ЗАМІСТЬ ВСТУПУ
У лютому 1888 року Антон Павлович Чехов написав п’єсу «Ведмідь», жанр якої визначив як «жарт в одній дії». За кілька місяців водевіль надрукували в газеті «Новий час», і він мав великий успіх. Один із рецензентів писав про його постановку на сцені: «Ведмідь» — це формений жарт, побудований на «неможливому» анекдоті й який не претендує на «життя» або «природність»... Це дуже безглуздо, але дуже смішно й тому викликає нестримний регіт у публіки».
Минуло понад 120 років, і ми вкотре пересвідчилися, що гумор генія не старіє. У конкурсній програмі нещодавнього Київського міжнародного кінофестивалю брав участь фільм відомого українського режисера Вілена Новака «Стріляй негайно!». До речі, єдина робота, що представляла нашу країну. По суті, це екранізація чеховського «Ведмедя». Щоправда, з деякими купюрами. Не торкаючись класичного тексту, автори сценарію перенесли дію п’єси в сучасність. І виявилося, що «від зміни місць доданків сума не змінюється». Три дієві особи: «Олена Іванівна Попова, вдовиця з ямочками на щоках, поміщиця» — акторка Ольга Красько («Єсенін», «Полювання на ізюбря», «Турецький гамбіт»); «Григорій Степанович Смирнов, нестарий поміщик» — актор Юрій Степанов («Час танцюриста», «Жмурки», «Артистка»); «Лука, лакей Попової, старий» — волею сценаристів цей герой перетворився на нестару покоївку Луківну, яку зіграла одеська артистка Ірина Токарчук («Джентльмен-шоу», «Маски-шоу»).
Ситуація, яка об’єднала цих людей по фільму, така: напередодні Нового року головний герой — банківський службовець Смирнов — повертається додому з відрядження і, звісно ж (як і годиться в хрестоматійному анекдоті всіх часів і народів), застає дружину в обіймах коханця. До особистих неприємностей додаються проблеми службові: директор банку зобов’язує підлеглого вибити до свята борги у п’яти неплатників. Останні, однак, не бажають змінювати свої плани на передсвяткові дні, до яких аж ніяк не входить намір розплачуватися з банком. Остання надія Смирнова — вдова померлого клієнта Попова. Дивачка, що не заважає їй залишатися чарівною й пристрасною жінкою. Вона начебто б і не проти платити за рахунками, але не в цей момент. Поставивши собі за мету будь-що піти з оселі Олени Іванівни з грошима, Смирнов зважується на гострий конфлікт із господаркою, що несподівано загрожує завершитися дуеллю, але закінчується обопільною закоханістю... Далі, як я вже сказала, — за чеховським текстом.
Фестивальні глядачі сприйняли фільм «Стріляй негайно!» неоднозначно. Що й нормально: скільки людей — стільки думок. А ось голові міжнародного журі, світовому авторитету в кіно Отару Іоселіані картина дуже сподобалася. Що ж до виконавця головної ролі — актора Юрія Степанова — вердикт суддів був одностайним: йому присудили приз «За кращу чоловічу роль» (посмертно).
«Степанов — надзвичайно талановитий актор, — коментує своє рішення знімати в стрічці саме його режисер Вілен Новак. — Я давно хотів попрацювати з Юрієм, тому міркувань щодо кандидатури на роль Смирнова в мене не було. Але отримати згоду Степанова виявилося не так просто: Юрій був (важко й навіть безглуздо говорити про нього в минулому часі) дуже принциповим артистом — якщо не розумів, що від нього потрібно, ніколи не погоджувався працювати навіть у дуже значимій ролі. Що ж стосується партнерки (сьогодні, коли фільм завершений, думаю, вже можна говорити про свої сумніви): пробував і Юлію Меньшову, і Ольгу Будіну. Колеги настійно рекомендували придивитися до Катерини Гусєвої. Всі вони — чудові й талановиті, але чогось мені в їхніх характерах, манері гри не вистачало. І раптом кинув оком на Ольгу Красько (я побачив її в «Турецькому гамбіті») — питання про героїню було вирішено. Вона дуже гарна акторка і, здається, стовідсотково підходить до ролі вдовиці Попової.
Із Луківною все було простіше: Іра Токарчук — моя землячка, ми живемо в одному місті. Я прекрасно знаю її творчий потенціал — це вдумлива, професійна артистка, яка тонко відчуває жанр. Тож у мене й думок не було пробувати на цю роль когось іншого.
Працювалося нам у такій компанії дуже легко, весело й цікаво. Усі розуміли, що знімається не телевізійний проект, а справжнісіньке кіно. Понад те (даруйте за порівняння!), на знімальному майданчику ми існували «по-міхалковськи». Тобто репетирували кожну сцену, що за нинішнього поспіху в кіновиробництві робиться вкрай рідко. І цей момент також надавав особливого присмаку творчому процесу.
Що ж стосується інтонації нашого фільму: можу лише порадити глядачам уважніше перечитати Чехова. Жанр «Ведмедя» мудрий та іронічний Антон Павлович позначає як «жарт», але якщо ви пам’ятаєте, «Чайка» — теж «комедія»!.. У будь-якій чеховській усмішці є й смуток, і сум: ці емоції (як і в повсякденному житті) невіддільні одна від одної. Чехов ніколи не говорить ні про що глобальне, але в усіх його п’єсах є думка про те, що людина не може бути самотньою, це суперечить її природі. Їй необхідне розуміння собі подібної, більше того, вона потребує взаєморозуміння. Я переконаний: до сьогодні краще Чехова ніхто так глибоко не копався в людських стосунках. Усі ці нотки мені й хотілося зберегти в стрічці, яка, до речі, спочатку мала називатися «До бар’єра!», що мені подобалося набагато більше. Але як сталося — так сталося: з глядачем картина зустрінеться під ім’ям «Стріляй негайно!»
А тепер — головна родзинка сьогоднішнього матеріалу: Ірина Токарчук, виконавиця ролі Луківни в фільмі Вілена Новака «Стріляй негайно!». Звісно, представляти її глядачам так само безглуздо, як робити відкриття, що місто Одеса — «перлина біля моря». Принаймні біля Чорного. Величезну популярність Ірині принесла роль тітки Сіми з одеської комунальної квартири, куди її майже двадцять років тому оселили автори відомого «Джентльмен-шоу». Шанувальники артистки, звісно, бачили й її бурлескні роботи в театральних постановках проекту «Маски-шоу» — «Отелло», «Орфей та Евридіка», «Ромео і Джульєтта». Сьогодні Ірина Токарчук — акторка Одеського російського драматичного театру й Будинку клоунів, який за закономірною випадковістю прописався в тому ж місті. Однак, думаю, далеко не всі глядачі знають, яким був шлях до успіху цієї веселої клоунеси. Принаймні для мене Ірина Токарчук після інтерв’ю стала загадковіше, глибше й багатогранніше. І, здається, свою роль ані в театрі, ані в кіно вона ще не зіграла.
— Ірино, спостерігаючи за вами на екрані, не виникає думки, що ви народилися в якомусь іншому місті, крім Одеси. Але актори — лицедії, вони можуть переконати глядача в найнеймовірніших речах. Чи правильний мій здогад?
— У цьому випадку ви не помиляєтеся. Я — корінна одеситка: народилася й виросла в цьому місті. Одного разу, щоправда, «зрадила» його, поїхавши вчитися до Москви. Більше того, скажу страшну річ: мріяла залишитися в «білокамінній», як усі нормальні студенти театральних вишів. Заради цього після закінчення інституту навіть працювала на фабриці в Підмосков’ї — ткалею. Була й завклубом у селі — дуже хотілося отримати омріяну прописку. Але водночас примудрялася зніматися в кіно — в стрічці «Самотнім надається гуртожиток», хоча ніхто з мого тодішнього оточення й не здогадувався, що я — акторка... За кілька років, щоправда, вирішила все ж таки повернутися до Одеси, де, виявляється, мене не надто й чекали. Лише за три-чотири роки, коли Російський драматичний театр мав гастролювати в Пітері, а одна акторка народила й їхати не могла, мені запропонували замінити її в ролі такої собі сутенерки Клари в одній із вистав. Гастролі відбулися чудово, але коли ми повернулися до Одеси, ще цілий рік чекала перш ніж пролунав довгоочікуваний дзвінок і мені сказали, що я зарахована до штату. Без будь-яких показів, бо керівництво вже добре знало мене. А торік виповнилося двадцять років, як я працюю в цьому театрі, який не міняла ніколи. І хороші часи пам’ятаю, і такі, коли не було роботи: адже я незручна акторка, сперечатися люблю, постояти за інших акторів. А це нікому не подобається. Директори звикли декларувати: мовляв, як я сказав, так і буде! Я ж подібних заяв не сприймаю: всі ми рівні перед Богом, тому й у театрі мусимо залишатися людьми... Періодично, звісно, страждаю через свій характер. Але в мене є «Маски-шоу», а до них «Джентльмен-шоу» — колективи, де ми розмовляємо однією мовою.
— Звідки коріння бажання стати артисткою?
— Мабуть, сама атмосфера Одеси спонукала до таких мрій, оскільки формально мої батьки ніякого стосунку до цієї професії не мали й навіть не марили про неї. Тато — сирота, мати — з багатодітної родини. Але вони були акторами від природи. Переконана, якби тоді були інші часи, хтось із них неодмінно подався б у артисти... У дитинстві батьки постійно знімали мене на 16-міліметрову плівку, і знаєте, що фіксує раритетний целулоїд? Я або щось їла (завжди була великою й дуже любила смачненьке!), або стояла на табуретці й читала вірші! (Сміється). Але коли після школи настав час вступати, злякалася й до театрального не поїхала. Пішла працювати до бібліотеки. За рік зважилася — не вступила і, повернувшись із Москви, обдурила маму: сказала, мовляв, усе гаразд, просили приїхати ще на один тур. Вона здогадалася, що я лукавлю, вирішила не відпускати мене одну. Заявила: якщо знаючі люди скажуть, що ніяка ти не артистка, ноги твоєї в Москві більше не буде! Ми встигли до останнього іспиту: в групі абітурієнтів я була найбільш масивною, одягнена, як і всі одеситки. Що це означає, думаю, здогадуєтеся: модна тоді зачіска «сессон», зелена оксамитова спідниця, жовтогарячий светр із «хомутом», туфлі на жовтогарячій платформі... Неможливе видовище! Коли читала вірш про жінок, які залишилися після війни без мужиків, які співали пісні й танцювали, щоб не ридати від відчаю й безвиході, і сама почала плакати, хтось із екзаменаторів запитав, звідки я, благополучна домашня дитина, знаю подібні почуття? Але коли оголосила байку «Свиня», комісія (їх було вісім-дев’ять) попросила не читати її, і, не стримуючись, вони стали та-ак реготати! Напевно, я дуже смачно вимовила назву, ну, а вже мій зовнішній вигляд (спекулянтка якась!) промовляв сам за себе... Потім був етюд: галявинка, на якій потрібно збирати квіти. Впускали в аудиторію по десять чоловік, я була одинадцятою. Всі абітурієнти — якісь маленькі, тендітні, я — як завжди, найбільша! Поки зорієнтувалася, де «ростуть квіточки», «галявинка» виявилася зайнятою: від несподіванки, незручності стала підстрибувати, махати руками — шукала «місце під сонцем»!.. І знову — регіт!.. Коли ж усе закінчилося, до мене підійшов хлопець і сказав, що я дуже сподобалася приймальній комісії, але необхідно змінити одяг і зробити іншу зачіску. Мати повела мене до перукарні — вперше в житті, адже жили ми небагато, сім’я була робітничою. Мені, 19-річній дівчинці, зробили якусь несусвітню укладку, яка мені зовсім не сподобалася, й одразу, в туалеті, я привела волосся в колишній стан... Так вступила до інституту: сталося це в день мого народження, 20 липня.
І почалося навчання. На мене покладали великі надії, а потім протягом чотирьох років згадували «незлим добрим словом»: «Іро, ми тебе приймали як найкращу... А ти що робиш?!» Я примудрялася не лише сперечатися з педагогами — пам’ятаю випадок, коли мало не вилетіла з інституту. У ЦБПМ — Центральному будинку працівників мистецтв — була прем’єра фільму Нікіти Міхалкова «Рідня». Мені дістали безцінний запрошувальний: ну як не піти! Однак потрібно було якимось чином втекти з репетиції, і я не могла придумати нічого розумнішого, ніж сказати, що захворіла. Знали про це всі, крім педагогів. Я хрипіла, сипіла (а на ролі була одна!) — у підсумку мене відпустили з інституту. Щоправда, половина курсу одразу здала мене, доповівши, куди я пішла насправді. А в ЦБПМ, до того ж, прийшли багато з моїх педагогів. Наступного ранку мене викликали до деканату: «Де була вчора ввечері?» — «Хворіла».— «Довідка?» — «Буде». І тут мені тріумфально розповідають, що вчора ввечері я робила, попередивши, що більше на репетиції можу й надалі не ходити. Але я була нахабна до нестями — здаватися без бою не хотіла. Щодня була за двадцять хвилин до початку занять, усе випитувала, а коли приходив педагог, закривала книжку й перед його носом ішла. Нахабності не було межі! Потрібно було просто попросити вибачення, але зробити цього я не могла. У підсумку все ж таки пішла: коли каялася, боялася підняти очі — в них таке було! Мене називали «Танк». Ось так і навчалася... І неграмотно повелася, коли закінчила інститут: не пішла показуватися в театри, злякалася. За всієї своєї юнацької нахабності й максималізму, при тому, що чотири роки жила без батьків, по суті, була зовсім домашньою дитиною... Так і виникла фабрика, Підмосков’я, і вже потім — Одеса...
— Крім гіпотетичної можливості кар’єрного росту, вас нічого не утримувало в Москві, коли все ж таки вирішили повернутися до рідного міста?
— Ви маєте на увазі кохану людину? Ні, я заміж вийшла дуже пізно. Закохувалася все життя, але якось не складалося. А потім — переді мною вічно поставав вибір: театр чи сім’я. Завжди вибирала сцену. Пізніше зрозуміла: «Ідіотка, слід було спочатку особисте життя налагодити, потім було б усе — й кар’єра, і ролі...» Мій чоловік, Валентин, ніякого стосунку до нашої професії не мав: професор, відомий у Чернівцях нейрохірург, величезний, майже двометрового зросту чоловік. Познайомилися ми, між іншим, у Києві: наш театр був на гастролях, а Валентин читав лекції в медичній академії. Спільний знайомий запросив його на виставу, він прийшов і побачив, як я, будучи дівчиною аж ніяк не мініатюрною, роблю шпагат! Це вразило його. За столом ми опинилися поруч, і, як прийнято говорити, якась блискавка проскочила між нами... Ось тоді я і зрозуміла, як страшно закохуватися в людину, яка живе в іншому місті! У Валентина в Чернівцях — улюблена робота, він — незаперечний авторитет у своїй справі. Із ним неможливо було пройти вулицею, що дві хвилини хтось вигукував: «Докторе, професоре...» А в мене — театр в Одесі, без якого не мислила життя. І популярність, що вже прийшла... Я щотижня їздила до Чернівців, поїзди ненавиділа, їдучи, ревіла, як білуга, але іншого виходу не було. Валентин теж розумів, що переїхати до Чернівців я не можу — це не театральне місто. Там є лише «Музично-драматичний» український театр — не моє амплуа, та й мову не знаю настільки добре, щоб грати на сцені. Так ми й жили... До речі, Валентин був театральним фанатом: у нього вдома півтрупи Чернівецького театру пропадало, багатьом акторам він допомагав як лікар, масажі робив — вони його обожнювали. Мій чоловік був дуже життєлюбною, діяльною людиною, і його смерть місто сприйняло як трагедію. Весь цвіт медицини Чернівців намагався врятувати Валентина, але не зміг...
— Що ж за репертуар був у вас тоді, коли зважилися на подібну жертву?
— Завдяки «Маски-шоу» зіграла Джульєтту, Евридіку — ролі, про які артистка мого амплуа й думати не насмілювалася. Спочатку, маю сказати, не розуміла стилю «Масок», адже я драматична акторка. Мріяла стати клоунесою, але не знала, як це робиться. Спостерігала годинами за грою колег, намагаючись зрозуміти, де ж прихована таємниця. Поки мені не пояснили головне: «Іро, ти повинна бути на сцені такою самою, як у житті. Велика, наївна, можливо, навіть, дурнувата часом. І добра. Злих клоунів не буває!» Сьогодні абсолютно точно відомо, що хворі діти можуть боятися всіх — докторів, відвідувачів, навіть рідних, клоуна — ніколи! Їм довіряють. Ось за цю можливість зіграти майже нереальні ролі я так вдячна колективу «Масок». Завжди з теплим почуттям згадую і «Джентльмен-шоу»: по-перше, тому, що завдяки цій передачі про мене дізналися, і потім — скільки я там переграла одеситок! У одній програмі могла ліпити по п’ять-шість-сім характерів. Уявляєте, в яку кількість яскравих одеських типажів я перевтілилася за 15 років!
— А не могли б кількома фразами описати типову одеситку, щоб людина, яка ніколи не бувала у вашому місті, реально уявила собі її?
— По-перше, вона яскрава. По-друге, гучна. І не тому, що репетує: справжня одеситка може нічого не говорити, але вийде на проспект, і таке відчуття, що розмовляє дуже голосно. Знаєте, чому? Та тому, що «кричить» весь її вигляд, зовнішність! Вона — неймовірно хлібосольна. Неодмінно має знати всі останні новини. Добра. Прийде на допомогу не замислюючись, затулить собою людину від лиха, але потім все життя нагадуватиме їй про це: «Я тобі допомогла, сволото, а ти!..» Потім, одеситів вирізняє особлива манера говорити — несподівані паузи, притаманні лише нашому місту інтонації. Навіть дитячий анекдот, почутий в Одесі, ви довго не забудете саме через те, як його смачно розповіли. Ось послухайте: одеситка познайомилася з відпочиваючим і каже йому: «Боже, ви так схожі на мого третього чоловіка!» — «А скільки їх у вас було?» — «Двоє...» Відчуваєте?!
Розповім вам ще одну, дуже показову для розуміння образу й характеру корінної жительки Одеси реальну історію: десь у районі пляжу «Відрада», в колоритному (яких сьогодні майже не залишилося) дворику, на третьому поверсі старого будинку жила старенька, хвора бабуся, яка навіть не виходила на вулицю. Хто пам’ятає часи Радянського Союзу, знає, що вранці містом роз’їжджали машини, які збирали відходи або продавали молоко, і по всій окрузі в певний час лунав звук дзвіночка й зичний крик: «Сміття! Мо-ло-ко!» Щодня, перед цим закликом, немічна бабуся, причесана й причепурена, стояла з пакетиком сміття на терасі третього поверху, і коли машина під’їжджала, кидала звідти донизу цей пакетик. На обурений крик спокійно парирувала: «А що робити?..» Ось така справжня інтелігентна одеситка тітка Сара! (Сміється)
— Отже, на театральну долю сьогодні ви не можете скаржитися, а чи задоволені своєю кінематографічною кар’єрою?
— Досить болюче запитання. Міркуйте самі: коли росіяни приїжджають до Києва знімати кіно, українські актори для них, хоч як це сумно, — другий сорт. Коли ж кияни працюють в Одесі, ми для них — секонд-хенд, після столичних зірок. А слід сказати, що в Одесі немає дешевих артистів, є хороші актори! Хороші! Не всі, звісно. Але здебільшого це саме так.
Тому мені була досить приємна пропозиція Вілена Захаровича Новака зіграти роль Луківни. Тим більше, що моїм партнером за майданчиком став Юрій Степанов. Адже Юра не лише чудовий актор, він — людина справжня. Сибіряк. При ньому неможливо збрехати. Навіть подумки. Кажу це не тому, що Степанова не стало, але, повірте, ти при ньому ставав чистішим. Хоча Юра був нормальною людиною, не божеством, зі своїми принципами й претензіями. Справедливості заради маю сказати, що весь театр Фоменка такий. Наприклад, сестри Кутепови: які надзвичайні, справжні акторки!.. Аби ви чули, як Юра розповідав про вистави, в яких був зайнятий, — він дуже серйозно ставився до професії. Сім’я та театр — це було його життя. І в нашій стрічці «Стріляй негайно!» багато придумував для ролі сам, радився з режисером — їх так навчив Фоменко. Я сьогодні дивлюся фільм — навіть паузи, що виникають там, ніхто спеціально не конструював, вони з’являлися спонтанно. Степанов дає пас, ти — йому у відповідь! Кайф! Ми подружилися з Юрою. Він багато розповідав мені про свої плани, причому не лише акторські. Хотів знімати кіно як режисер, вже навіть задуми були. Але, на жаль...
І окремо хочу сказати про Вілена Новака. Я вперше зіштовхнулася з таким режисером: він змушував мене приховувати всі мої надмірно яскраві емоції. Знімав, попросту зіскрібав із мене шари жестикуляцій, утрируваних інтонаційно реплік. І на екрані я побачила себе іншою, ніж на сцені. Мені видалося це досить цікавим. І я дуже вдячна Вілену Захаровичу за це.
Матеріал підготовлено завдяки міжнародному бренду Nemiroff
