Роблячи кіно по-справжньому, розплачуєшся життям, інколи в прямому значенні слова. Для відомого французького документаліста Крістіана Поведи це стало фатальною істиною. 4 вересня минулого року, невдовзі після завершення зйомок його останньої картини «Божевільне життя», режисера знайшли розстріляним у власній машині в передмісті Сан-Сальвадору; за підозрою у скоєнні цього злочину заарештовано уже понад 30 членів банди Mara-18, найбільш впливового кримінального угруповання Центральної Америки: лише в Сальвадорі, де зароджувалася ця вулична армія, у них до 50 000 «солдатів», у США — 40 000, а всього до їхньої діяльності причетні 200 000 осіб.
«Божевільне життя» — якраз про Mara-18. Поведа готувався до зйомок п’ять років, знімав 16 місяців. Він зумів завоювати довіру і ватажків, і рядових бійців і побачив їхній світ із дистанції, близької настільки, наскільки це взагалі можливо.
Результат — чиста антропологія. Поведа відкриває іншу цивілізацію, що живе за особливими законами, настільки ж далекими від розуміння звичайної сучасної людини, як і епоха середньовіччя, до прикладу. Він не втручається, не коментує — просто фіксує їхні ритуали, їхні свята й оргії, побут, родинні сварки, відхідні молитви на похороні чергового «брата» чи «сестри», вбитих ворожою бандою. У фільмі немає кадрів власне вбивств, досить страхітливої простоти прийому: ось у цьому кадрі герой або героїня розмовляє, сміється, як, наприклад, 26-річна Чаклунка, мати-одиначка, яка втратила око в одній із перестрілок, навіть встигаєш звикнути, але потім — неминуче затемнення, різкі звуки пострілів — і ще одне тіло пакують у мішок для сміття, потім у труну, «братва» скручує пальцями зрозумілі лише їм самим знаки і знову співає свою варварську месу. Хтось намагається реабілітуватися, організувати чесний бізнес — але неминуче спливають старі справи, і всі зусилля виявляються марними. До кінця картини майже всіх головних героїв або вбивають, або садять у в’язницю. Це світ без виходу.
Поведа створив фільм-дослідження, а в нього вийшла трагедія майже античного масштабу, завершальний акт якої виконав сам автор.
Яке відношення це може мати до наших реалій? Найбезпосередніше. Наші «братки», котрі в 90-ті відрізнялися від сальвадорських «маристів» хіба що татуюваннями, але ніяк не впливом і не жорстокістю, нині проявляють себе не так активно, але це лише означає, що змінилися методи, а не сутність. Може, стало навіть гірше, тому що багато колишніх господарів вулиць сьогодні чудово почуваються у владі. Наш кінематограф, наша журналістика свого часу не створили настільки ж переконливого репортажу із серця пітьми. Не було свого Поведи, просто не вистачило сміливості чи таланту — чому так, уже не важливо. Зберегти, архівувати те чи інше навіть дуже небезпечне явище означає зрозуміти його витоки — і, кінець кінцем, знешкодити. Вихід «Божевільного життя» — це один з перших і дуже важливих кроків сальвадорського суспільства до одужання. Ми ж навіть не починали йти — тож знову й знову прирікаємо себе на вічне минуле, як погані учні, що не вивчили уроків історії.
