Виникнення запорозького козацтва було подібним до появи будь-яких інших мілітарних формувань на степовому кордоні між християнською та мусульманською цивілізаціями. Військовий тріумф цих мілітарних утворень полягав в успішному копіюванню яничарської піхоти. Однак особливістю українського козацтва стало те, що Військо Запорозьке зазнало впливу Києва — культурної та освітянської столиці православного слов’янського світу. Це стало причиною того, що досягнення козацької зброї були трансформовані військовими канцеляристами в історичний міф, який у модерний час дав «неочікувану» націю в Європі.
Розвиток еліти Війська Запорозького полягав у перетворенні старшини на замкнену соціальну групу, відмежовану від рядового козацтва. У цьому процесі значення освіченості набувало істотної ваги. Оскільки у ранній Новий час спосіб думання визначали звичай та прецедент, то все нове, що входило у життя, потребувало легітимації: релігійної, юридичної, історичної. Тому освічені представники еліти нової держави — Війська Запорозького-Гетьманщини шукали різні виправдання «революції» Хмельницького. Згідно з поемою 1650 р., анонімний автор порівнював 12 полковників Б. Хмельницького з 12-ма синами князя Володимира. Проте ця ідея не набула розвитку, або ми не маємо свідчень про її еволюцію. Оскільки козацькі інтелектуали не могли доводити тяглість з минулим через династичні зв’язки з Рюриковичами, то їм залишалося створити схему історії на підставі ідей церковних інтелектуалів 1620-х років про захист козацтвом православної віри. Вони лише опрацювали ідею про те, що їхні давні предки збройно служили Рюриковичам та Гедиміновичам згідно договірних умов. Починаючи з «Действія презельной брани...», що датується кінцем 70-х рр. XVII ст., літописи трактували козаків як соціальну групу, яка представляла православний люд, оскільки боронила віру. Головною ідеєю цієї політико-історичної схеми стала впевненість, що козаки обох берегів Дніпра вірно служили різним володарям, доки ті шанували їхні права. Виходячи з тогочасних західноєвропейських правових ідей, добре відомих козацьким інтелектуалам, справедливий православний володар не міг вважати релігійно споріднений народ завойованим.
Доба І. Самойловича, а особливо І. Мазепи характеризувалася стабілізацією соціального, а відтак і культурного та інтелектуального життя Гетьманщини. Поява козацьких інтелектуалів в Україні припала на кінець XVI — початок XVII ст. Утім, власне світські інтелектуали Гетьманщини як помітна група суспільства виокремилися у кінці XVII ст. З кінця XVII ст. в усій Центрально-Східній Європі відбувалося протистояння між шляхетсько-республіканськими й абсолютистсько-монархічними уявленнями та ідеями, що визначало поведінку еліт макрорегіону, включаючи й козацьку старшину. Західноєвропейські історики для характеристики постійних війн та внутрішніх конфліктів з кінця XVII ст. до завершення війни за іспанську спадщину (1714 р.) використовують термін «генеральна криза». Центральна Європа також переживала «генеральну кризу» ? боротьбу між шляхетсько-республіканськими і абсолютистсько-монархічними політичними силами та ідеями. Гетьманщина у час цієї «кризи» була об’єктом у політичних змаганнях своїх сусідів, але також намагалася в особі своєї верхівки побудувати майбутнє за своїми цінностями та уподобаннями.
Козацькі інтелектуали кінця XVII — початку XVII ст. відшуковували початки свого стану у хозарських предках, подібно до того, як польська шляхта обѓрунтовувала своє виключне становище у Речі Посполитій через походження від сарматів. Подібність текстів П. Орлика, С. Величка та Г. Граб’янки свідчить, що козацькі інтелектуали виклали зрозумілі в їхньому середовищі ідеї. Крім того, вони відмовилися від попередньої ідеї церковних інтелектуалів про походження східного слов’янства від Москви. Ця міфологема взагалі цілком ігнорується у двох найголовніших історико-літературних творах після «нещасливого шведського року» Г. Граб’янки (1709 р.) та С. Величка (1722 р.), а також у «Короткому описанні козацького малоросійського народу» П. Симоновського (1765 р.). Теза С. Величка (як і згодом Г. Покаса) про те, що російський цар присягнув шанувати козацькі права та автономію на Переяславській раді 1654 р. і «підписав» цю умову, засвідчила порівняну незначущість етнічної спорідненості в очах козацьких інтелектуалів.
Війна маніфестів 1708—1709 рр., Полтавська битва (1709 р.), переслідування мазепинців глибоко вплинули на розвиток суспільно-політичних уявлень та ідей козацьких інтелектуалів, на їхню лояльність Батьківщині-Малоросії і православному монарху-протектору. Інтелектуальне протистояння між шведсько-українським та російсько-українським військово-політичними таборами засвідчило «вольності» як головну цінність українського суспільства раннього Нового часу. Для світських інтелектуалів створювалася ситуація, в якій на кожному кроці потрібно було виправдовувати себе. І. Скоропадський у проекті договірних статей 1710 р. просив припинити «тяжкодосадні від великоросійських людей... облаювання» та виступив проти вживання російською стороною прізвиськ «мазепинец», «изменник». Подібні виправдування увійшли у постійну практику при найменших натяках на участь у зраді. Про це свідчить «челобытье Семена Соболевского», в якому Соболевський виправдовувався за те, що його канцелярист назвав «изменником». Висвітлення себе в образі вірнопідданих російського царя та одночасно захист «малоросійських вольностей», «статей Богдана Хмельницького» й інших реальних та уявних ознак окремішності Гетьманщини обумовили розвиток історіописання козацьких інтелектуалів. Головною ідеєю стала добре перевірена схема вірного служіння протектору в обмін на визнання ним «вольностей».
У добу толерування козацьких вольностей з кінця 20-х до початку 60-х рр. XVIII ст. розвиток суспільно-політичних уявлень та ідей світських інтелектуалів Гетьманщини був подібний до інтелектуальних явищ, які були притаманні центральноєвропейським країнам. Це підсилювало окремішність козацького суспільства в інтелектуальній сфері, але одночасно сприяло входженню суспільно-політичних вартостей козацьких інтелектуалів у межі імперської системи політичних цінностей. Ще П. Полуботок у листі до Я. Лизогуба від 5 вересня 1722 року писав: «яко для публычного всей Малоросіи інтересу всим нам обще присутствовати и трудытыся надлежит по указу Императорскаго Величества». Для наказного гетьмана традиційні українські суспільно-політичні цінності зблизилися з риторикою служіння протектору-імператору. Наступне покоління козацьких інтелектуалів ще природніше сприймало перебування їхньої Батьківщини у складі Російської імперії. Світські інтелектуали Гетьманщини розуміли імперський політичний устрій як децентралістський, що дозволяв існування самобутньої Малоросії.
За час між реформами Петра І та Катерини ІІ козацькі інтелектуали Гетьманщини звикли до порядків Російської імперії й одночасно призвичаїлися до свого автономного життя у ній. Свідченням нових тенденцій у розвитку суспільно-політичних уявлень та ідей світських інтелектуалів з кінця 20-х рр. XVIII ст. стали численні рукописні історико-літературні твори, близько 60-ти списків літопису Граб’янки 50—60-х рр. XVIII ст., робота «Комісії щодо зводу прав, за яким судиться малоросійський народ» (1728—1743 рр.).
Інтелектуальна еліта Гетьманщини фактично створила вигідну собі історію, яка легітимізувала козацьку старшину як привілейовану соціальну групу та традиційний суспільно-політичний устрій. Козацькі інтелектуали Гетьманщини у своїх історико-літературних творах розвивали концепцію самобутності своєї Батьківщини. За нею українська еліта героїчно відстоювала свої «права», «свободи», «вольності» перед російськими протекторами. Саме образ козацтва, створений світськими інтелектуалами у цей час, вплинув на розвиток «схеми» історії, за якою українська державність перетікала з Київської Русі через Литовсько-польську добу до часів Козаччини.
На старшинській раді 1763 р. у Глухові Гетьманщина розглядалася як фактично окреме державне утворення у межах Російської імперії. З ухвал Глухівської ради випливало, що Малоросія, хоч і пов’язувалася з Російською імперією спільним монархом, але мала власні кордони, уряд та проводила свою економічну політику. Малоросійське шляхетство пропонувало трансформувати раду старшин у шляхетський Сейм (як у Речі Посполитій) і узгодити статуси українських та російських посад. Проекти, які розглядалися на у Глухові, належали до найперших планів реформування представницького органу влади у Центральній Європі.
Вибори до Законодавчої комісії і робота у ній депутатів Гетьманщини засвідчили, що «вольності» Малоросії та її еліти, на думку козацьких інтелектуалів, стали наслідком історичних привілеїв, договорів, «статей Богдана Хмельницького», які вважалися юридичними документами, а тому їхнє дотримання не підлягало сумніву. До головної ідеї усіх наказів належало міркування, що «малоросійські права та вольності» були даровані польськими та російськими монархами, за цими «вольностями» віками жив «малоросійський народ» і саме тому вони є найкращою формою суспільно-політичного устрою Гетьманщини.
1767 р. близько 950-ти представників української верхівки підписали петиції за збереження автономії Гетьманщини. У наказах депутатам Гетьманщини були відверто автономістські пункти, а саме вимога ніжинського, батуринського та прилуцького шляхетства вибрати гетьмана. Протягом 60-х рр. XVIII ст. у середовищі освіченої частини світської еліти Гетьманщини почали зароджуватися погляди, які стали ідейною основою для двох суспільно-політичних таборів: традиціоналістів та асиміляторів. Як перші, так і другі протягом усього ХІХ ст. дуже цікавилися козацьким минулим, свідченням чого стали численні історико-літературні твори — від рукописних збірників, які містили козацькі «літописи», до «Історії Русів».
Незважаючи на те, що запорозьке козацтво вийшло на авансцену історії Центрально-Східної Європи як військова сила, саме козацькі інтелектуали залишили глибокий слід в історії, оскільки створений їхнім пером міф вплинув на формування української національної ідентичності у ранній новий та новий час.
