Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Загинув у складі Вермахту...

«Арійська кров» поліського селянина стала його прокляттям
4 червня, 2010 - 00:00
ЛИШЕ ЧЕРЕЗ ПІВСТОЛІТТЯ ПІСЛЯ ВІЙНИ ВОЛОДИМИР ПІНЬКОВСЬКИЙ ВІДШУКАВ У НІМЕЦЬКИХ АРХІВАХ ДАНІ ПРО СВОГО ДІДА...

«Минуле не відпускає нас навіть через кілька поколінь». Керівник Житомирського німецького товариства «Відергебурт» Володимир Піньковський часто повторює цю фразу. Він знає, що говорить — історія його власного роду трималася під сімома замками понад півстоліття. Шалений вир Другої світової неймовірним чином перевернув долю простого селянина з Полісся, а потім і згубив його. Натомість онук дізнався правду про свого діда лише в середині 90-х років... «Маючи з народження батьківське українське прізвище, по крові я — наполовину німець, — розповідає Володимир Володимирович. — Німецьке коріння отримав завдяки материному роду. Її предки переселилися з Німеччини на Волинь наприкінці XVIII століття, за часів Катерини II. Оселилися в маленькому селі Зосимівка — нині це Ємільчинський район Житомирщини».

У Зосимівці мешкало кілька німецьких родин — вони мирно співіснували з представниками інших націй: українцями, поляками, росіянами, євреями. «Німців у селі загалом поважали — за традиційний практицизм, педантичність, господарський хист, — говорить пан Володимир. — Хоча в 30-ті роки про ведення власного господарства, звісно, вже не могло бути й мови — мій дід Олександр Гайн, мамин батько, був простим селянином у колгоспі. Родина жила бідно, але дружно».

Коли вибухнула війна, ніхто з мешканців Зосимівки не встиг евакуюватися. У метушні та хаосі тих перших страшних днів про маленьке глухе село просто забули. А вже на початку липня Зосимівку зайняли фашисти. Відтак місцевим етнічним німцям дісталася складна психологічна роль — бути своєрідними посередниками між односельчанами та представниками окупаційної влади. Ніхто з місцевих німців не пішов служити в поліцію — їхнє посередництво полягало в іншому. Ці люди змалечку знали німецьку мову — тож могли легко роз’яснитися з офіцерами й солдатами. При нагоді щось перекладали, на прохання сусідів чи знайомих складали німецькою необхідні документи, довідки, заяви чи прохання. Фашисти місцевих німців не чіпали — як-не-як, одноплемінники.

Саме ця спорідненість «арійської крові» й стала причиною безапеляційного рішення окупаційної влади влітку 1943 року: в зв’язку із наближенням фронту — провести обов’язкову евакуацію до Рейху родин всіх «фольксдойчів» з окупованих земель. А відтак простий колгоспник Олександр Гайн волею долі мусив разом із родиною лаштуватися у далеку дорогу на захід. Загалом у другій половині війни з України до Німеччини було насильно вивезено близько 300 тисяч «фольксдойчів»...

Восени 1943-го поліська родина Гайнів опинилася у маленькому селі Кісгофф поблизу міста Грайфсвальд у Передній Померанії — тут, на «історичній батьківщині», вони мусили починати нове життя. Родині виділили невеликий будиночок, а голову сімейства прийняли на роботу в одне з місцевих сільських господарств. «Дід став працювати, а моя бабця Юлія няньчила своїх чотирьох малих дітей, — розповідає Володимир Піньковський. — Моїй мамі Ельзі тоді саме виповнилося сім років — тож згодом вона пішла в перший клас сільської школи. Місцеві німці ставилися до Гайнів з деякою пересторогою — все ж таки вони були чужаками, до того ж їх привезли з ворогуючої країни. Проте відвертого неприйняття не було».

Ось так «п’ята графа» карколомним чином змінила долю поліської родини. Згодом Олександр Гайн отримав громадянство Німеччини. Тож коли у вересні 1944-го країну охопила тотальна мобілізація (тоді під гаслами патріотизму на війну «загрібали» і старих, і малих...), Гайна спершу призвали на двомісячні курси молодого бійця — а потім відправили разом з іншими новоспеченими солдатами прямісінько на східний фронт...

«Відтоді Юлія Гайн більше ніколи не бачила свого чоловіка, — продовжує Володимир Піньковський. — Із фронту він надіслав кілька листів. А з весни 1945-го — тиша й жодної звістки. Після закінчення війни Померанію зайняли радянські війська. А в 1946 році бабця разом із п’ятьма дітьми дивовижним чином... повернулася у рідну Зосимівку на Полісся. Як вона змогла подолати кілька кордонів? Як вдалося потім уникнути репресій з боку радянської влади? Невідомо. Бабця про це ніколи не розповідала. Та й узагалі, вся ця воєнна історія була в нашій родині багато десятиліть темою-«табу». І лише наприкінці 90-х років минулого століття я вирішив віднайти правду про зламану долю свого діда Олександра. Звернувся до німецьких архівів — і після пошуків там таки знайшов дорогоцінну для мене звістку. В 1997 році я отримав листа від бургомістра Грайфсвальда — у місцевому архіві збереглися дані про мого діда. На фронті Олександр Гайн був рядовим гренадерської частини № 944 — й загинув у квітні 1945 року в бою біля поселення Молайка в Чехії...»

Доля, гідна драматичного кіносценарію — простий радянський селянин, котрий майже все життя нікуди не виїздив зі свого села, несподівано для себе опинився на березі Балтійського моря в серці Рейху — й зрештою загинув у шинелі рядового Вермахту... Німецька кров стала його німецьким прокляттям — а для нащадків на багато років поховала будь-яку звістку про долю Олександра Гайна.

Кілька років тому Володимир Піньковський побував у селі Кісгофф, де в часи війни недовгий час мешкала родина його діда. А ось віднайти село Молайка, де загинув дід, не вдалося — цей населений пункт зник з карти сучасної Чехії. «Але я радий, що моя бабуся дожила до того дня, коли я зміг розповісти їй про долю чоловіка, — зізнається пан Володимир. — Бабуся Юлія після війни більше не вийшла заміж — все чекала свого Олександра. І лише через півстоліття стало відомо — він навіки лишився на тій страшній війні...»

У рідному селі ніхто ніколи не вважав Олександра Гайна зрадником — односельчани розуміли, що він став жертвою національної політки Рейху, моторошним чином перетворившись з українського селянина на німецького вояка. «У діда був рідний брат Герберт, який теж мешкав у нашому селі, — згадує пан Володимир. — З 1939 року служив у Червоній армії, пройшов всю війну, й повернувся додому. І лише тоді дізнався, що його брата Олександра вивезли до Німеччини. Ось такі повороти долі — двоє рідних братів воювали на фронті, але в складі різних армій...»

...Щороку в день Перемоги Володимир Піньковський несе квіти до монументу Вічної слави в Житомирі — в пам’ять про свого назавжди 35-річного діда-фронтовика та мільйони інших солдатів, які по обидва боки фронту стали гвинтиками в страшній війні, розв’язаній двома кривавими диктаторами...

Сергій БОВКУН, Житомир. Фото автора
Газета: 
Рубрика: