У своєму зверненні до земляків ініціатори еколого-історичного почину «Вікові дерева нашого краю» нагадують, що дерева-старожили — живі свідки минулих епох і життя цілих поколінь. Історії зелених велетнів, які пов’язують минуле й майбутнє, не менш цікаві й повчальні, ніж біографії людей. Коли зрубують вікові дерева, в цьому є своя трагедія, адже багато з них пов’язані з пам’ятними подіями, народними билинами й легендами. Без перебільшення можна сказати, що старі дерева України — це коріння нації. Про це, як і про саму акцію «Вікові дерева нашого краю», розповідає «Дню» її координатор, доцент кафедри фізичної й економічної географії Дніпропетровського національного університету ім. О.Гончара Вадим Манюк.
— Вадиме Володимировичу, як з’явилася ідея проведення такої акції?
— Понад сто років тому в нашому місті жив і працював відомий ботанік і географ Іван Акінфієв. Він створив найбільший на той час гербарій рослин Придніпров’я, а крім того, цей вчений збирав інформацію про старі й відомі дерева. На жаль, це починання йому не вдалося повністю довести до кінця, хоча він розробляв анкети для опитування місцевих мешканців, збирав відомості про дерева, неодноразово виїжджав в експедиції. Можна сказати, що старі дерева були його захопленням і одним із наукових пріоритетів. Він детально описав багатовікові дуби в парках нашого міста. Уже тоді І.Акінфієва непокоїло, що в парках будували розважальні заклади, земля затоптувалася, й дерева всихали. Учений звернув увагу і на унікальність лісового бору на річці Самара, де росли тисячі вікових сосен і дубів. Їм теж загрожувала масова вирубка. Ми вважаємо, що саме І.Акінфієв заклав основи акції збереження вікових дерев нашого краю. Наприкінці 20-х років минулого століття цю роботу продовжив інший вчений — біолог Михайло Акімов, який очолював обласну інспекцію з охорони природи. Він удосконалив анкету, розсилаючи її в населені пункти. В основному вона була розрахована на лісників і вчителів. У передвоєнний період був і такий учений, як Олександр Бельгардт, який заснував і багато років очолював кафедру геоботаніки нашого університету. Йому вдалося зібрати чималий матеріал про ліси. Одним словом, це та наукова база, яка допомагає нам у пошуках. Зрозуміло, наш регіон не єдиний, де існує інтерес до старих дерев. Особисто на мене справили великий вплив публікації директора Київського еколого-культурного центру Володимира Борейка. Ще наприкінці 1990-х він видав серію прекрасних робіт, у тому числі про охорону вікових дерев, узагальнивши матеріал щодо європейських країн, України, Росії. Я й раніше був небайдужий до дерев, а після цього просто захопився такою цікавою темою.
— Що ви передбачаєте робити під час акції?
— Багато років я співробітничаю з обласною станцією юних натуралістів. Тому запропонував діяти спільними зусиллями. Під керівництвом учителів або керівників гуртків діти збиратимуть інформацію про старих і відомих у місті, районі чи селі деревах. Свої роботи вони подають на конкурс, але головне — з їхньою допомогою накопичуватиметься база даних. Хочу зазначити, що робіт поки що приходить небагато, проте нам уже вдалося зібрати відомості приблизно про 200 цікавих дерев. Інколи діти просто присилають розповідь про кущ калини, який посадила бабуся. Хай буде так. Це прищеплює любов до рідної землі. Родинне дерево чи дерево роду — це ще один напрямок такої роботи. Раніше в українських селах, вочевидь, ще з язичницьких часів, зберігалася давня традиція — коли народжувалося дитя, то садили в садибі дерево. Виявляється, і сьогодні є багато людей, які пам’ятають, що цю грушу, наприклад, посадив його прадід. При цьому розповідають цілі історії. Якщо є хороші вчителі чи керівники гуртків, то вони запалюють інтерес у дітей. Для себе ми вирішили, що результатом таких пошуків стане видання каталогу і, хай невеликої, але кольорової книжки. Тому ми пропонуємо всім охочим приєднатися до нашої акції. Будь-яка людина може надіслати фото і план місцевості, де розташовано цікаве дерево, повідомити його розміри і відомості про вік, а також легенди й історії, пов’язані з ним. Всю інформацію ми розміщуємо на спеціальному сайті.
— Чи важко визначити вік старих дерев?
— Установити вік можуть співробітники Управління лісового і мисливського господарства області, з якими у нас є домовленість. А взагалі-то датування — питання непросте, адже зазвичай для цього рахують річні кільця дерева, яке спиляли. У Німеччині розробили метод визначення віку живих дерев ультразвуком, але він викликає дискусії. Є більш традиційні методи за допомогою вимірів обхвату й висоти. Найдовше живуть дерева з щільною деревиною. Вважається, що дуб деяких видів може дожити до 2 — 2,5 тисячі років. Але й тисячолітні дуби — справжні патріархи. Такі дерева в Америці й Європі бережуть як національне надбання. У нас акцію «Національне дерево України» торік ініціював В.Борейко. До цього ніхто не підозрював, що найстаріші дуби зовсім не ті, які є в довідниках. Виявилося, що це два дуби в Закарпатті. За приблизними даними їм налічується понад 1,5 тисячі років. Навіть знаменитий дуб на Хортиці — молодший. Вважають, що йому було «всього» близько 800 років. Колись таких дубів на цьому острові, судячи з усього, було багато. Академік Д.Яворницький в книжці «Запорожье в остатках старины» згадує, що йому показували величезний пеньок. На Дніпропетровщині теж було багато дубів, яким за описами було близько 800 років, але більшість із них спиляли ще в XVIII і XIX століттях. У Василівці — маєтку графа Ностіца, наприклад, був велетенський дуб на березі ріки Самара. Тепер найбільше дерево в Дніпропетровській області — дуб біля села В’язівок у Павлоградському районі, який має в обхваті близько семи метрів. Але він мертвий, смертельного удару йому ще в 70-ті роки завдали люди. Таке нерідко трапляється, що старі дерева підпалюють, розводячи в дуплах вогнище. Горів він так, що з Павлограда приїжджали пожежники гасити. Ще десять років після цього на дубі з’являлися зелені гілки, але все-таки він загинув. Тепер найбільші дуби ростуть на лівому березі Самари, біля селища Вільне. Там розташовані так звані генеральські дачі. Одне з цих дерев військові хотіли спиляти, оскільки від вітру велика гілка впала поряд з якимось генералом. Але інспекція не дала дозволу, й дуб стоїть досі. В Європі старим деревам для збереження навіть ставлять підпори, а в Норвегії охороняють древній дуб, який впав двадцять років тому. Бережуть, тому що під ним відпочивав король. Тепер там є табличка, і це місце відвідують туристи.
— А в нас є легендарні дерева?
— Зрозуміло, в Україні можна назвати дуб Максима Залізняка, дуби, пов’язані з життям Т.Шевченка. У Дніпропетровську в Парку імені Лазаря Глоби стоїть дуб, який за переказами посадив цей запорожець — старожил нашого міста. Хоча є версія, що біля дуба є його могила. На старих малюнках міста видно величезні дерева, які росли по берегах невеликої річки Половиця, де перебували зимівники козаків. Проте до наших днів вони не збереглися, оскільки, найімовірніше, були вирубані на дрова в роки громадянської війни. Вікові дерева збереглися на тихих вуличках — одне з них росте біля будинку Івана Акінфієва. Нещодавно на цьому будинку була встановлена меморіальна дошка, і ми хочемо, щоб дереву було присвоєно ім’я цього видатного вченого. Така практика існує за кордоном, і такі дерева знаходять офіційний статус. Спиляти їх просто так не можна. Є чимало гідних людей, чиїми іменами можна було б назвати старі дерева. Проте часто дерева дорогі людям як своєрідні обереги — вони обростають родинними легендами. У Карнаватці під Кривим Рогом у садибі пенсіонера Миколи Харламповича Кучми росте стара груша, яку посадили його предки. Ще на початку ХХ століття в цьому селі — колишньому козацькому хуторі — збиралися родичі, щоб відсвяткувати 200-річчя цього дерева. Деякі з них приїжджали навіть із Кубані. Виходить, що цьому дереву зараз близько 300 років. Зовсім нещодавно місцеві власті взяли під охорону унікальну грушу. Можна назвати ще один приклад. У районному центрі Кринички росте вікова груша, під якою мешканці села фотографувалися ще в 1919 році. Інколи доводиться чути й дивовижні історії. В одному з сіл росли дерева, посаджені батьками після народження дітей — двох синів і дочки. Під час війни сини загинули, а слідом засохли й їхні дерева. Але дерево дочки живе й досі. Іноді дерева виявляють рідкісну живучість, і в цьому вони схожі на людей. Одного дня мені розповіли, як старовинній груші відпиляли гілку й віднесли її на задній двір. Навесні вона несподівано зацвіла і на ній зав’язалися плоди. Всі ці дивовижні й по-своєму символічні історії, пов’язані з деревами нашого краю, ми хочемо зібрати й зберегти для майбутнього.
