У Дніпропетровську відбулася зустріч представників громадськості з лідером української діаспори в Бразилії. Професор Віторіо Соротюк, предки якого понад сто років тому виїхали з Тернопільщини, сьогодні викладає право в університеті міста Куритиба в штаті Парана. Водночас він є президентом Українсько-бразильської центральної репрезентації — громадській організації, яка представляє інтереси численної української громади. Він запевняє, що нашим співвітчизникам за океаном не лише вдалося зберегти свою національну самобутність, але також вони активно прагнуть до розширення співпраці двох країн, які останніми роками зближують взаємні політичні та економічні інтереси.
— Наступного року виповнюється 120 років української імміграції в Бразилію, — розповідає Віторіо. — Ми хочемо, аби святкування цього ювілею підтримали керівники обох країн. І для цього є всі підстави, оскільки останнім часом співпраця між Україною та Бразилією набуває стратегічного характеру, особливо в космічній сфері. Як відомо, ще кілька років тому було створено спільне підприємство «Алкантара Циклон Спейс», яке будує на екваторі комплекс для запуску українських ракет «Циклон-4». У грудні минулого року під час візиту до України президента Бразилії було підписано угоду про співпрацю, в тому числі у сфері освіти. Нині в Україні навчаються вісім Бразильських студентів — шість у Львові, один — у Києві та один у Дніпропетровську — на ракетному фізико-технічному факультеті. Проте ми прагнемо набагато більшого. Існує домовленість про те, що Україна надасть місця в своїх вузах, а уряд Бразилії обіцяє платити студентам стипендії. З іншого боку, українські професори поїдуть викладати в Бразилії. Тому я планую зустрітися з ректором Дніпропетровського національного університету, аби розширити співпрацю. Ми хочемо, щоб ваші фахівці викладали українську мову та історію України в університеті мого рідного міста Куритиба в штаті Парана. Дуже хотілося б, аби не лише українці, а й інші бразильці дізналися про те, що таке трипільська культура чи Голодомор. Думаю, що такий проект дуже важливий.
— Як вийшло, що стільки українців опинилося в далекій Бразилії?
— Вважається, що перші чотири сім’ї українських іммігрантів прибули із Золочева 23 серпня 1891 року. І протягом наступного десятиліття до Бразилії перебралися 20 тисяч українців. Усі вони були з Галичини, яка тоді входила до складу Австро-Угорщини. Друга хвиля українських іммігрантів прибула на будівництво залізниці із Сан-Пауло до Ріо-Гранде і до Сул. Історик Оксана Борушенко з’ясувала, що до кінця Першої світової війни в Бразилію переїхало до 45 тисяч українців. Між двома великими війнами прибули ще дев’ять тисяч, а після Другої світової — сім тисяч. Нині кількість іммігрантів з України дуже невелика, оскільки імміграційна політика Бразилії спрямована, передусім, на пошук фахівців. Переважна більшість тих, хто переїхав останніми роками, — це професори і фахівці, які працюють в університетах країни. Загалом українське походження в Бразилії мають понад 500 тисяч людей, з них 80% проживають у штаті Парана. Ще близько 10% українців живуть у штаті Санта-Катаріна, решта розселилися на інших територіях. Якщо говорити про штат Парана, то найбільша громада українців живе в тримільйонному місті Куритиба — близько 55 тисяч осіб. Проте є невеликі міста, де українці чисельно складають більшість населення. Наприклад, у Прудентополі з 50 тисяч населення — 38 тисяч українців, тобто 75% городян. Далі обов’язково слід назвати місто Малето, де 60% населення також українського походження. Багато українців живуть у містах Пауло-Фронтінь, Іваї, Антоніо-Олінто, Ріо-Азул, Ронкадор. Наші співвітчизники зробили великий внесок у розвиток півдня Бразилії, який раніше був покритий тропічними лісами. Нині штат Парана має 10 млн. населення і розвинуте господарство. Він займає всього 4% території країни, але посідає перше місце за виробництвом сільгосппродукції та щороку дає 22 млн. тонн зерна. Причому нинішній міністр сільського господарства Еріксон Шандога — українець за походженням.
— Чи вдається українцям Бразилії зберігати свою національну ідентичність?
— Бразилія — мультиетнічна і мультикультурна країна. Її конституція свідчить про те, що культурне багатство країни створене етнічними складовими суспільства. Раніше в ній існували три великі етнічні групи — португальці, негри та індійці. Сьогодні визнаються й такі європейські групи, як італійці, німці, голландці, іспанці, поляки і, певна річ, українці. Велику роль у житті української громади відіграють світські та релігійні організації. Наприклад, українська Греко-католицька церква, яка існує в Бразилії з 1896 року. На території країни діють 25 парафій і 236 храмів. Активно працюють жіночі релігійні організації, які займаються шкільною освітою, зокрема навчанням рідної мови, обслуговуванням лікарень та госпіталів, дитячих притулків і будинків для людей похилого віку. У Бразилії існує також Українська православна церква, яка належить до екуменічного патріархату в Константинополі. Серед світських організацій вирізняється Українсько-бразильська центральна репрезентація, створена 1985 року. Вона об’єднує і представляє численні українські організації перед державними органами та іншими національними громадами. Культурне життя українців представлене 24 фольклорними групами. Обов’язково раз на рік, щоразу в іншому місті, проводяться фестивалі українських танців у Бразилії. Цього року сімнадцятий за рахунком фестиваль відбудеться в Куритибі, з нагоди 80-річчя одного з найвідоміших ансамблів «Барвінок». Хочу сказати, що український гопак з нами нерідко танцюють африканці чи японці, а хореограф ансамблю «Верховина» — італієць за походженням. Зберігаються в Бразилії також традиції української вишивки, що переходили з роду в рід. Окрім традиційних сорочок вишивають церковні ризи, рушники, подушки, вбрання, яке одягають на свята. У Прудентополі навіть заснували кооператив, на який працюють 160 жінок-вишивальниць. Широкого розповсюдження на півдні Бразилії набула українська писанка. Розмальовувати писанки вчаться в українських школах і на спеціальних курсах. Працюють і професійні художники-писанкарі, які заробляють своїм мистецьким уподобанням собі на життя. Не помилюся, коли скажу, що писанка стала бразильським явищем. Я ризикнув би викликати на змагання українських і закордонних майстрів, аби влаштувати міжнародний конкурс писанки. Навіть якщо бразильські писанкарі й не стануть першими, то все одно будуть одними з кращих. Крім того, в південних штатах Бразилії здобуло визнання українське кулінарне мистецтво. У куховарських книгах без надміру довгих пошуків можна знайти рецепти приготування борщу, вареників, пирогів, голубців та куті. Звичайно ж, видаються три газети й різні книжки з української тематики, в тому числі нашої письменниці Віри Вовк-Селянської. Зберігати історичну пам’ять допомагають також три українських музеї в Прудентополі, Куритибі й Телемако-Борба. Мерія Куритиби збудувала Український меморіал, де зберігається копія першої церкви з дзвіницею, побудованою в Бразилії, розташовані монумент «Писанка» і монумент жертвам Голодомору. Торік українську громаду в штаті Парана відвідав міністр культури Жука Ферейра. Він погодився реставрувати три українські старовинні церкви як культурні скарби Бразилії. Проте серед наших головних труднощів — вивчення української мови. Сьогодні її вивчають у сім’ях, у суботніх та недільних школах при церквах і громадах, але ми хочемо, щоб її викладали в університеті.
— Наскільки активними є ваші контакти з Україною?
— За часів Радянського Союзу зв’язок українців Бразилії з рідною землею практично перервався. Залишалися лише спогади і сентименти. Спілкувалися ми лише з українцями, які проживають в інших країнах Латинської Америки, в США і Канаді. Від проголошення незалежності України у нас з’явився шанс відновити контакти з батьківщиною, і тому ми завжди з особливим почуттям відзначаємо 24 серпня. Зовсім нещодавно — в січні цього року президент Луїс Інасіо да Сілва підписав закон, який встановлює цей день як Національний день української громади в Бразилії. За проектом депутата Феліпе Лукаса, рада нашого штату ухвалила також закон про те, що 24 серпня віднині стане Українським днем штату Парана. Пригадую, як 1 грудня 1991 року, коли в Україні проходив референдум щодо незалежності, ми організували в Товаристві прибічників української культури символічне голосування. Представники української громади проголосували за незалежність нової України на 100 відсотків — «проти» не було жодного голосу. Звичайно, це був символічний жест, але він демонструє, що наш зв’язок з рідною землею розірвати неможливо. Уже 1992 року ми взяли активну участь у Всесвітньому форумі українців у Києві. Наша громада морально й фінансово сприяла становленню українського посольства в Бразилії та першого консульства в Куритибі. Незабаром нас відвідали перший прем’єр-міністр Вітольд Фокін, президент Леонід Кучма, спікер Верховної Ради Іван Плющ і глава Верховного Суду Василь Маляренко. Ми урочисто зустрічаємо кожного нового посла України в Бразилії, бо зацікавлені в розширенні зв’язків. Українська громада досить впливова, оскільки в багатьох секторах державного управління працюють онуки і сини іммігрантів, вони відрізняються високою кваліфікацією та працьовитістю. Багато хто з нас має посвідчення українців, що дає можливість їздити на історичну батьківщину без візових проблем. Я сам одинадцять разів був в Україні, і кожна подорож дедалі більше вдосконалювала моє володіння українською. Нам украй необхідні культурні контакти для того, щоб ми могли почуватися українцями. Саме тому з нагоди 120-річчя української імміграції в Бразилії 120 представників української громади в серпні 2011 року збираються відвідати міста Львів, Золочів, Тернопіль та Київ. Разом з ними мають поїхати дві фольклорні групи — «Барвінок» і «Полтава». Сподіваємося, що у Львові відбудеться образотворча виставка Михайла Бакуна — художника зі штату Парана, предки якого жили в Сокалі. Це буде важливим моментом для збагачення наших культурних зв’язків.
