Минулого тижня було чимало подій, які з різною мірою об’єктивності та достовірності висвітлювали телеканали. Щоправда, в Україні не про всі з них поспішали повідомляти ЗМІ. Дехто ніяк не може знайти своє місце в нинішній політичній ситуації в країні. Особливо рельєфно цю проблему поки що безуспішного пошуку позначив офіційний Перший Національний.
Справді, якщо перетворитися на «прожектор перебудови» Партії регіонів, то ніхто не дивитиметься, а якщо «грішити» свободою слова, то можна стати перешкодою владі, що для державного телеканалу безумовний нонсенс. І тут на допомогу прийшла улюблена гра мільйонів — рятівний футбол. З ранку і до вечора Перший Національний транслює суперматчі минулих років: 1986, 1990, 1994 років тощо. Це надає можливості чимось займати мережу мовлення. До того ж за футбол не покарають. Та й нова влада футбол любить пристрасно. Ну, а далі буде видно. Але, мабуть, горезвісне громадське телебачення в найближчій історичній перспективі нам не загрожує. А Першому Національному телеканалу на два місяці фронт робіт забезпечений: невдовзі починається світовий футбольний чемпіонат у Південно-Африканській Республіці, а отже ретранслятору баталій довкола шкіряного м’яча вдячність глядачів гарантована. Разом із рейтингами. І головне, без жодних творчих зусиль колективу.
Багато світових телекомпаній живо відгукнулися на інцидент у східній частині Середземного моря біля берегів Ізраїлю, де так звана флотилія свободи спробувала прорватися в заблокований сектор Газа, внаслідок чого в сутичці з ізраїльським спецназом загинули люди. Українське ТБ вирішило обмежитися дублюванням іноземних повідомлень, не заглиблюючись в аналітику. На жаль, це часте на нашому ТБ явище, де вважають за краще не мати власної думки щодо багатьох актуальних для світу питань. Справді, навіщо напружуватися, шукати високопрофесійних експертів, вивчати проблему? Набагато простіше послатися на іноземні інформаційні агентства або дати слово черговому всезнаючому нардепу. Як наслідок, вельми непересічна подія залишилася для українських телеглядачів якоюсь «каламутною», незрозумілою, скандально-загадковою.
ЧОГО БОЇТЬСЯ ЦЕНЗУРА?
А ось російсько-ізраїльський RTVI на програму «Клінч» запросив власну журналістку, яка перебувала на одному з кораблів «флотилії свободи», Надію Кеворкову, представника Фонду Карнегі в Москві та відомого діяча Олександра Проханова.
Дискусія була пристрасною, пані Кеворкова в найкращих традиціях радянської пропаганди батожила ізраїльтян, оголошуючи Ізраїль «державою-катом», яка мучить нещасних палестинців, позбавляє їх їжі та медикаментів. Пан Проханов радісно «ховав» Ізраїль, заявляючи, що йому тепер кінець. І лише експерт Фонду Карнегі намагався внести в це обговорення якісь тверезо-раціональні міркування. Уважний і мислячий глядач міг дещо винести з усього цього. Наприклад, чомусь замовчуваний факт, що подібні експедиції до берегів Гази вже відбувалися кілька разів і в результаті домовленостей з ізраїльською владою закінчувалися благополучно. Але останньому разу «флотилія свободи» вступити в переговори з ізраїльтянами відмовилася. Хоч останні й пропонували (як це неодноразово робилося) розподілити гуманітарні вантажі між жителями Гази під контролем місії ООН. Цікаво, що 90% цих вантажів «для голодних дітей» чомусь становили цемент та металева арматура. До речі, попри блокаду, їжу й медикаменти до Гази можна провозити безперешкодно. Як виявилося, на кораблі, де сталося зіткнення з ізраїльським спецназом, більшістю пасажирів, які прагнули прорватися в Газу, були гарячі турецькі парубки в бронежилетах та окулярах нічного бачення. Що саме сталося, коли ізраїльські «командос» і турки опинилися один проти одного, ще належить з’ясувати. Беручи до уваги те, що поранення отримали й досить професійні ізраїльські військові, насильство явно не було однобічним.
Варто нагадати, що блокада Гази, де править терористичне угруповання ХАМАС, забезпечується внаслідок постійного ракетного обстрілу ізраїльських міст, що здійснюється ХАМАС саме з території Гази. Чомусь чимало тих, хто пише про Газу, забувають згадати, що ізраїльська блокада цього регіону доповнюється єгипетською блокадою Гази з півдня і лише зовсім нещодавно президент Єгипту Мубарак віддав наказ тимчасово відкрити один з єгипетських контрольно-перепускних пунктів у містечку Рафах. Якби Єгипет повністю взяв під свій контроль Газу (проти чого навряд чи заперечували б ізраїльтяни), то проблема Гази була б вирішена. Але в Єгипті є свої «брати-мусульмани», підпільна екстремістська організація, цій країні ще лише ХАМАС не вистачало. Тому щонайменшого ентузіазму щодо приєднання до себе території Гази Єгипет не виявляє. Та й ХАМАС не прагне потрапити під контроль держави, де з ісламськими екстремістами вчиняють набагато жорсткіше, ніж в Ізраїлі. У Єгипті їх без зайвих розмов і без пильного ока телекамер вішають або вбивають на місці.
Усі ці істотні обставини можна було з’ясувати ніяк не завдяки професійній роботі українського ТБ. Ми часто скаржимося (і справедливо!) на наміри цензури, але ж дуже багато залежить від самих журналістів, від рівня їхнього інтелекту, від якості отриманої ними освіти, від їхньої обізнаності, вміння знаходити інформацію і працювати з нею. Нарешті, від порядності, сміливості та принциповості. Ось є в цензурній Росії журналістка Юлія Латиніна, яка не боїться називати речі своїми іменами, не милуючи й мешканців Кремля. Чесно кажучи, у нас у малоцензурній поки що Україні я знаю дуже небагатьох журналістів, рівних їй за сміливістю і незалежністю думок, за здатністю йти проти течії, відстоюючи свою журналістську позицію.
Минулого тижня на RTVI в програмі «Код доступу» безстрашна Юлія Латиніна, конкретно називаючи населені пункти і посадових осіб, розповідала про те, як російські співробітники МВС убивають (причому в звірячих формах) російських громадян, ѓвалтують, а потім вішають у камерах російських громадянок, відбирають у людей їхню законну власність. Дісталося від неї й міністрові внутрішніх справ РФ Нургалієву та особисто прем’єр-міністру Путіну, який на аналогічні претензії відомого співака Юрія Шевчука заявив, що це, мовляв, не провина керівників, це суспільство в Росії таке недосконале. І ніяка цензура не заважала Юлії Латиніній батожити Кремль.
Висновок: цензуру можна успішно запровадити лише там, де існує критична маса журналістів із холуйською свідомістю, з вадами інтелекту, дефіцитом культури, знань та моралі. Від власної боязкості, безпринципності та продажності ніяка відсутність цензури не врятує. Отже, проблема не лише у владі, а й у характері та особливостях національного журналістського співтовариства.
АПОЛОГІЯ «СТА ДНІВ»
А в Шустера знову відбувалися нескінченні депутатські розмови ні про що. Вигідно, чи не так? Зокрема, Олександра Кужель, яка працює тепер з віце-прем’єром Сергієм Тігіпком, разом із колишнім членом «канівської четвірки», а нині членом Партії регіонів та депутатом відповідної фракції Володимиром Олійником обговорювала, як було б добре, якби Україна, відповідно до задумів Президента В. Януковича, увійшла б до двадцятки найрозвиненіших країн світу. Непогано б... Усе це дуже нагадувало гоголівського героя Манілова. При цьому дуже обіцяли боротися з корупцією і навіть дали пряму коряву українську мову пана М. Азарова, який погрожував декому з чиновників, які проштрафилися, не давати пощади.
Скільки ми вже такого чули! Але результат завжди був однаковий. Чим більше боролися з цим злом, тим пишнішим кольором воно розцвітало. Може, саме з тими, хто боровся, щось було не так? Дуже важко уявити, аби жертвами цієї боротьби сьогодні стали ті олігархи, які допомагали Партії регіонів прийти до влади. Адже система розпізнання «свій-чужий» у нашій державі, як і раніше, діє повністю в стилі іспанського генералісимуса Франсиско Франка, який заявляв: «Друзям усе, ворогам — закон». Доти, доки в Україні зберігатиметься кланово-кастова політична система, яку можна назвати «олігархат», будь-які антикорупційні заяви, обіцянки і клятви слід пропускати повз вуха як звичайну, пересічну пропаганду. А корупційну складову, звісно, шукатимуть у таборі політичних опонентів. Саме тому так стрімко, спотикаючись і падаючи, мчаться до складу парламентської коаліції всілякі в минулому «юліні» й «вітіні» бізнесюки. Щоб уникнути неприємностей, треба встигнути переприсягнути.
У втілення «боротьби з корупцією» повірять лише тоді, коли «борці» почнуть із себе, зі свого найближчого оточення. Та тільки хто ж в Україні на таке здатний? Може, перемогти корупцію в принципі неможливо? Досвід Грузії, де Михайло Саакашвілі зумів змусити поліцію не брати хабарів, свідчить, що можливо. Причому, Саакашвілі завдав колосального удару тому злу в країні, де хабарництво вважалося частиною національного способу життя. Грузинський президент зробив «подвиг Геракла», гідний Нобелівської премії світу. Але щось у нас в Україні я таких «гераклів», особливо в Партії регіонів, не бачу.
Зрозуміло, «Шустер LIVE» мало б відгукнутися на знаковий виступ В. Януковича щодо його «ста днів». Спершу Савік видав втішну статистику, виявилося, що 66% людей у студії підтримують політику Президента за цей період. Щоправда, цього разу Савік навіть «переплюнув» Євгена Кисельова, в якого ентузіастів «ста днів» В. Януковича виявилося «лише» 62,7%.
На жаль, не було зрозуміло, а що ж саме, які кроки і досягнення нової влади підтримує «паства». Мабуть, прояснити це питання було доручено надзвичайному міністрові Нестору Шуфричу, який виступив з яскравою апологією патрона. Нестор, який негайно за непотрібністю забув обов’язкову для держчиновника державну мову, малював барвисту картину зростання пенсій, зарплат і стипендій. Картина, мабуть, більш відома самому пану Шуфричу, ніж бюджетникам, пенсіонерам та студентам. Не кажучи вже про те, що, як справедливо зауважив екс-міністр фінансів пан Пинзеник, який знається на цьому, індекс інфляції удвічі перевищує індекс усіх підвищень і надбавок. Адже не сказав Нестор про величезні заслуги в усіх підвищеннях і благодіяннях «його величності» друкарського верстата. І чим більше не забезпечених товарною масою гривень друкують, тим дешевшими і слабкішими ці гривні стають. Але де вже надзвичайному міністру вглиблюватися в такі «дрібниці».
І що цікаво: звертаючись до жителів Західної України щодо злив і підтоплень, Шуфрич дивним чином згадав державну мову (вочевидь, державний статус їй збираються зберегти лише в західних областях, хоча Леонід Грач із Криму вже заявив, що комуністи намагатимуться й там зробити російську обов’язковою). Колись члени ЦК КПУ під керівництвом Володимира Щербицького так само переходили на українську мову, відвідуючи сільську місцевість, там «було можна»...
У Кисельова з аналогічною апологією «ста днів» виступила заступник голови Адміністрації Президента пані Акімова. Вона старанно шукала в «ста днях» досягнень та успіхів. І намагалася тримати удар, коли журналісти запитували, навіщо заганяти Україну до боргової ями МВФ, якщо можна скасувати податкові пільги олігархам і покінчити з офшорною фінансовою системою, якщо можна підвищити ціни на газ, скасувати надвисокі пенсії тощо. Судячи з відповідей пані Акімової, олігархам нічого не загрожує, а Україна знову житиме в борг. І це неминуче закінчиться крахом. Потрібно чесно говорити суспільству про проблеми. Обговорювали у «Великій політиці» й події в Харкові, де громадськість захищає ліс від вирубки через підозрілі будівельні роботи. До студії запросили фігурантів: лідера громадських діячів, колишнього голову Харківської обласної адміністрації Арсена Авакова і виконуючого обов’язки міського голови Геннадія Кернеса. Аваков цікавий тим, що особисто підставлявся під удари невпізнаних осіб у чорних камуфляжах, які приходили для розгону екологів. Це велика рідкість для наших політиків, які вважають за краще підставляти інших, дуже піклуючись про власне дорогоцінне здоров’я, навіть коли йдеться про політиків-радикалів, яким, здавалося б, сам Бог велів. Але жодного шраму на їхніх випещених обличчях. А пан Аваков не боїться. Дуже нетипова поведінка для наших боязких політиків.
На думку Авакова, вирубка ведеться з метою підготовки ділянки для будівництва елітних особняків. Із цим абсолютно був незгоден Геннадій Кернес. Але замість суті справи його постійно тягнуло в ліричні відступи. За всім цим з екрана з найсумнішим і навіть скорботним виразом обличчя спостерігав нинішній голова адміністрації Харківської області Михайло Добкін. І було важко зрозуміти, хто дратує його сильніше: чи то опоненти, чи то сам Г. Кернес, який «демонстрував бездоганну логіку».
А в Шустера чинний і нудний перебіг програми перервав політолог Вадим Карасьов, який виступив у ролі політичної Кассандри з досить похмурими прогнозами щодо майбутнього «Трої» Партії регіонів. За його словами, влада цієї партії та її лідера має дуже вузьку соціальну базу. Стабільності в суспільстві немає. Навпаки, прихована й відкрита дестабілізація наростає. Суспільство штормить. Дійде до того, що соціальною базою влади залишиться лише міліція. Всі суспільні процеси, що відбуваються сьогодні, в перспективі ведуть до вибуху. Зрозуміло, в студії знайшлося чимало противників цього погляду, які не бажають вірити в передбачений Карасем «політичний Бішкек» в Україні. Хоч, якщо згадати українські традиції боротьби за свободу, то куди там Бішкеку до Гуляйполя...