Про результати I Одеського міжнародного кінофестивалю, що піддав жару і без того аномальне спекотливе літо 2010-го, «День» уже інформував читачів. Але крім легких, розважальних, веселих і не дуже, стрічок, які змагаються, в арсеналі новонародженого фестивалю було чимало не менш цікавих позаконкурсних програм, які, завдяки грамотній компановці, чудово продемонстрували любителям кіно і панораму світових родзинок останніх років, і зробили витончений реверанс у бік метрів кінематографа. Хочеться сказати комплімент організаторам кіноогляду — нічого випадкового, необов’язкового, позбавленого смаку в цих програмах не було й близько, незважаючи на різноманітність жанрів і напрямків підібраних картин.
Це: «Фестиваль фестивалів» — найкращі фільми 2009—2010 років, удостоєні ряду винагород на різних міжнародних кінофорумах, але не показані в Україні; «Нове російське кіно» — останні роботи молодих і маститих російських режисерів; «Ретроспектива Федеріко Фелліні» — програма, присвячена 90-річчю генія італійського та світового кінематографа; «Ретроспектива Кіри Муратової» — стрічки парадоксальної та непередбачуваної одеситки, найвідомішого режисера України за межами нашої країни; «Ретроспектива Одеської кіностудії» — вісім кращих кінокомедій, виготовлених за весь час існування однієї з найбільших кіностудій колишнього СРСР; «Спеціальні покази» — гала-прем’єри та фільми, присвячені почесним гостям і членам журі Першого одеського міжнародного кінофестивалю. І «Французький бульвар» — найкращі картини останніх років країни-лідера кіновиробництва в Європі.
На цій програмі мені хочеться зупинитися детальніше. По-перше, тому що французьке кіно — моя давня і ще невисловлена любов. Уміння французів створювати тонку, щемлячу від недомовленості, пронизану прозорим повітрям «невимовної легкості буття» атмосферу, думається мені, дано лише їм одним. Ні на йоту, спаси Боже, не применшую безперечних заслуг талановитих і навіть геніальних сценаристів, режисерів і акторів інших країн — моя оцінка суто особиста. По-друге, «Французький бульвар» відкривався фільмом Марка Фітуссі «Копакабана», головні ролі в якому зіграли Ізабель Юппер та її дочка — Лоліта Шамма. Із «залізною леді французького кіно» мені довелося недовго і короткий час, але все ж таки спілкуватися, і тому надзвичайно цікаво було побачити нову, незвичайну для амплуа акторки, трагікомічну роль та, природно, оцінити акторські амбіції її дочки Лоліти, яку Юппер, яка закінчила слов’янське відділення Паризького університету, назвала на честь відомої героїні Володимира Набокова. Мати і дочка перетнулися на екрані вперше, якщо не рахувати картину Клода Шаброля «Жіноча справа», зняту 1988 року, але Лоліті Шаммі на ту пору було лише чотири роки. Можна це й не враховувати. І останній, проте доволі важливий привід для появи сьогоднішнього матеріалу: так вийшло, що про фільм «Копакабана» я знала ще з моменту кастингу та знімального періоду — у картині продюсером-стажистом працювала моя добра знайома, а тому хотілося скласти пазли почутого про фільм і побаченого на екрані.
З 7 липня «Копакабана» демонструється в кінотеатрах Франції. Критики багато — в основному вона доброзичлива. Коли фільм з’явиться в Україні, невідомо, а тому — кілька слів про його фабулу. На перший погляд, здається, що головна героїня фільму — Бабу — легковажна й не створена для серйозних стосунків ні в якому зі своїх життєвих проявів. Чоловік, робота, материнський обов’язок — все це не для неї! Але коли навіть її власна дочка — Есмеральда — відмовляється запросити матір на весілля, Бабу вирішує кардинально змінити своє життя. Вона знаходить роботу менеджера з продажу тайм-шерів на Бельгійському узбережжі й несподівано, навіть для себе самої, досягає успіху в цьому. Але тепер перед нею стоїть складніша дилема: відновити стосунки з єдиною дочкою й придумати гідний подарунок на весілля молодому подружжю.
Нагадую, режисер «Копакабани» — Марк Фітуссі.
— Марку, інтерес до французького кіно в нашій країні завжди був великий. Але прізвище Фітуссі для українського глядача — нове, хоча в Одесі фільм «Копакабана» і професіонали, і сінемани чекали з нетерпінням, оскільки він брав участь у позаконкурсній програмі «Тиждень критики» Каннського кінофестивалю цього року й був вельми прихильно оцінений міжнародною пресою. А ось особа автора картини, поки що, оповита таємницею. Прочиніть завісу: як кінематограф виник у вашому житті?
— Я завжди дуже любив кіно, але коли прийшов час визначитися з професією, мені ще було складно зробити вибір на його користь, і виникло рішення вивчати історію мистецтв та англійську мову. Але вже під час навчання спробував писати сценарії. У Парижі є так звана Європейська консерваторія сценаристів, перший етап для вступу до якої — подача сценарної роботи. Абсолютно випадково відправив туди один зі своїх опусів — на моє здивування, його відібрали. Всі останні тури також пройшов і поступив на сценарний факультет, кинувши при цьому всі попередні заняття. Потім виграв стипендію в Лос-Анджелеському університеті. Виїхав учитися кіноремеслу до США, де курс був швидше орієнтований на режисуру, ніж на сценічну справу. Коли повернувся до Франції, вирішив зняти першу короткометражку, яку сам і продюсував. Гроші на випуск фільму знайшов із неймовірними пригодами. А знімав картину у взуттєвому магазині свого дідуся. Але в результаті вона все ж таки існує!
Потім була друга, третя короткометражки. І завдяки фестивалям короткометражного кіно у Франції, їх (і мене!) помітили. Повнометражний фільм «Шлях артиста» почала продюсувати одна відома французька компанія, яка працювала, зокрема, з режисером Лораном Канте, який кілька років тому отримав «Золоту пальмову гілку» в Каннах за стрічку «Клас». Ще я зробив картину «Англійське виховання», продовжував знімати документальне кіно. Але лише завдяки «Копакабане», після Каннського кінофестивалю, зрозумів, що по-справжньому можна відчути, вийшов фільм чи ні, коли він бере участь у міжнародних кінооглядах. У цьому випадку його бачить велика кількість професіоналів, виникає інтерес до картини. В моєму житті, наприклад, так з’явився Одеський міжнародний кінофестиваль.
— Успіх фільму-дебюту — нерідко просто везіння. Друга-третя роботи вже чітко говорять — талановитий режисер чи ні. У «Копакабане» ви працювали з приголомшливою актрисою Ізабель Юппер, розпещеною увагою найбільш іменитих кінорежисерів світу — Бертраном Таверн’є, Клодом Шабролем, Бернаром Бліє, Жаном-Люком Годаром, Мартою Месарош, Міхаелєм Ханеке та іншими. Як зірка відреагувала на пропозицію зіграти роль Бабу у вашому фільмі?
— Я відправив сценарій «Копакабани» агентові Юппер. Коли вона прочитала його, мені зателефонували й сказали, що Ізабель хоче зустрітися зі мною в п’ятницю о четвертій вечора у відомому паризькому готелі «Лютиція». Щоправда, я на той момент був на канікулах у Греції (сміється), але сказати про це агентові Ізабель Юппер не наважився. Довелося перервати відпустку й повернутися до Парижа.
ГРА БУЛА ВАРТА ЗАХОДУ...
— Як з’ясувалося. Правда, Ізабель прийшла із запізненням на 45 хвилин, але про це, можливо, не варто говорити?.. Коли ми почали розмовляти, я відразу зрозумів, що Юппер прочитала сценарій не один раз і вже мала своє уявлення про Бабу. Та й зустріч не була схожа на звичайні первинні переговори з акторами, яких плануєш запросити в картину, коли придивляєшся до них, промацуєш, і розмова крутиться довкола загальних проблем. Ізабель же ставила конкретні запитання, наприклад, яким я бачу її персонажа, чи ледарка Бабу, чи ні? І робила свої пропозиції щодо малюнка ролі. Після цієї зустрічі завдяки Юппер ми навіть переписали окремі сцени у сценарії.
— Кажуть, що Ізабель Юппер не лише захоплює й лякає глядачів своїми акторськими перевтіленнями, але має вельми непростий характер у реальному житті?
— Чесно кажучи, мене лякали цим, попереджали про складний характер Юппер, коли я збирався з нею співробітничати. Головний принцип Ізабель під час зйомок — неухильний контроль над своїм персонажем, вона дуже любить це робити. Наша робота і підтвердила, і спростувала цей міф. Ізабель Юппер — справжній хамелеон, може бездоганно адаптуватися до режисера, у якого знімається, до стилю його роботи. Наприклад, її роль у картині «Вілла «Амалія» в Бенуа Жако, яку ви, очевидно, бачили торік на Карловарському кінофестивалі, кардинально інша, ніж у «Копакабане». У нас була невелика, дружна група, і в перші ж дні на зйомках у Бельгії Ізабель, вочевидь, інтуїтивно зрозуміла, що їй слід бути простішою, й вона прийняла це негласне побажання. Звичайно, переглядала матеріал, але не контролювала кожен крок знімального процесу, а лише інколи підходила до монітора — поглянути на окремі зняті сцени, на те, як на неї було виставлено світло, як виглядає в кадрі.
Аби закрити питання про Ізабель Юппер, хочу підкреслити, що ніколи не бачив зірку, яка б так підтримувала фільм, де знімається, так би його захищала. Подібне трапляється дуже рідко. Адже актриса її рівня могла б сказати: мовляв, я вже стільки зробила в кіно, у таких метрів світового рангу знімалася, «Копакабана» — лише черговий етап, який нічого не означає. Та ні! Вона настільки завзято боролася за проект, що інколи було відчуття, ніби цей фільм — її кінодебют.
— У персонажа, який грає Ізабель Юппер, існує реальний прототип?
— Виписати образ Бабу мене надихнула величезна кількість жінок, яких я зустрічав у різних життєвих ситуаціях. Я дуже люблю легких людей, які залишаються оптимістами, незважаючи на повсякденні життєві проблеми. Одна моя знайома, художник-графік, видно, в молодості була саме такою, як Бабу. Наприклад, коли вона не встигає закінчити у певний термін якусь роботу, може розбудити дочку години о четвертій ранку, посадити на велосипед і змусити їхати по пагорбах на Монмартр (та ще спить!) у свою майстерню, аби попрацювати. Бабу саме так могла би зробити зі своєю дочкою по фільму — Есмеральдою. Мені хотілося, аби ця героїня була й зворушливою, й доброю, й таким собі священним монстром, але не сприймалася глядачами однозначно. І було дуже важливо, аби вони зрозуміли позицію Есмеральди, яка мріє про нормальну жіночу долю, не схожу на материнську.
— Ви вперше і в Україні, і в Одесі. До приїзду сюди знали що-небудь про нашу країну, про це воістину унікальне місто?
— Мені розповідали про Одесу — я уявляв, що тут багато красивих старовинних будівель, що фарбують у різні кольори, але дещо «втомлених, постарілих». Звичайно ж, знав, що в Одесі проходили зйомки великого фільму Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін» і про знамениті Потьомкінські сходи.
— До речі, вам сподобалася демонстрація фільму «Броненосець Потьомкін» з живим симфонічним оркестром, яка відбувалася саме на тому місці, де знімалася картина, — на Потьомкінських сходах?
— Дійство було придумано прекрасно — грандіозно й вражаюче. Особливо вразила кількість глядачів, які прийшли на показ, їхня реакція на те, що відбувається. Правда, хотілося, аби екран був більшим.
Сама ж Одеса справила на мене незабутнє враження: абсолютно чарівне місто! Як парижанин я знайшов тут щось дуже близьке мені. Звичайно, побачив і немало екзотики, але вона мені також вельми імпонує. Думаю, Одеса з роками ставатиме все красивішою й красивішою. Мені завжди значно більше хотілося побувати тут, ніж у Києві.
— Київ теж дуже красиве місто.
— Не маю сумнівів, Одеса була для мене більш цікавою.
— А негативних емоцій при знайомстві з містом не виникло?
— В Одесі дуже сильно відчувається прірва між багатими й бідними. Інколи це навіть шокує.
— Про шарм французьких жінок знає весь світ. А що ви скажете про українок?
— Надзвичайно красиві жінки! Але іноді мені здається, що деякі з них занадто випинають свої статки. Мені це не дуже подобається. Правда, можу судити про українок лише на прикладі тих представниць прекрасної статі, з якими зустрівся на фестивалі, на вечірках, які тут щодня відбувалися. І саме там я бачив пані, яка наділа в 30-градусний задушливий літній вечір шубку, аби продемонструвати її! (Сміється).
— Таке дійсно було?!
— Було-було!
— А які враження про Перший одеський міжнародний кінофестиваль?
— По-перше, я радий, що «Копакабану» відібрали для позаконкурсної програми на фестиваль, і я зміг приїхати в це чудове місто і показати тут свій фільм. Дуже цікаво було спостерігати в глядацькому залі за реакцією іноземної публіки. Маю сказати, вона дещо інша, ніж у Франції. У нашій країні основна увага глядачів направлена на критику світу роботи, яка є в картині. У вас же, в Одесі, публіку більше хвилюють взаємини матері й дочки. Сентиментальна лінія картини.
— Слов’яни взагалі сентиментальна нація.
— Мені теж так здалося.
— І останнє питання. У групі фільму «Копакабана» була й чарівна одеситка Ксенія Суліма-Пірью. Наскільки я знаю, вона проводила пост-продакшн картини. Скажіть чесно, як українки адаптуються до роботи в іншій країні?
— Ксенія? Вона — суперпрофесіонал!
