Свого часу Редьярд Кіплінѓ у знаменитій «Баладі про Схід і Захід» зазначив: «Схід — є Схід, а Захід — є Захід, і їм ніколи не зійтися, та Сходу і Заходу вже нема, а кордонів — і поготів». Про сучасне стирання бар’єрів між двома «духовними полюсами» світу свідчить хоча б фестиваль «Країна Мрій», де за допомогою майстер-класів від знавців японської культури кожен міг пізнати традиції «країни сакури». У тому числі й кулінарні.
«Коли ти займаєшся вивченням японської культури, то не зупиняєшся на чомусь одному. Тебе вабить і мистецтво каліграфії, і ікебана, і кухня врешті-решт», — зізналася кореспондентові «Дня» викладач ікебани Українсько-японського центру Тетяна НАДБЕРЕЖНА. Самі ж японці в усьому зберігають філософський підхід, що властивий не лише кухні, але й мистецтву каліграфії, фурошікі та ікебані.
У каліграфії письмо здебільшого виконує роль малюнка. Щоб передати певну інформацію, необов’язково знати японську мову. «Спрощений малюнок — це старовинна система письма. Японські ієрогліфи виникли лише у VI — VII ст. до н.е. На поширення письма вагомо вплинув Китай, де тільки-но популяризувалася новітня релігія — буддизм. Хоча перші японські ієрогліфи зародилися у Китаї, це не значить, що мова втратила свою автентичність», — розповіла кореспондентові «Дня» викладач мистецтва каліграфії Українсько-японського центру, Галина ШЕВЦОВА. У японській мові є дві абетки письма — катакана (жорстке, «чоловіче» письмо) і хірагана (м’яке, «жіноче»). Хоча ієрогліфи обох абеток передають однакові склади, все ж відрізняються формою зображення: катакана — ієрогліфи гострих геометричних форм, хірагана — плавне й витончене письмо. Існує легенда, що абетки виникли у різних монастирях (чоловічому і жіночому відповідно). «Праобразом українського «мама» у японській каліграфії є слово «один». На прикладі цього ієрогліфа можна навчитися азів техніки. Традиційно у Японії «одиницю» вчать писати цілий рік», — зазначила Галина ШЕВЦОВА. Каліграфу важливо бути в гарному настрої, щоб через письмо передати його іншим. До речі, як виявилося на японському майстер-класі, українці найбільше вподобали «каліграфувати» слова «любов» і «щастя».
Про мистецтво «фурошікі» наразі мало відомо в європейській культурі. Раніше японці приносили до лазні легкі бавовняні кімоно, які загортали у килимок, тому «фурошікі» у перекладі означає «килимок для лазні». Жителі «країни сонця, що сходить» загортали у тканину хліб, пляшки з водою, тому на ілюстраціях до місцевих казок традиційно зображували мандрівників із клуночками за спиною. Сьогодні влада Японії використовує мистецтво фурошікі як засіб боротьби із забрудненістю навколишнього середовища. Громадяни цієї країни дедалі більше відмовляються від поліетиленових пакетів, переносячи та зберігаючи продукти споживання у «природних» тканинах. «Окрім усіх функцій, фурошікі — це ще мистецтво упаковки подарунків, тому важливо мати гарний настрій під час процесу загортання речей. Необхідно також обрати забарвлення тканини: для хлопця можна запакувати дарунок у тканину із малюнком дракона, який символізує настирливість і цілеспрямованість; для дівчини — варто обрати зображення персика чи сакури», — наголосив знавець фурошікі Андрій ГРУБСЬКИЙ.
Мистецтво ікебани (або ж складання букетів) традиційно близьке українцям. Нині у Японії налічують близько двох-трьох тис. шкіл цього мистецтва. «Ікебана зародилася як чоловіче мистецтво, адже вперше його впровадили монахи-буддисти, коли прикрашали стіни храму сосновими гілками. Звичайно, що робота була нелегкою, тому потрібно було докласти сили», — розповіла кореспондентові «Дня» викладач мистецтва ікебани Тетяна Надбережна. Сьогодні ж ікебана — цілком жіноча справа, для якої найпопулярнішим є вільний стиль (сьока). Колись у виготовленні букетів японці використовували квіти, що ростуть тільки у їхній країні: магнолії, сакури, квіти персика, хризантеми. Сучасна ікебана — це поєднання квітів із різних куточків світу. «Це мистецтво неможливо освоїти за певний проміжок часу. Мета ікебани — показати красу кожної окремої рослини, а для того, щоб зрозуміти цю красу, інколи треба витратити ціле життя», — зазначила Тетяна Надбережна.
Власне, філософія японської кухні проявляється у формуванні прекрасного. Кожна страва — це вияв світу, повного природної краси, яку деколи ми не помічаємо. «Японські страви — це естетизація приготованих продуктів, це своєрідна ікебана на тарілці», — наголосила Тетяна Надбережна. Знавець-японіст запропонувала нам скуштувати одну із найпопулярніших страв цієї країни — окономіякі, випечений коржик із додаванням найрізноманітніших інгредієнтів. Назва страви походить від складання двох японських слів — «окономі» («те, що любиш») і «які» («смажити»). За японською традицією окономіякі готують на спеціальній металевій плиті. Часто такі плити «вмонтовані» в столики відвідувачів у тамтешніх ресторанах, де кожен охочий може спробувати себе у ролі кухаря. Асортимент основних інгредієнтів для окономіякі — найрізноманітніший: капуста (пекінська або білокачанна), зелена цибуля, гриби, м’ясо, риба, сир. Для приготування тіста використовують 1 стакан води, 2 яйця, 1 стакан пшеничної муки. Тісто та основні інгредієнти змішують у мисці. Готову суміш виливають на плиту, перевертаючи випічку так, як млинці. Після того, як окономіякі добре підсмажиться з обох сторін, його поливають спеціальним соусом (це може бути соєвий соус із додаванням крохмалю або майонез чи кетчуп), посипають стружкою із сушеного тунця (кацуобуші) або стружкою із сушених водоростей (аонорі).
