Очевидно, не буде безпідставним образне твердження, що створення у середині ХХ століття ядерної зброї масового знищення стало вершинним моментом у протистоянні Добра й Зла на Землі. Згадавши відому драму Й.В.Гете «Фауст», не можемо не усвідомлювати, що відтоді всі ми стали заручниками крихкої рівноваги у виниклому глобальному протистоянні Життя і Смерті... Невипадково «батьки» першої атомної бомби разом із науковим часописом Чиказького університету ініціювали проект під назвою «Години Судного дня» («Години кінця світу»), на обкладинці якого періодично з’являється циферблат із стрілками, що показують настання півночі — символічного наближення глобальної ядерної катастрофи. Попереджувальні стрілки то наближаються до апокаліптичної межі, то віддаляються...
Яким буде спуск із тієї кошмарної вершини ядерного віку, залежить не лише від «сильних світу цього» — урядів супердержав, але й від кожного жителя нашої планети.
Неймовірно, але більшість учасників атомних та водневих мілітарних проектів — всезнищувальної зброї тотального вбивства, — досягши поставленої перед ними мети, стали найзапеклішими противниками застосування свого жахливого «дітища».
Наведемо слова, винесені у заголовок пропонованої публікації, взяті із заключного абзацу листа академіка Юлія Харитона, адресованого Меморіальному комітету Роберта Оппенгеймера (зауважимо, що Ю. Харитон — один із провідних очільників радянського проекту створення ядерної зброї, а Р.Оппенгеймер — американського): «Усвідомлюючи свою причетність до видатних наукових та інженерних звершень, що привели до оволодіння людством практично невичерпним джерелом енергії, сьогодні, у більш, ніж зрілому віці (Ю. Харитон помер на 92-му році життя. — В.А.), я вже не впевнений, що людство дозріло до користуванням цією енергією. Я свідомий нашої причетності до жахливої загибелі людей, до страхітливих руйнувань, завданим природі нашого дому — Землі. Слова каяття нічого не змінять. Дай Боже, щоб ті, хто прийде за нами, знайшли шляхи, відкрили у собі твердість духу й рішучість, прагнучи кращого, не натворити гіршого».
КОЛИ СКРИНЬКА ПАНДОРИ ПЕРЕТВОРИЛАСЯ НА СТРАХІТЛИВУ ЗАГРОЗУ?
Офіційна дата початку здійснення програми США з розробки ядерної зброї, що увійшла до історії під кодовою назвою «Манхеттенський проект» («Manhattan Engineering District Project»), припадає на осінь 1942 року. Проте це формальна дата, бо фактично це сталось на кілька років раніше — відповідні дослідження велися в рамках «Уранового проекту», до якого були залучені, крім американських, англійські, німецькі, канадські фахівці та вчені інших країн. Крім США, над створенням ядерної зброї працювали науковці Великої Британії та Канади (спільний проект «Мауд Комітті» з активною участю в ньому німецьких фізиків-емігрантів). Упевнено йшли до цієї ж мети фізики нацистської Німеччини. Відповідні роботи велися в СРСР. Рухались у цьому напрямку науковці ще кількох країн, зокрема Японії.
Але, очевидно, всі дати з хроніки ядерного протистояння умовні, оскільки є вагомі підстави вважати стартом руху людства до смертоносної зброї 1898 рік, коли французький фізик П.Кюрі та його польська дружина М.Склодовська-Кюрі відкрили новий елемент — радій та вперше дослідили явище радіоактивності, і стало зрозуміло, що одержано не знане досі джерело енергії, що зосереджена в атомах радіоактивних елементів.
1932 року ірландець Е.Уолтон та англієць Дж.Кокрофт першими у світі здійснили розщеплення атомного ядра. Вслід за ними (першими в СРСР) цього досягли вчені Українського фізико-технічного інституту (Харків) К.Синельников, А.Вальтер, О.Лейпунський та Г.Латишев.
У 30-ті з’явилися пропозиції щодо реалізації на основі згаданих наукових відкриттів мілітарних проектів: зокрема, 1934 року німецький фізик (народився в Будапешті) Л.Сцілард, втікши з нацистської Німеччини до Великої Британії, запропонував англійцям секретний патент на виготовлення атомної бомби. Британці не підтримали ідею Л.Сціларда, і йому довелося емігрувати до США. За океаном європейський вчений продовжив свої експерименти, працюючи в Колумбійському університеті. Лише 1939 року Л.Сцілард умовив А.Ейнштейна (1933 року емігрував до США з нацистської Німеччини) звернутися до президента Ф.Рузвельта, щоб переконати його у потребі негайно розгорнути секретний проект, який згодом одержав назву «Манхеттенський».
Свою тривогу фізики-емігранти мотивували тим, що, за їхніми даними, нацистська Німеччина стоїть на порозі створення ядерної зброї.
Підстави для стурбованості були: щойно імперський міністр озброєнь А.Шпеєр провів у Берліні нараду, метою якої стало єдине питання: «Перспективи створення в Німеччині атомної зброї». Один із керівників «Уранового клубу», котрий об’єднував німецьких фізиків, В. Гейзенберг (лауреат Нобелівської премії 1932 року) доповів, що за умови безперебійного постачання та стабільного фінансування цього можна досягти за кілька років. А.Гітлер та його прихильники ці кілька років чекати не побажали. Урановий проект не закрили, але ставку на нього як на пріоритетний більше не робили. Увага нацистського керівництва була пізніше віддана В. фон Брауну та його ракетам «Фау».
Чому В.Гейзенберг саме так відповів А.Шпеєру, залишилось питанням без відповіді досі.
По-перше: тому, що, оскільки ведемо мову про секретні наукові дослідження та їхне використання військовими, маємо змогу говорити лише про ймовірні версії розвитку подій (про це детальніше — у розділі, присвяченому захисту мілітарних проектів національними службами розвідки). По-друге: як не дивно, але часто (це показує реальна дійсність), архіважливі міжнародні та державні рішення приймаються під впливом суб’єктивних, а також певних алогічних факторів.
В історії створення атомної зброї у нацистській Німеччині, можливо, й справді зіграли визначальну роль світоглядні засади В.Гейзенберга. Багато пишуть про свідоме гальмування ним робіт, ще більше про його патріотизм, аполітичність та інші речі. Проте більшість публікацій авторитетних дослідників переконує, що ідеологічні й моральні проблеми у «батьків» ядерної зброї виступили на перший план лише після американського бомбардування японських міст Хіросіми та Нагасакі у серпні 1945 року. Німецькі фізики не «не хотіли», а «не могли» здійснити атомний проект. Об’єктивна причина єдина: фінансова та економічна неспроможність нацистської Німеччини (цей висновок стосується й інших країн). Лише США — лідер індустріального світу, були здатні в середині 40-х років ХХ століття реалізувати масштабний мілітарний проект — створення ядерної зброї. До того ж, керівництво США трималося думки, що Друга світова війна триватиме кілька років і нова зброя може вплинути на її результати.
Цікаво, що відповіді вчених на вимоги влади про термінове створення зброї масового знищення подібні між собою. Коли 1942 році академіка А.Йоффе учасники засідання Державного комітету оборони СРСР запитали про можливість швидкого вирішення проблеми атомної бомби, той відповів, що для цього в Радянському Союзі немає достатнього інтелектуального потенціалу (мовляв, «там» працюють найвидатніші вчені світу: Бор, Сцілард, Кокрофт, Чедвік, Халбан, Сімон, Коварські, Фріш, Пайєрлс, Фукс, Ліндеман...). Також в СРСР відсутні потужні наукова та промислова бази тощо, бо країна працює виключно на задоволення потреб фронту. Пізніше провідний керівник радянського атомного проекту академік І.Курчатов заявив, що радянська розвідка забезпечила 50 відсотків успіху в створенні радянської атомної бомби. До речі, остання теза обговорюється донині, але, які б «вагомі» аргументи не використовували опонуючи один одному табори, вони не спростовують повністю ні заяву І.Курчатова, ні висновки про активну участь в американському і радянському проектах німецьких фізиків та спеціалістів інших галузей науки і технологій.
ЛОС-АЛАМОССЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЛАБОРАТОРІЯ
Коли розглядати проекти створення ядерної зброї з політичної точки зору, то зрозуміло, що серцевинною в них є ідея світового панування, до чого завжди прагнули провідні держави як минулого, так і сьогодення. І хоча сьогодні, коли стало ясно, що будь-які варіанти ракетно-ядерного зіткнення на Землі завершаться так званою «ядерною зимою» (чи «ядерною ніччю») — іншими словами, зникненням людської цивілізації, — концепції й доктрини глобальних чи обмежених ядерних воєн, на жаль, не втратили своєї актуальності.
У нинішньому однополярному (після розпаду тоталітарного СРСР) світі мотивація цілей учасників «Манхеттенського проекту», гадаємо, зумовлена одержаними ними життєвими й історичними уроками. Адже різким поштовхом до активної роботи зі створення ядерної зброї стали побоювання провідних вчених світу, що саме нацистська Німеччина може випередити всіх, стати володарем всезнищувальної зброї та за її допомогою завоювати світ. Саме тому в США зібралися науковці різних національностей і світоглядів, щоб попередити катастрофу (додамо принагідно, що в реалізації глобального проекту брали участь 12 лауреатів Нобелівської премії). Серед учасників «Манхеттенського проекту» й тих, хто сприяв його успіху, бачимо, крім американців, англійців, німців, євреїв, ірландців, австрійців, канадців, італійців, данців, угорців, поляків, китайців... Немає росіян.
Таким же багатонаціональним був і колектив радянських науковців, котрі через чотири роки після американців досягли того ж результату — створили свою атомну бомбу.
У підзаголовку до нашої публікації ми зазначили, що вестимемо мову про причетність України до світових мілітарних проектів. Не бажаючи вступати у беззмістовну дискусію з опонентами щодо розуміння змісту поняття «українськість», змістимо акцент у бік компромісу й говоритимемо про участь у ядерних проектах вихідців із України.
Серед «манхеттенців» це насамперед фізико-хімік киянин Юрій Кістяківський, львів’янин математик Станіслав Улам, фізик лауреат Нобелівської премії Ісидор Рабі (народився в Перемишльчині — нині Польща), фізик одесит Георгій Гамов.
Оскільки в «Манхеттенському проекті» брали участь понад 130 тисяч науковців та спеціалістів різних галузей, то «наш» список можна продовжити, наприклад, додавши до нього фізика Григорі Брейта (народився у Миколаєві) та інших.
Радянський список творців ядерної зброї, зрозуміло, багатший на наших земляків. Першим назвемо Юлія Харитона — від 1946 по 1992 роки головного конструктора ядерної зброї СРСР (син киянина Бориса Харитона, в’язня ГУЛАГу). Далі черга трьох полтавчан: конструктора першої радянської атомної бомби Миколи Духова, фізика Абрама Йоффе (у наукових колах його називали «батьком радянської фізики») та фізика-ядерника Дмитра Іваненка.
Перелік можна продовжити, але говоримо про американський проект, тому назвемо ще фізика, таращанця (Київщина) Анатолія Александрова — заступник І.Курчатова, котрий був одним із провідних керівників радянського атомного проекту.
Подобається це комусь чи ні, а в московських наукових колах народилось таке порівняння: у нас І.Курчатов, у них — Р.Оппенгеймер, у нас І.Тамм, у них — У.Фермі, у нас Я.Зельдович, у них — У.Теллер, у нас А.Сахаров, у них — С.Улам...
Річ у тому, що А.Сахаров та С.Улам у вирішальний момент реалізації мілітарних програм вивели розробників ядерної зброї з тупика, запропонувавши свої рятівні ідеї.
Окреслений вище інтернаціональний колектив вчених, котрі мали були випередити фізиків нацистської Німеччини, прихистив дах Лос-Аламосської національної лабораторії США. Взагалі над реалізацією «Манхеттенського проекту» працювало понад 30 надпотужних дослідницьких та виробничих об’єктів, котрі рівномірно розташовувалися по всій території США від Атлантики до Тихого океану. Найсекретнішими були чотири таємні лабораторії, і першою з них належить назвати Лос-Аламосську. Створена вона була у майже географічному центрі США — штаті Нью-Мексико, в 60-ти кілометрах від столиці штату міста Санта-Фе. Зрозуміло, що вибір саме цього місця диктувався вимогами спецслужб, на які було покладено забезпечення повної секретності об’єкта. Із можливих загроз називали, наприклад, активність німецьких підводних човнів, котрі досягали американських берегів. Вплинув, як це часто буває, і суб’єктивний фактор: справа у тім, що про ці безлюдні місця добре знав Р.Оппенгеймер — науковий керівник проекту, оскільки провів у цих краях свої шкільні роки й поряд було розташоване його ранчо (вчений був любителем верхової їзди й мав конеферму). І хоча реалізатори ядерного проекту діяли рішуче, таємниця об’єкта була надійно забезпечена.
Безпосереднім виконавцем масштабного Манхеттенського плану стала американська армія. Кілька місяців військовим керівником робіт був полковник Д.Маршалл, але вже у вересні 1942 року його замінив бригадний генерал (за радянськими стандартами — генерал-майор) Леслі Гровс, котрий рішуче довів справу до успішного кінця (до речі, Л.Гровс дав і назву проекту).
Про грандіозність американського ядерного комплексу говорить, зокрема, той факт, що на його реалізацію було витрачено 2,5 мільярда доларів США (подібних фінансових можливостей не мала жодна з тодішніх країн світу, тим більше, що, за іншими даними, було витрачено близько 5 млрд.).
Л.Гровс діяв так упевнено, що, коли пройшло перше наземне випробування ядерної бомби й розпочалась підготовка до її застосування, військово-повітряні сили США були готові виконати наказ президента (вчасно модернізовано 17 бомбардувальників В-29 як носіїв грізної зброї).
Зрозуміло, що пропонована публікація не може викласти читачам усі деталі здійснення «Манхеттенського проекту» хоча б тому, що навіть перше випробування ядерної зброї (це сталось майже рівно 65 років тому — 16 липня 1945 року) досі засекречене. Закономірно, що зрозуміла закритість проекту породжує зростаючу в геометричній прогресії кількість публікацій і особливо «сенсацій».
БОРИС ПАШ САМ СТАВ ЖЕРТВОЮ РАДІАЦІЇ
Цей розвідник увійшов не лише до американської історії — його ім’я занесене до почесного Залу Слави секретних служб США. Найяскравішою сторінкою його життя став захист таємності «Манхеттенського проекту», що Б.Паш успішно забезпечив (тому нинішні публікації, присвячені «доблесним» радянським агентам, якщо й мають право на життя, то принаймні підлягають сумніву).
Борис Пашковський (таким є повне прізвище розвідника) народився 1900 року в Сан-Франциско (помер у 1995 в Каліфорнії). Його батько — Федір Пашковський (народився на Київщині) у 30-ті роки минулого століття став митрополитом всія Америки й Канади.
Від 1906 по 1922 роки Ф.Пашковський жив у Києві (провівши перед тим десятиліття в Америці). Борис Пашковський закінчив Київську духовну семінарію. Це сталося 1917 року, коли самодержавна Росія переживала більшовицький заколот і була кинута ленінцями у братовбивчу громадянську війну. Майбутній розвідник пішов служити «білій ідеї»: у званні мічмана Чорноморського флоту він, як знавець англійської мови, був перекладачем на переговорах англійських військових делегацій, котрі прибували на Дон та в Крим. Брав участь у бойових діях — удостоєний престижного Георгіївського хреста.
До США Борис повернувся 1926 року, де й став Б.Пашем.
Одержавши вищу освіту (зокрема, Б.Паш мав диплом університету Південної Кароліни), займався викладацькою діяльністю.
1940 року Б.Паш був призваний на військову службу і незабаром очолив контррозвідку в штабі 9-го корпусу армії США. У системі охорони секретності «Манхеттенського проекту» Б.Пашу було доручено керівництво «Місією Алсос» (480 чоловік) — визначення ступеню готовності німецького «атомного проекту», але найголовнішим було забезпечення захоплення європейських фізиків та інших вчених, а також обладнання та матеріалів для використання їх в «Манхеттенському проекті».
Зрозуміло, що життєпис Б.Паша — можлива окрема публікація. Відзначимо основне: своє завдання розвідник виконав. Досить сказати, наприклад, що його група, випередивши французькі війська, першою проникла на територію поверженого рейху й захопила 14 німецьких вчених-ядерників, у тому числі 2-х Нобелівських лауреатів. Були вивезені матеріали й документи наукових установ.
Генерал Л.Гровс згадував: «...джип Бориса Паша опинився в колоні з п’яти британських танків, котрі першими увірвалися у ще не звільнений Париж. Німецькі снайпери моментально відкрили вогонь по незахищеному джипу. Пашу довелося чотири рази відступати, але завдання розвідник виконав. Він проник у паризьку квартиру й лабораторію Жоліо-Кюрі, а до цього встиг обстежити його заміський будинок. Паш не був фізиком, але інтуїція розвідника підказувала йому, які з тек, хаотично розкиданих на підлозі, взяти з собою. Віднайдений Пашем каталог допоміг виявити сховище ядерної сировини у соляних копальнях на заході Німеччини. Б.Паш мав письмові повноваження на отримання всебічної допомоги від воєнного міністра США, а також головнокомандуючого військами союзників генерала Д.Ейзенхауера.
Наприкінці квітня 1945 року Б.Паш побував у майбутній радянській зоні окупації Німеччини. За кілька годин до вступу радянських військ у місто Вайда (південніше Лейпцига) янкі вивезли звідти 16 радієвих кубиків... Паш поспішав і наказав відвантажити всі кубики у свій автомобіль. Під час тривалого шляху на базу він знаходився поряд з цим вантажем і одержав радієвий опік правої ноги, від наслідків якого у похилі роки страждав. Додамо до цього, що «Місія Алсос» забезпечила переправлення до США кількох десятків тонн уранової сировини. Американські розвідслужби першими зробили висновок, що Німеччина на кінець ІІ-ї світової війни була далека до завершення свого ядерного проекту.
У післявоєнні роки полковник Б.Паш вніс значний вклад у нейтралізацію радянської експансії в Європу. Служив він також в окупованій Японії...»
Не важко здогадатися, що Б.Паш забрав з собою багато таємниць, про які ми ніколи не дізнаємося. В сучасних російських томах, присвячених зарубіжним співвітчизникам, про видатного розвідника або нічого не говориться, або згадується мимохідь.
Ще раз зауважимо, що тема участі вихідців з України у світових ядерних проектах — невичерпна. На закінчення згадаємо ще одне ім’я — з маловідомих. Серед ймовірних радянських агентів, що прагнули, як пишуть деякі автори, «розщепити» «Манхеттенський проект», був і Морріс Коен. Для нас він цікавий тим, що його батько походив із київської Таращі (пам’ятаймо, що у цьому нинішньому райцентрі народився радянський фізик-ядерник А.Александров).
Чому привертаємо увагу саме до М.Коена?
Справа у тім, що його доля підштовхує, зокрема, на роздуми про мотиви співпраці зарубіжних вчених із радянськими спецслужбами. Найперше, не забуваймо, що перед ІІ-ю світовою війною Захід переживав так звану «Велику депресію» — глобальну економічну кризу, що захопила, крім США, Канаду, Великобританію, Францію, Німеччину... Кризові 30-ті роки ХХ століття дали історії гітлерівський і сталінський тоталітарні режими (а це не лише кровопролитні міжнародні мілітарні конфлікти, але й мільйони жертв внутрідержавних репресій диктаторів). Криза викликала у західних інтелектуалів зацікавлення «лівими» політичними течіями. Тим більше, що лідери СРСР демагогічно твердили про «перемогу соціалізму в окремо взятій країні», про «щасливе» життя радянського народу... Голод і ГУЛАГи більшовицькою пропагандою замовчувалися.
Значну частину тих, хто наївно симпатизував Країні Рад, до речі, складали учасники громадянської війни в Іспанії, яка трактувалась як перша битва з нацизмом. Згаданий М.Коен теж був бійцем-інтернаціоналістом — воював у бригаді імені Авраама Лінкольна. 1939 року він закінчив Барселонську розвідувальну школу, ідейними наставниками та інструкторами якої були московські радники... Що було далі — ми вже розповіли вище.
