...Машина мчить нічною автострадою. Знову я в моїй улюбленій Іспанії! Щойно я прилетів до Аліканте і тепер перетинаю умовний кордон із сусідньою провінцією Мурсія. Добратися сюди непросто, але, об’їхавши раніше весь південь країни, я давно мріяв побувати саме тут. Найцікавіше з туристичного погляду місто провінції Мурсія — це Хумілья. Туди й пролягає моя дорога. Найбільш ранні датовані пам’ятки Хумільї належать до доби занепаду Римської імперії. А багато археологічних об’єктів у її околицях взагалі не піддаються точному датуванню — вони стосуються того періоду, який прийнято називати доісторичним.
Гори довкола Хумілья за формами зовсім не схожі на гори сусідньої Андалусії. Найвища вершина, яку можна побачити з міста, — це вершина с’єрри Карче. Але в цій же с’єррі є ще три розташовані вряд гори, які жителі називають «трьома братами». Взагалі, кожна вершина має свою назву. В одній лише с’єрре дель Карче їх, як мінімум, тринадцять. Якщо вирушити в дорогу тими місцями, то ви потрапите до справжнього заповідника. У ньому не лише дикі птахи та нескінченно гарні й величні ландшафти, а й маса археологічних пам’яток — стародавні колодязі, загадкові споруди, химерні камені й усе що завгодно. Щось подібне можна виявити, мандруючи в будь-якому з напрямків — адже гори тут з усіх боків. Головне — знати дорогу. Просто так блукати горами не годиться. Але в туристичному центрі Хумільї вас забезпечать безліччю безкоштовних буклетів і мап. А там уже ви самі оберете, яка дорога вам до душі. Десь є велосипедні маршрути, кудись можна доїхати на машині, а в деякі місця — лише дійти пішки. Врахуйте, що дорогою вам не зустрінеться жодної людини. Але це не біда — отже прогулянка буде на рідкість романтичною. Головне — не забути фотоапарат! А найпопулярніший маршрут пролягає до стародавнього гірського монастиря Святої Анни.
Хумілья — невелике місто, але в ньому вирує насичене культурне життя. Там є консерваторія, діє театр — Театро Віко, розташований у гарній будівлі XIX століття. Проводиться багато фестивалів — фольклорних, хорових, дитячих, гастрономічних. Днями вже в сімнадцятий раз відбувся фестиваль духових оркестрів. А в понеділок та четвер вечорами, в будівлі старого казино на кає Феріа («вулиці Ярмарку»), збираються любителі хорового співу. Вони репетирують, як кажуть, за будь-якої погоди. І, звичайно ж, інколи виступають із концертами — і в Хумільї, і в інших місцях.
Як чудово, що навіть у невеличкому іспанському містечку є так багато давніх традицій, що про них можна написати цілу книжку! Окрім всіляких страв місцевої кухні й особливого хуміліанського гаспачо, тут є свої, «фірмові» види випічки, сирів і десертів. Але окремо варто сказати про вина. Адже це місто вважається найбільшим центром виноробства в регіоні, про нього знають сомельє всього світу. Я нарахував, щонайменше, десять найбільших старих винних льохів, розташованих у Хумільї та її найближчих околицях. А побувати довелося лише в одному з них — «Сільвано Гарсіа». Він заснований 85 років тому й виглядає як справжній музей. У залі нікого не було, але до нас відразу вийшов працівник: «На жаль, у нас зачиненно. Що, ви з України? О, це дуже далеко! Писатимете про Хумілью? Здорово. Як шкода, що зачинено». Не знаю вже, які розваги доступні відвідувачам у ті години, коли тут «відчинено», але вже за декілька хвилин я ні про що не пошкодував. Ми провели цілу годину в цих стінах, без кінця все розглядаючи й фотографуючи, читаючи всілякі стенди. Було цікаво бачити виставлені тут діжечки, посудини та інше начиння, пов’язане з виноробством. При цьому господарі відповідали на запитання, обдаровували буклетами. І, нарешті, запропонували безкоштовно скуштувати «перлину» колекції, у тому числі — вина врожаю 1990 і 1994 рр. (вони не продаються за межами льоху). Потім ми відправилися в таке ж велике сусіднє приміщення, де знаходяться гігантські резервуари і діжки висотою з триповерховий будинок — це якийсь цех чи сховище. Одним словом, я зрозумів: якщо винний льох «зачинений» — це не так уже й погано.
У Хумільї повсякденне життя й відгомони середньовіччя завжди поряд. Ось жінка вийшла зі свого будинку і звично замикає двері на ключ. А будинок же розташований на Верхньому майдані, поряд із каплицею Святого Хосе! З того часу, як сформувався архітектурний ансамбль цього кварталу, минуло років п’ятсот. Хто жив у цьому будиночку двісті, триста років тому? Але так само безмовні маленькі віконця. Так само спущено жалюзі — століттями місцеві мешканці прагнули захиститися від надлишку сонячних променів. А ви стоїте і з завмиранням серця уявляєте собі, що гори, які видніються вдалині, так само велично «нависали» над містом протягом усіх минулих століть.
Одного разу на вулиці нам зустрілася гарна літня сеньйора, одягнута в строгий чорний костюм. У її руці — чорна парасолька, оскільки протягом останніх днів у Хумільї йшли незвичні для цих місць дощі. У сеньйори недавно помер чоловік, вона в траурі. Йому було дев’яносто, вона на десять років молодша. Це знайома моїх супутників. Вона виглядає дуже кінематографічно. У неї чарівно-гарні виразні очі. «Уявляєте, він так мене кохав, що до останніх своїх днів ревнував!», — з ледь сумною напівпосмішкою розповідає нам сеньйора. Потім ми говоримо про погоду та інше. «Хочеш винограду?», — запитує в неї Алехандро. Він дуже молодий, йому двадцять із невеликим гаком, але він не може називати сеньйору на «ви». Інакше вона подумає, що він вважає її дуже поважною. Це загальне правило для всієї Іспанії. Ми минаємо церкву Святої Марії та наближаємося до перехрестя. Зупиняємося, аби закінчити розмову. Коли сеньйора в чорному завертає в свою вуличку, я дивлюся їй услід. Мені досі чуються її слова: «Він так мене кохав, що до останніх днів ревнував, уявляєте?» Мабуть, ця сеньйора прожила щасливе життя. Адже справжнє кохання завжди супроводжується ревнощами...
Близько семи вечора ми з друзями-іспанцями приїхали до храму Сант’яго. Там якраз починалася служба. Цей «подвійний» храм XV—XVI століть знаходиться у дивовижному місці, на вершині пагорба. З майданчика біля храму відкривається панорама — вид на місто, на гори, на знаменитий середньовічний замок. А сусідні вулички розташовані внизу, буквально в декількох метрах від вас. Тому вікна горішніх поверхів старих будиночків, що знаходяться нижче, дивляться прямо вам в очі. Втім, там я ніколи нікого не помічав — хіба що балкончики і розвішана білизна. У Хумільї місцевість горбиста, і виходить, що майданчики перед обома головними храмами — Ель Сальвадор і Сант’яго — розташовані на спеціально побудованих підвищеннях. Простір довкола Сант’яго майже завжди виглядає безлюдним і відокремленим, особливо в час між службами — наприклад, рано вранці або пізно ввечері. Зараз людей біля храму теж не було — служба вже почалася, та ще йшов дощ. Зі своїм другом і тезкою Алехандром я зайшов у середину. Кожен куточок цього храму знайомий йому з дитинства: зовсім маленьким він служив тут помічником священика. В середині було не багатолюдно. Старий орган мовчав, віддалені куточки приміщення огортали сутінки. За традицією, перед месою хтось читав із кафедри. Ось ми оглянули храм і пішли до кімнати священика праворуч від вівтаря. Я навіть трохи бентежуся, запросто крокуючи слідом за Алехандро повз тих, хто молиться. За столом сидить літній, ще не вбраний пастор, який світиться добротою Алехандро представляє мене, у відповідь пастор відразу відзначає, що Україна — житниця Європи. Приємно чути, що новий знайомий дещо знає про твою країну. Поговоривши небагато, ми просимо дозволу пройти до закритої зараз, іншої прибудови храму — з вулиці до неї не потрапиш, і, аби приїжджий гість міг туди проникнути, потрібно заручитися підтримкою пастора. Нам дозволяють. Ми йдемо неосвітленим коридором уздовж незвичайних старовинних меблів. Мене веде Алехандро, ця дорога йому добре знайома. У таких місцях зазвичай не ступає нога парафіян. Я це добре розумію, тому для мене все виглядає урочисто й дещо таємниче. Ось Алехандро в якійсь ніші вмикає яскраве світло, і ми несподівано опиняємося біля самого вівтаря іншої прибудови храму. Тут немає ні душі. Мабуть, тут задумано провести реставрацію. Але все виглядає вкрай охайно. Можливо, скоро цю прибудову вже відкриють для парафіян. Величезна брама, яка веде на вулицю, щільно замкнута зсередини. Ми оглядаємо все, й тією ж дорогою повертаємося. Тепер ми застали священика вже в повному облаченні. Прощаємося з ним, і знову виходимо туди, де йде служба. Потім Алехандро веде мене до ще одного потаємного куточка храму. Там стоїть скульптура — Труна Господня, це зліва від вівтаря, за окремими дверима. Тепер ми подивилися все, що можна. Збираючись виходити на вулицю, знову перетинаємо приміщення, і в цю хвилину відбувається диво. Священик в облаченні якраз виходить до пастви, всі мовчки встають, в повній тиші він цілує плащаницю й починає месу. Ніколи раніше мені не доводилося переживати подібні хвилини. Адже щойно ми розмовляли з пастором, мимоволі порушивши його самотність! Але зараз усе стало на свої місця. У цьому я відчув якийсь особливий сенс, момент був надзвичайно хвилюючим. Таке запам’ятовується на все життя.