В останні дні наші будинки і вулиці прикрасили, як і щороку, біло-червоні прапори. «Одна з вісімнадцяти найважливіших битв у світовій історії», «зупинення більшовицької навали», «Польща — стіна Європи» — за цим, у цілому, щасним самозадоволенням ми часто забуваємо, що за мир з більшовиками заплатили конкретну ціну: погодилися на розділ України й Білорусі, залишивши в біді українських союзників. 24 серпня Україна відзначатиме 19-ту річницю здобуття незалежності. Іменинниця вже повнолітня, і, можливо, тому черговий день народження не викликає особливих емоцій. Принаймні, так я намагаюся пояснити собі порівняльну незацікавленість нової української влади у святі. Проте це не міняє факту, що, хоча й минуло майже два десятиліття, поява «самостійної України» здається переламною, майже містичною подією.
За багато років незалежна Україна — як держава і як політична концепція — однозначно мала була стертою не лише з карти світу, але й із пам’яті її жителів. Про це дружно піклувалися й російська, і радянська влада, і поляки. По східний бік кордону дорогу в середині XIX століття показав Петро Валуєв: «Осібної малоруської мови не було, немає й бути не може». Хоча влада СРСР творчо розвинула підхід попередників, сприяючи, з одного боку, розвиткові української культури (політика вкорінення), з іншої — фізично винищуючи «малоруський народ» (Голодомор). У Польщі тутешні комуністи за допомогою московських досить успішно втілили в життя народно-демократичну концепцію етномонолітності держави. «Якщо русини мають стати поляками, — писав (Роман) Дмовський, — то треба їх полонізувати; якщо ж мають стати самостійним, здатним до життя й боротьби руським народом, то слід казати їм, щоб досягали важкими зусиллями те, що хочуть мати, наказати їм загартовуватися у вогні боротьби».
Зараз не час і не місце для детального аналізу польських і радянських дій супроти української стихії. Проте варто пригадати одну дату. У вересні 1988 р. польське МВС і радянський КДБ закінчили останню операцію, спрямовану проти українського підпілля. Усі три з половиною роки після приходу до влади Горбачова й півроку до Круглого столу українці становили небезпеку. Треба визнати, що не тільки ми так уважали. Джордж Буш-старший під час візиту до Києва на початку серпня 1991 (за три тижні до проголошення незалежності) виголосив знамениту «промову котлети по-київськи», підкресливши, зокрема, що Сполучені Штати «не допомагатимуть тим, хто сприяє самогубному націоналізму, що спирається на етнічну ненависть». Західний світ боявся змін у цій частині Європи — йшлося, у першу чергу, про німецьку проблему, але також і про вітер незалежності, який дув над колишнім радянським блоком. Президент Франсуа Міттеран висловлював побоювання щодо відродження націоналізму в «Румунії, Молдові, Семигороді (Трансільванія), над Рейном, у Східній Пруссії, у Мазурах». Біполярна система виявилася не позбавленою переваг.
А все-таки сталося. Московський путч прискорив крах радянської імперії. Через три дні після невдалого перевороту Верховна Рада УРСР проголосила незалежність. Це рішення громадяни України затвердили на референдумі 1 грудня. «За» голосували всі регіони — навіть російський Крим. Незабаром після цього Єльцин, Кравчук і Шушкевич здійснили формальний акт розпуску СРСР. Усе це здавалося нереальним. Можна було подумати, що Біловезька угода — це чергове інсценування заради продовження життя Непереможного Союзу.
Страхи виявилися марними. Самостійна Україна стала фактом. Вона билася й понині б’ється з проблемами, типовими для нових незалежних держав, якщо не сказати постколоніальних. Ці слабкі місця знає кожен: кульгава політична система коливається від м’якої диктатури в період Кучми до майже перманентної політичної кризи після Помаранчевої революції; нереформована економіка, підпорядкована олігархам і залежна від російського газу; розділене суспільство зі слабо визначеною національною ідентичністю; неліквідовані російські військові бази; брак чітких перспектив у відносинах із західними інститутами.
Усе це, втім, не змінює основного питання. «Україна, — писав Кучма, — не Росія». Свідчить про це (хоч і короткий) тріумф революції 2004 року, затяте суперництво двох головних кандидатів на останніх президентських виборах, тривалі суперечки за власність в українській енергетичній системі, релігійний плюралізм, який сформувався над Дніпром в останні 20 років. Разом з Україною Росія втратила важливий, якщо не ключовий елемент «російського світу». Це з точки зору не лише геополітики та економіки, але й культури («Киев — мать городов русских»). Росія перестала грати головну роль у регіоні Центральної й Східної Європи, а також у басейні Чорного моря. Зі слів Бжезінського — перестала бути імперією.
2007 року в Києві зібралася польсько-українська Міжпарламентська асамблея. В один з днів засідання закінчилося у відомому барі «Барабан» неподалік Хрещатика. Було там декілька послів, серед них і один з міністрів нинішнього уряду, а ще багато завсідників. Після вступної церемонії зала почала співати то польських, то українських пісень — спочатку легких, а далі щоразу відоміших. Десь близько опівночі учасники дійшли до пісні Української Повстанської Армії: «Вже вечір вечоріє / Повстанське серце б’є... / А лента за лентою / Патрони подавай / Вкраїнський повстанче / В бою не відступай».
Той вечір — це символ дива, яке сталося за минулих чверть століття. Польща й Україна, вільні від московського ярма, намагаються подолати тяжке минуле. З’явилася навіть концепція «стратегічного партнерства» двох держав, хоча, на жаль, вона не принесла надто багато відчутних результатів.
Тому-то 24 серпня я вивішу прапор — синьо-жовтий. Слід пам’ятати про те, що відбувалося 19 років тому, адже виникнення незалежної України невідворотно змінило наш світ. Не забувайте про це.
Анджей ШЕПТИЦЬКИЙ, ад’юнкт Інституту міжнародних відносин Варшавського університету та член Ради польсько-українського форуму. Постійний співробітник видання Nowa Europa Wschodnia.
