30 років тому, 25 липня, не стало Володимира Висоцького. Жодне ЗМІ Радянського Союзу, окрім, здається, декількох скупих рядків у газеті «Вечерняя Москва», про це не повідомило. Що не перешкодило в олімпійській Москві, яка суворо охоронялася, прийти на його похорон багатьом тисячам людей. А ще сотні тисяч, та де там — мільйони тужили по всій країні — вражаюче, але якимось дивним чином трагічна звістка поширилася по всьому Союзу. Невипадково, через роки багато хто це тодішнє тупе, зверхнє мовчання влади і масову реакцію на смерть Поета назвав початком кінця СРСР...
Пройшло 30 років. Давно немає тієї країни. А в Росії Висоцький не лише не заборонений, а, здається, «рекомендований» — в усякому разі, судячи з формальних проявів, недільний ефір російських телеканалів пройшов під «знаком Висоцького». Нам видався цікавим погляд на цю ситуацію публіциста Леоніда Радзіховського на сайті «Эхо Москвы».
Надзвичайно пишно відзначать на всіх каналах 30 років від дня смерті Висоцького.
Чому?
Причин багато.
Звичайно, тому що — Висоцький. No comment.
Та не лише тому.
Тому що інших фігур такого рівня з тих пір немає. Жодної. Навіть Цой, Шевчук... Немає. Висоцький — вершина, «на которой никто не бывал».
Але є й іще одна причина.
Висоцький БЕЗПЕЧНИЙ для влади. Тобто влада так вважає — 30 років із того часу, як став безпечним. Тому про нього можна і потрібно багато говорити.
Потрібний бунтар — мертвий бунтар.
«Я из повиновения вышел, за флажки — жажда жизни сильней». Так це він ЗА ТОДІШНІ прапорці...
«Свора псов, ты со стаей моей не вяжись — / В равной схватке за нами удача.
Волки мы! Хороша наша волчая жизнь / Вы — собаки! И смерть вам — собачья!»
Та й немає вже ані тих вовків, ані тих собак. Були, та всі перевелися.
Так, Висоцький — жага життя як бунту, й бунту як життя... «И не в Церковь, ни в кабак — ничего не свято. Нет, ребята, все не так! Все не так, ребята!»
ТОДІ владний «кабак» цього боявся — хоча Висоцький зроду «антирадянським» не був. Цей вовк совкових мишей не ловив... Але щури все одно бояться вовка —інстинктивно.
Правильно боялися: рабство боїться свободи, боягуз — сміливця, нуль — одиниці, молоко біжить від крові.
Зараз — не бояться.
ПОКІЙНИЙ...
І не тому, що помер. А тому, що його вірш «не явится весомо, грубо, зримо». Вірш гіршим не став, не стерся. Як і голос на плівках живий.
Приходити цьому віршу — НІКУДИ. Немає до кого.
На гламурну тусовку? До «наших»? На корпоратив? До «підстрибуючих лимонів»? «Іскра Висоцького» є. Та душі мокрі — шиплять і все.
Не та країна. Причому люди ПАМ’ЯТАЮТЬ — не лише Висоцького, не лише його пісні, але пам’ятають, що БУЛО КОЛИСЬ — час, коли народжувалися такі пісні, коли рвалися такі душі... Пам’ятаємо. Ностальгія. Було колись під Полтавою...
Було — та все скінчилося. Перевелося на «унылое говно», як нині модно говорити серед гламурних дівчат. Не будемо сперечатися...
«Купола в России кроют чистым золотом — чтобы чаще Господь замечал».
Не напасешся того чистого золота! Та й інше застосування золоту знайшлося, чесно кажучи...
А чи не один чорт — ну, криємо сухозліткою! Зате куполів скільки!.. Починаючи з ХХст. І нижче — сухозлітний рок, сухозлітний рик, сухозлітний кайф, сухозлітне поривання, сухозлітні танці з сухозлітними зірками...
Все класно. Лише, схоже, що Господь не помічає. Тому що НЕЦІКАВІ ми Йому. Нецікаві як країна. Як народ. Здається, це дуже помітно... А окремих людей Він жаліє завжди.
«Спасите наши души / мы гибнем от удушья».
Аж ніяк ми не гинемо. Чи вже?.. Але в будь-якому разі — прекрасно пристосувалися. Ніж задихатися — простіше продати душу. Тільки не валіть все на «гроші, ринок» — це просто дитяча пафосна дурість. У XIX столітті був капіталізм і — Чехов, Достоєвський, Ніцше... Не у грошах нещастя! У чому там річ — довга незрозуміла розмова. Але факт — ЩОСЬ ЗАКІНЧИЛОСЯ.
Так, Висоцький рвався з жил і з усіх сухожиль своєї душі — не від цензури, КДБ, антисемітизму й совка... Не Галич, звичайно. Ні, його бунт крутіший був. Рвався — в гості до Бога, рвався від себе, від усього, від земного тяжіння... ВСЕ НЕ ТАК. «Данія — в’язниця. — Тоді весь світ — в’язниця? — Так. І зразкова».
Його «постою на краю», бути — чи не бути, аполітично, але незручно для будь-якої влади — він грубо будив живу душу, змушував на якусь соту секунди доторкнутися «пятами к лезвию ножа». Був у нього такий ніж...
А зараз якось нічого стало будити... Хоча люди живуть і пісні слухають. Просто п’яти стали набагато грубішими. Ось така вийшла Історія з еволюцією.
