Меморіал катастрофи європейського єврейства в Єрусалимі — частина національної пам’яті й народу України. Принаймні якщо дотримуватися Конституції нашої держави, яка визнає народом України її громадян всіх національностей та згадати, що на теренах УРСР формально існувало республіканське громадянство. Тому, опинившись в «Яд Вашемі», автор цих рядків відверто шукав те, що пов’язує його з Україною. Як з’ясувалося, наша країна досить чітко ідентифікована. Практично на всіх картах, що розташовані в меморіальному комплексі, Україна (поруч з Білоруссю та Росією) виділяється окремо — як частина СРСР, але з власною територією. Так само сформована база даних: зазначаючи місце народження людини, упорядники наводять сучасну назву країни, а в дужках — приналежність до колишнього Союзу.
Меморіал складається з кількох частин, що розташовані на пагорбі пам’яті. Його можна вважати одним із символів Ізраїлю, адже так само, як і єврейська держава, він створений з небуття. Серцевина комплексу — Музей історії Голокосту: залізобетонні штучні катакомби, де розміщена основна експозиція. Концептуально він створений, так би мовити, в американському стилі, тобто кожен зал супроводжується відеоматеріалами, поруч з оригінальними речами демонструються (переважна більшість) копії, часом ви потрапляєте у відтворені куточки минулого — наприклад, опиняєтеся на вулиці Варшавського гетто. Тут дуже багато фотографій, різного роду текстів та подібних речей, розрахованих на емоційне сприйняття відвідувачами, але водночас надзвичайно інформаційних для розуміння витоків, перебігу та масштабів Голокосту. Все побудовано так, що гід вам не потрібен, хоча, звичайно, такі фахівці працюють, бажаючі також можуть взяти з собою електронного підкажчика. Водночас дивує заборона на фотографування та відеозйомки.
Тематично в залах музею Україна з’являється у зв’язку з нападом нацистської Німеччини та Радянського Союзу на Польщу 1 та 17 вересня 1939 р. відповідно — Червона армія захопила терени Західної України та Білорусі. Згадується й наступна спроба совєтізації щойно приєднаних земель: за свої переконання від радянського режиму постраждала тоді й частина єврейства, яка, на відміну від Східної України, зберегла здатність до політичної самоорганізації. Але, підкреслюється в експозиції, спосіб проведення совєтізації певною мірою спровокував ствердження міфу про єврейський характер радянської влади, яку місцеве населення зненавиділо. Він посилився, на думку упорядників музею, традиційним антисемітизмом й обумовив згодом «надзвичайно активну участь місцевого населення» в нацистському «остаточному вирішенні єврейського питання».
В наступному сюжеті назва нашої країни, поруч з іншими східноєвропейськими, стає однією з центральних. Природно, що, на відміну від вітчизняних музеїв, творців «Яд Вашему» цікавив не стільки перебіг воєнних дій, як те, що трапилося після встановлення влади нацистів, а саме — їхня спроба тотального винищення євреїв на щойно окупованих територіях. У цьому контексті мовиться, зокрема, про швидке просування німців та хаос у прифронтовій смузі, неспроможність радянського режиму організувати евакуацію із західних областей, що прирікало місцеве єврейське населення на смерть, та кращий стан справ з переміщенням на сході. Згадується участь місцевого населення, зокрема інтелігенції, в єврейських погромах на теренах Західної України, а кроки щодо євреїв Організації українських націоналістів у Львові трактуються як провокативні.
Окремо розповідається про діяльність професійних убивць — Айнзацгруп, в тому числі — в Україні (масові розстріли євреїв у Кам’янці-Подільському, Бердичеві, Рівному). Як один з найжахливіших прикладів наводиться історія Бабиного Яру — йому присвячена окрема експозиція. Це одне з місць, де зупиняються всі організовані групи відвідувачів музею. Можна напевно стверджувати: отримана тут інформація для значної частини їх потім надовго та стійко асоціюватиметься з Києвом, отже й з Україною. Гостям переповідається та візуально демонструється добре досліджена ситуація кінця вересня 1941 р., що обернулася розстрілом десятків тисяч єврейського населення Києва. Так триває до самого завершення розповіді, коли постає питання — чому, навіть після поширення чуток про масові знищення в Бабиному Яру євреїв, вони й надалі покірно йшли на страту? При цьому наголошується на безвиході, в тому числі через відсутність підтримки зі сторони значної частини місцевого населення. Наскільки нам відомо, існують й інші трактування причин відсутності опору, але про них почути не поталанило. Надалі наведена думка посилюється згадками про участь місцевих мешканців поруч з німцями й у кількості значно більшій, ніж вони, у розправах над євреями. Щоправда, є й інше — описуючи долю євреїв, які опинилися на теренах України, окупованих Румунією, упорядники музею констатували — тут українське населення не так боялося репресій, а тому більше допомагало євреям. Отже, таки допомагало.
Інший значний елемент експозиції, пов’язаний з Україною, — єврейські гетто. На представленій загальноєвропейській карті відображені ті, що мали понад десять тисяч населення. Сюди для відокремленого проживання, а потім — знищення звозилося єврейське населення. В Україні найбільше таке гетто було у Львові, проте ситуацію в Галичині типовою назвати не можна. На Наддніпрянській Україні німці просто перетворювали на гетто цілі єврейські містечка. Їхня чисельність до такої позначки відверто не дотягувала (наприклад, рідний авторові Щорс (Сновськ), відомий також завдяки книзі Анатолія Рибакова «Важкий пісок», а тепер вже й російському фільму). Подібні містечка окупанти майже відразу перетворювали на табори смерті. Але все це треба детально пояснювати, а от карта, де Україна нагадує сіру пляму, залишиться у споминах надовго.
Вийшовши з катакомб, екскурсанти опиняються, по суті, в парковій зоні, де розташовані знамениті Алея та Сад Праведників народів світу, монументальні споруди, синагога, бібліотека, Дитячий меморіал, Музей мистецтва Голокосту, оглядові майданчики... При бажанні тут можна знайти дерева, висаджені на честь українців — рятівників євреїв. За статисткою станом на 1 січня 2010 р. їх мало б нараховуватися 2 272 — або близько 10% від загальної наявної чисельності. Більше виявлено лише у Польщі, Голландії та Франції. Але, принаймні в центральній, найбільш людній частині парку, назва «Україна» на очі трапляються відверто нечасто, натомість рясніють згадки про інші країни.
Пояснити наведену невідповідність можна — «Яд Вашем» засновувався 1953 р., на самому початку облаштування держави Ізраїль. До речі, в умовах, коли частина його громадян жила ще буквально в бараках, сумнівів у необхідності побудови інституції національної пам’яті не виникало — мабуть, ізраїльтяни, на відміну від українців, добре розуміли, чого вони хочуть і навіщо витрачати кошти на вшанування минулого за умов доволі обмежених ресурсів. Хронічна ворожнеча з єврейською державою зробила неможливою співпрацю радянської України з формування змісту меморіального комплексу. Вона також негативно вплинула на чисельність виявлених праведників-українців. Тим більше, якщо яскраво простежувалися українські національні мотиви — тоді відлуння жахів минулого поєднувалися у чудернацьку суміш з комуністичними ідеологемами. Тепер імена Праведників народів світу увічнюють на меморіальній стіні, що розташована в Саду. Змінювати щось, коли вже концептуально меморіал створено, — складно. І не лише через ідеологічні чи політичні причини — хоча й не без них, — а через зрозумілі технічні моменти: існує певна інерція, консерватизм, необхідний для довгого життя такого роду комплексів.
Тим не менше, є ще одна можливість увічнення пам’яті українців та зміни сприйняття — на території «Яд Вашему» споруджено кілька монументів, присвячених виключним фактам колективного спасіння євреїв, коли в тому брали участь не герої-одинаки, а організації, конфесії та навіть верстви населення. Траплялося подібне й в Україні. Дослідниця постаті митрополита Андрея Шептицького Жанна Ковба навіть вважає, що він очолив єдину в Європі організовану акцію рятування євреїв. Багаторазово питання визнання предстоятеля Української греко-католицької церкви Праведником народів світу розглядалося комісією Голокосту «Яд Вашему», зокрема, завдяки зусиллям громадського діяча та колишнього політв’язня, засновника Товариства українсько-єврейських зв’язків Якова Сусленського. Але кожного разу зусилля натикалося на звинувачення в колабораціонізмі з німцями. Частковим успіхом стало визнання Праведником брата митрополита — Климентія Шептицького. Можливо, подібні наступні кроки стосовно всіх священників, ченців, вірних церкви, які відгукнулися на прохання свого владики та рятували євреїв, змогли б змінити ситуацію. Та більше йдеться про факт, що заслуговує на колективне пошанування: так само, як зроблено стосовно датчан, голландців, французів чи поляків. Непересічну роль тут могла б зіграти не лише громадськість але й держава Україна — відповідно до власного Основного Закону. Втім, поки що сподівання на неї є марними.
Порятунок євреїв в Україні місцевим населенням під час Другої світової війни — масове явище, що підтверджують, незважаючи на наведені вище твердження, й дані, зібрані «Яд Вашемом». Натомість, з погляду пересічного відвідувача значно помітніші інші згадки, пов’язані з Україною. Оприлюднення такого роду фактів про Праведників народів світу, надання їм максимальної публічності, вочевидь, сфера інтересів не лише ізраїльського меморіального комплексу, а й дотепер — внутрішньо-українська справа.
