Скільки їх, могил, по всіх-усюдах, від найдавніших часів і до сьогодні — у Франції, США, Польщі, Німеччині, Канаді, Італії, Російській Федерації... Боже, де тільки не лежить тлін Великих Українців, тих, хто так багато зробив для нашої держави! Із різних причин не знайшли останній притулок у рідній землі: Олександр Архипенко, Іван Багряний, Степан Бандера, Дмитро Вітовський, Дмитро Донцов, Євген Коновалець, Олександр Кошиць, Богдан Лепкий, Нестор Махно, Євген Маланюк, Іван Огієнко, Андрій Мельник, Тодось Осьмачка, Симон Петлюра, Марія Башкирцева, Микола Гоголь, Ярослав Стецько, Олександр Довженко... Розпорошені українські могили на цвинтарях міст і сіл Європи. А вони, на мою думку, мають бути часткою України, адже там спочивають вічним сном її дочки і сини, які подумки і в заповітах мріяли бути на рідній землі. По суті, не лише вони відчували ностальгічні пориви: адже ж, хоч і тліном повернулися на Батьківщину — Федір Шаляпін та Іван Шмельов, ще раніше поляки подбали про Адама Міцкевича й Юліуша Словацького, а серце Фредеріка Шопена за його заповітом поховане у варшавському костьолі Святого Хреста. Але при цьому кожен з них, так чи інакше, залишив своєю творчістю автограф на вулицях багатьох міст світу. І, якщо майже не реальне сьогодні перепоховання з закордонної держави в Україну, ми не маємо права їх забувати: людина живе, допоки її пам’ятають. Отже, моя розповідь лише про тих, про кого почав збирати матеріали, але пошук продовжується...
...Нинішнього літа на запрошення французького видавця відвідав курортну Ніццу — неймовірної краси місто на Лазурному узбережжі Середземного моря. Дізнавшись (через інтернет), що я досліджую тему некрополів та випустив такі видання як «Український некрополь», «У пам’яті Києва: столичний некрополь письменників» та «Некрополь на Байковій горі», француз-видавець Жан Люїс запропонував підготувати спільний проект «Русский некрополь в Ницце». Мене захопила ця пропозиція тільки з однієї причини: можливість віднайти на французькій землі й поховання українців. І мої сподівання виправдалися.
...Останнім пристанищем стала французька земля на російському Свято-Миколаївському православному цвинтарі в Ніцці — «Кокад» для Варвари Василівни Капніст (у дівоцтві — Рєпніна; 1841 — після 1918), дружини нащадка відомого поета В.Капніста (1757—1823) — Василя Олексійовича (1838—1910) колекціонерки, охоронниці родинних реліквій. Мешкали Капністи в селі Михайлівці Лебединського повіту, яке перейшло у спадок із боку жіночої лінії роду Павла Полуботка. Варвара Капніст зацікавилася народним художнім промислом. Вона першою використала скатертини, що їх виготовляли місцеві ткалі, для пошиття надзвичайно ошатного літнього вбрання жінок. У липні-серпні 1918 року відбувся в Лебедині перший місцевий показ української старовини. На ньому було висвітлено історію українського мистецтва на основі багатющої збірки вишивок, килимів, портретів із зібраного В.В.Капніст.
У французькому місті Ніцца покоїться прах і відомої українки, колекціонера, знавця мистецтва та етнографії Наталії Леонідівни Шабельської (1841—1904). Її родина мешкала в селі Чупахівці, нині Охтирського району Сумської області, де Наталія мала майстерню з вишивки та виготовлення мережив. За кілька десятиліть зібрала унікальну колекцію. Перша її виставка відбулася під час VІІІ Археологічного з’їзду в Москві (1890), друга — в Петербурзі (1892). них було показано до 4000 предметів із відділу українського мистецтва: шитво нитками шовку, вишивки золотом і сріблом, старовинні тканини, жіноче вбрання та головні убори, різьблення на дереві та кістці, золоті та срібні жіночі оздоби, українські сережки, гудзики, намисто, пряжа. Зібрання Шабельської бачили в Чикаго (1893), Антверпені (1894), Нижньому Новгороді (1896), в Парижі — куточок «Теремок» (1900). Після смерті Н.Л. Шабельської частину створеної нею колекції було придбано Етнографічним відділом Російського музею Петербурзі (1906), решта потрапила за кордон і з 30-х років ХХ століття зберігається у музеях Клівленда, Бостона, Брукліна, США.
Тут похована й Наталія Михайлівна Давидова (у дівоцтві — Гудим-Левкович; 1875— 1933) — художник, колекціонер, організаторка художнього промислу в Україні, перший голова Київського кустарного товариства. Художню освіту здобула в Києві. Вийшла заміж за князя Дмитра Львовича Давидова (1870—1929), онука декабриста з черкаського містечка Кам’янка. На початку 1900 року Наталія Михайлівна заснувала майстерню у селі Вербівка Кам’янського повіту Київської губернії (нині Черкащина), що налічувала близько 30 вишивальниць. Вперше вироби українських майстринь були показані на Першій Південно-руській виставці прикладного мистецтва й кустарних виробів (1906). 1909 року в Києві відбулася Друга така кустарна виставка, і знову експертна комісія відзначила майстрів із Вербівки за вироби з характерним українським стилем, а Н.Давидова здобула тут срібну медаль. 1918 року Наталія Михайлівна заснувала в Києві майстерню для виготовлення українських іграшок. Варто також зазначити, що ця надзвичайно талановита, всебічно обдарована українська жінка підтримувала дружні стосунки й листувалася з польським композитором Каролем Шимановським (1882—1937), який присвятив Наталії Михайлівна Другу сонату фортепіано (opus 21). До речі, Шимановський — уродженець села Тимошівка нині Кам’янського району на Черкащині, тому Наталія Михайлівна мала можливість зустрічатися з великим композитором і на українській землі.
Про письменника Алданова Марка Олександровичи (анаграма справжнього прізвища — Ландау; 1886, Київ-1957, Ніцца) я знав тільки по його публіцистичній праці «Армагедон», яка побачила світ ще 1918 року. Іронічні співставлення автором політичних ситуацій минулого і сучасного, паралелі між революціонерами та царями були сприйняті як крамола і тираж цього видання був жандармами вилучений. Знав іще й те, що Алданов в Київському університеті св. Володимира одночасно навчався на двох факультетах: правовому та фізико-математичному (відділення хімії). В рік закінчення університету (1910) дебютував як науковець: його праця з хімії була опублікована окремою брошурою в «Университетских известиях». У 1910—1915 роках Алданов продовжив навчання в Школі суспільних наук у Парижі. Коло його інтересів зосередилося на літературознавстві. У 1915 році опублікував книгу «Толстой и Роллан» (т. 1); рукопис другого тому втрачено у 1918 році. З початком Першої світової війни Алданов повернувся кружним шляхом до Росії, побувавши в трьох державах Антанти та двох нейтральних країнах. У Петрограді Алданов брав участь у розробці засобів захисту цивільного населення від хімічної зброї. Був знайомий з ветеранами народницького руху В. Фігнер, Г. Лопатіним, М. Чайковським, а також з лідерами головних політичних партій передреволюційної Росії, зокрема, з П.Мілюковим. Жовтневу революцію Алданов не сприйняв. З того часу головною темою творчості Алданова стає революція у всіх її проявах — від загальнонародної до змовницької, від бунту до двірцевого перевороту. Несприйняття Алдановим більшовизму було обумовлено також переконанням у тому, що заколоти, подібні жовтневому, не є історично неминучими. Крізь усі свої твори він проводив думку, що історією керує випадок. Історію державної влади він називав випадковою зміною одних видів сарани іншими. Пізніше, в еміграції, Алданов видав книги «Ленин» (Париж,1919), «Две революции: революция француская и революция русская» (Париж, 1921) і «Огонь и дым» (Париж, 1922), у яких виклав своє ставлення до Леніна, яке залишалось незмінним. 1957 він писав: «...Я его ненавижу, как ненавидел всю жизнь... Того же, что он был выдающийся человек, никогда не отрицал». У 1918 році Алданов, разом із першим головою Тимчасового уряду Г. Львовим, виїхав до Одеси. Як секретар делегації Союзу відродження Росії вів восени 1918 року переговори у столицях західноєвропейських держав про військову та фінансову допомогу у боротьбі проти більшовиків. У березні 1919 року емігрував до Франції і у квітні прибув до Парижа, де головним чином займався публіцистикою, співпрацював з журналом «Современные записки», пробував себе у видавничій справі. Та головною справою життя Алданова став цикл з 16 історичних романів, повістей і «філософських казок», які охоплюють майже 200 років російської і світової історії, від Катерини ІІ і до смерті Сталіна. Особливе місце в його творчості займали портрети сучасних політичних діячів (Черчиля, Клемансо, Ллойд-Джорджа, Блюма, Пілсудського, Ганді та ін.). Він написав історико-біографічні нариси з епохи декабризму, портрети діячів більшовизму (Сталін, Зінов’єв, Троцький, Махно та ін.), у яких до найменших подробиць достеменно, повідомляв читачеві багато цікавого, забутого матеріалу, відомого тільки фахівцям. Тема України, особливо старого Києва, який Алданов дуже любив, знайшла відображення в цілому ряді його творів. Алданов був знайомий і підтримував дружні стосунки з багатьма відомими письменниками, музикантами, вченими того часу, особливо з І. Буніним, який, до речі, висував його на Нобелівську премію в галузі літератури. 1947 року Алданов знову повернувся до Франції і оселився в Ніцці.У липні 1956 брав участь у ХХVІІІ Конгресі Міжнародного Пен-клубу в Лондоні. Раптово помер через чотири місяці після святкування свого 70-річчя.
На цвинтарі «Кокад» знайшла останній спочинок і мати Марії Башкирцевої — Марія Степанівна. Про перебування М. Башкирцевої у Ніцці написано чимало, але не зустрічав матеріалів як про її матір, так і про тих, хто покоїться разом з нею, а саме — Миколу, Софію Башкиревих та Анну Ерістову — хто вони і чому поховані під одним надгробком — слід ще розшукувати в архівах.
Із різних джерел відомо, що ім’я в екзилі Бащкирцевих були такі: тітка Надін Романова, дядько Жорж, дідусь по матері, молодший брат Поль і мадемуазель Марі — так називали французи полтавчанку Марію Башкирцеву. Перебуваючи в Ніцці, я дізнався, що через судову тяганину Надін Романової, тітки Марії, з колишнім чоловіком за право володіти його мільйонами, Башкирцеви були поставлені в певні рамки. Їх, приміром, не запрошувало на прийоми великосвітське товариство. А щоб умови не порушувалися, мав слідкувати російський консул Оскар Паттон, не хто інший як дід нашого президента Національної академії наук Бориса Патона. Врешті, після численних судів, це табу було знято. Башкирцеви за цей успіх навіть ходили молитися в Києво-Печерську лавру, коли Марія приїжджала в Україну.
Марія Степанівна доклала чимало зусиль, аби розповісти світові про свою доньку — художницю та поетесу: ще мешкаючи в Парижі, щороку в день смерті Марії, 31 жовтня, влаштовувала панахиду, про що повідомляла в газетах Петербурга, Москви, і, звичайно, Парижу. В останні роки життя Марія Степанівна безвиїзно перебувала в Ніцці, на затишній віллі «Аква віва», але панахиди проводила як і раніше та розсилала запрошення в усі газети.
У художньому музеї Жуля Шере в Ніцці зберігається чимало картин Марії Башкирцевої, які зберегла Марія Степанівна, це полотна «Дама в капелюшку, прикрашеному рожевим бантом», «Портрет мадемуазель Коен», «Сльоза», «Портрет Павла Башкирцева», малюнок «Вечір у Гавронцях». Прикро, що в Полтаві немає вулиці Марії Башкирцевої, то, названа її іменем, вона є в Ніцці. На її початку, біля двоповерхового будинку встановлено білу чашу, як для водограю. А вгорі — меморіальна дошка, на якій напис французькою: «У пам’ять про Марію Башкирцеву». Що ж, це й не дивно, адже колись тут, на милій її серцю вулиці Французькій, Марі виступала з промовами перед торговками яблуками й рисом — причому розмовляла з ними провансальською мовою.
Поховання Кочубеїв — Льва Вікторовича (1810—1890) і Єлизавети Василівни (1821—1897) знаходиться неподалік від могили Капністів. Цікава подробиця: саме у віллі Кочубеїв у Ніцці тепер розташований музей Жуля Шере. Там, звичайно, є полотна Бастьєн-Лєпажа, роботи Родена, але здебільшого всі ходять на Башкирцеву, де на першому поверсі, окрім її картин, вас зустріне й сама мадемуазель Марі. Тут у центрі зали її біломармурова скульптура: спершись рукою на лавку, вона ніби на мить відволіклася від читання книжки, яку тримає в руках. Гостроносий чобіток її кокетливо визирає з-під довгої сукні. Погляд зосереджений, голову прикрашає висока зачіска. Такою побачив її скульптор Мішель Тарнавський, чи то в саду улюбленої вілли на вулиці Французькій у Ніцці, чи то в паризькому саду Тюїльрі. Ліворуч на стіні славнозвісний автопортрет Марії — воістину людини мистецтва: в руках — палітра зі змішаними фарбами, на задньому плані — улюблена арфа.
Неймовірно мене вразило скромна надгробна мармурова плита, на якій прочитав: «Инженер-технолог Степан Семенович Тищенко (род. 1.VІІІ.1878 в Черкассах на Украинъ — умер 15.ІХ. 1945 в Ниццъ) — хто він, мій земляк, похоронивши якого, рідні особливо відзначили той факт, що народився в Україні. Це і є свідченням патріотизму, неймовірним сумом цієї людини за ріднею землею Шевченкового краю й нам, черкащанкам, слід докласти зусилля, аби сповна дізнатися про свого земляка.
...Згадаймо класичне: «Хто не знає свого минулого, той не вартий свого прийдешнього». Моя розповідь — лише короткий опис життя та діяльності частини українців, які знайшли вічний спочинок далеко від рідної землі, але ми їх не забули, бо наш спомин, на моє переконання, діагностує стан нашої історичної пам’яті про тих, хто чимало зробив для уславлення України, це й ревізія наших душ, внутрішнього світу, ставлення до минулого і Божих заповідей.
Усім нам украй вже треба звернутися до славної, справжньої історії України, переосмислити діяльність відомих особистостей, які із різних причин, подавшись у далекі закордонні краї, ніколи не забували свого краю. Не забуваймо їх, як і слова Максима Рильського із вірша «Мандрівка в молодість»:
Складна це досить річ —
минулий вік судити,
Не завжди варто тут
рубати з-за плеча.
Хай кожен рік життя,
і кожен день прожитий
Нас обережності
й розважності навча.
