Уже після підписання Харківських угод стало зрозуміло, що Київ добровільно взяв на себе роль молодшого партнера Москви. На досить обѓрунтовані побоювання щодо претензій на нашу територіальну цілісність депутати від Партії регіонів багато разів стверджували, що тим самим утихомирили найагресивніших діячів у російській столиці. Про це говорив Володимир Зубанов у своєму інтерв'ю («День» від 23 червня 2010, №108). Але ж давно відомо, що агресивні устремління заспокоєнням не гасяться, навпаки, вони ще збільшуються. Сильно утихомирився Гітлер після підписання Мюнхенських угод, а Муссоліні після безплідних резолюцій Ліги націй під час італійської агресії проти Ефіопії? До речі, останній різко зменшив запал після досить сильної відсічі. Українська влада, у тому числі і її апологети, як пан Зубанов, отримали те, що й слід було чекати. Мер Москви не забарився зі своєю черговою декларацією про російський статус Севастополя.
Із московського градоначальника нічого не візьмеш. Хоч на сто років подовжуй перебування Чорноморського флоту в Криму, він не заспокоїться. У нього свої проблеми. Кремль явно починає дії з його усунення. На думку дуже багатьох у російських коридорах влади, нинішній столичний градоначальник дуже затримався на своїй посаді. Один за одним із політичної сцени сходять колишні важкоатлети. Нещодавно башкирський сатрап після довгих сперечань і отримання великих відступних пішов зі своєї посади. Раніше дещо тихіше залишив свій кабінет у казанському кремлі татарський бабай Мінтімер Шаймієв. Юрій Лужков чудово розуміє, що снаряди літають усе ближче і поводиться відповідно. Своїми екстравагантними діями і заявами він грає у власну гру з президентом Дмитром Медведєвим. Якоюсь мірою це пояснює різкий тон його висловів щодо Севастополя. Але це внутрішня російська політика. Нас же цікавлять дії нашої влади, яку, на загальну думку московських ЗМІ, такі заяви поставили в незручне становище. І це вдячність за все хороше, що було зроблене Києвом на ниві зміцнення добросусідських стосунків.
Здавалося б, дрібниця: про виключення Лужкова зі списку тих, кому заборонено в'їжджати до України, його повідомив особисто Президент Янукович по телефону. Чому раптом? Юрій Михайлович не займає відповідного за рангом положення у своїй країні. Якщо вже так хотілося порадувати його, то листа за підписом звичайного чиновника Міністерства закордонних справ було б достатньо. Дрібне, на перший погляд, порушення протоколу і призводить до того, що доводиться ковтати відверті плювки на адресу всієї держави.
На одному з останніх ток-шоу у Євгена Кисельова міністр закордонних справ Костянтин Грищенко довго розповідав і підкреслював, що тепер чорних списків нев'їзних ні в Україні, ні в Росії немає. Хто куди хоче, туди і їде, якщо гроші дозволяють. Виявляється, що пана міністра його російський колега ввів в оману, простіше кажучи, банально обдурив. Можливо, в Україні таких списків уже й немає, але в Росії є. Координатора програм Харківської правозахисної групи, колишнього в'язня совісті радянських таборів Василя Овсієнка в Брянську зняли з московського потяга і відправили назад до України. Як повідомив голова української Хельсінкської спілки Євген Захаров, «його прізвище опинилося в списку осіб, яким заборонений в'їзд до Російської Федерації». Звичайно, людина, яка просиділа в радянських таборах 14 років через політичні причини, на думку російської влади, представляє загрозу безпеці величезної країни. Потрясти основи він міг на Міжнародному громадянському форумі в дискусіях «Розпад СРСР. Плюси і мінуси», «Трагедія російського села», «Незавершена історія», «Який нам потрібний правозахист?», «Світ несвободи та культура». Хотів пов'язати на хресті на могилах в'язнів рушник у пам'ять своїх замучених товаришів. Важко сказати, що викликало гнів російської влади: книги, які він віз із собою для Музею історії політичних репресій і тоталітаризму в с. Кучіно, чи рушник.
Де ж нота протесту щодо всіх цих випадків. Адже домовлялися, Юрію Лужкову, Костянтину Затуліну та іншим дозволили в'їжджати до України і тут такий пасаж. Поки ж ми почули лише не дуже виразне пояснення директора департаменту інформаційної політики МЗС Олега Волошина, що «у МЗС України, безумовно, найсерйознішим чином поставилися до заяви мера Москви Юрія Лужкова щодо Севастополя...» І далі що? Є серйозні підстави вважати, що за цим струсом повітря жодних дій не буде. І пояснення досить зрозуміле є: все начальство у відпустці, приймати рішення нікому. Спікер Литвин для зустрічі з патріархом готовий перервати свою відпустку і на один день повернутися до Києва. А вжити адекватних заходів при кривді нашої країни нікому.
Українські можновладці ніяк не можуть обійтися без російських лекал. Але копія завжди гірша за оригінала. Ось і виходить: начебто понизили ціну на імпортний газ, а все одно довелося підвищувати. Навіщо тоді так квапилися підписувати харківський пакт. Невже так складно було прорахувати хоч на крок уперед за досить зрозумілої ситуації. Як казав Талейран, c'est pire qu'un crime, c'est une faute — це гірше, ніж злочин, це — помилка.
І навіть коли президент Віктор Ющенко намагався будувати незалежний курс, виходило все так само — дзеркальним відображенням попереднього проросійського. Якщо діяти за принципом «усе перпендикулярне одному сусідові і паралельне іншому», то толку не буде. Що ми й отримали. З Росією практично посварилися, з Європою і США теж мало чого досягли.
Дружити з Росією, як, утім, й із іншими сусідами треба. Альтернативи цьому немає за визначенням. Але за однієї найважливішої умови — чіткого розуміння державних довгострокових інтересів, а не партійних, обмежених бажанням виграти чергові вибори і залишитися при владі.
Завдання формулювання стратегічного курсу країни як у зовнішній, так і у внутрішній політиці лежить на еліті. А вона поки що не знаходиться на такому рівні, аби хоча б розуміти цю необхідність. Звідси хронічна хвороба малоросійщини. І не лише стосовно Росії, а й Заходу. Дивимося на всі боки і всюди почуваємо себе меншими на зріст, згинаємося в колінах і боїмося власної тіні. Треба б декого поставити на місце, аби й думки, не те що слова, не виникало зазіхати на нашу землю. Та куди там, раптом пролунає окрик із сусідньої столиці. Чи не час випрямитися і перестати тремтіти. Тоді й сусіди ставитимуться до нас із повагою. А поки що залишається чекати...
