Позавчора Росія та Норвегія підписали в Мурманську договір про розмежування морських просторів і співпрацю в Баренцовому морі й Північному Льодовитому океані. Таким чином, дві сусідні країни вирішили суперечку про розділ морського кордону, що тривала з 1970 року.
«Найголовніше, що сталося, — це вирішення того питання, яке було відкрите впродовж десятиліть, і це дозволяє вибудовувати відносини в конструктивнішому плані. Вирішувати різні завдання, зокрема, й розвивати економічні проекти. Тому встановлення чітких кордонів юрисдикції в районі, де перехрещуються наші інтереси, безумовно, крок уперед», — так охарактеризував підписання цього документа президент РФ Дмитро Медведєв, який разом із прем’єр-міністром Норвегії Йенсом Столтенбергом був присутній на церемонії підписання цього договору.
Договір розрахований на 15 років із можливим продовженням на подальші шестирічні періоди. Він визначає статус приблизно 175 тисяч квадратних кілометрів морського простору, що вважалися спірною територією. За словами прем’єр-міністра Норвегії Йенса Столтенберга, ця спірна зона «поділена на дві рівні за значенням частини».
Чому стало можливим завершення переговорів між Російською Федерацією та Норвегією про розмежування морських просторів і чи можливий подібний конструктивних підхід зі сторони Москви в питанні розмежування морського кордону між Україною та Росією в Азово-Керченскій акваторії?
КОМЕНТАР
Валерій ЧАЛИЙ, заступник генерального директора Центру ім. Разумкова:
— Вважаю, що це стало можливим завдяки зацікавленості Росії, яка фактично першою з п’яти арктичних країн подала 2001 року заявку до спеціалізованої комісії ООН про розширення кордонів свого континентального шельфу за межі стандартної двохсотмильної зони. Тоді ООН цю заявку не прийняла, пославшись на брак доказів. Росія витратила до 2010 року понад 50 млн. доларів для визначення довжини континентального шельфу в Арктиці. А після скорочення льодовикової зони й поступового підвищення температури Арктика стає центром геополітичного протистояння, до якого залучені Росія, США, Канада, Норвегія й Данія. У цьому сенсі завершення підписання договору з Норвегією дає додаткові бали позиції Російської Федерації, яка має спірні питання щодо кордонів не лише з Норвегією, а й із іншими країнами, оскільки має морські кордони з 11 країнами, зокрема, й із Україною. Цей приклад свідчить, коли в Росії виникає життєвий інтерес, вона залишає осторонь аргументацію, що затягує процес переговорів, і досягає результатів. У цьому сенсі риторика, що лунала з вуст Медведєва, на мою думку, має бути використана й для просування активнішого розмежування морських просторів між Україною та Росією. Йдеться про те, що наявність кордону дозволяє обом сторонам вирішувати питання з викликами безпеки, а також із виловом риби, видобутком вуглеводнів. Хотілося б, аби та сама риторика була використана Росією й у процесі визначення кордонів України.
Звісно, випадок із Україною серйозно відрізняється від ситуації з Норвегією. Принцип розділення за адміністративними кордонами Радянського Союзу вже застосовувався у випадку з Естонією. Ми можемо до цього апелювати. Зрозуміло, що Україна не може цю позицію здати. Інакше це було б провалом зовнішньої політики та позиції держави. Але є ще господарські питання контролю над протокою. Тут теж слід займати позицію, що базується на національних інтересах. Хоча компроміси шукати можна. Але межа компромісу має бути реалістичною, не загрожувати економічним інтересам України та її суверенним правам. Водночас, підписання договору з Норвегією має сигналізувати й Україні, що інтерес оформлення кордонів по периметру — це не лише інтерес Києва, а й Москви. І там, де інтерес для неї очевидний, там з’являються компроміси й Російська Федерація йде назустріч своїм партнерам, які мають спільний із нею кордон.
