Вітчизняне ТБ у міру своїх можливостей і строгості внутрішнього цензора намагалося осмислити перші й приголомшуючі результати пристрасної дружби Кремля та вулиці Банкової у Києві. Зрозуміло, київським учасникам «дружніх» геополітичних «оргій» нічого не залишалося, як симулювати захват і вже дещо забуте шосте відчуття радянської людини — відчуття глибокого задоволення. Їм доводилося демонструвати бурхливу радість від того, що братські обійми Москви стають усе міцнішими. Але це переважно стосується чергових спікерів Партії регіонів. А люди серйозні і впливові, на зразок пана Фірташа, не могли приховати певний дискомфорт, мовляв, братерство — річ хороша, але ж так і задушити можна... І газовий олігарх навіть видав дещо з класичної спадщини українських націоналістів про «імперські замашки» московських друзів.
На жаль, до наших олігархів елементарні речі доходять «на третю добу», як до жирафа. Адже й набагато раніше можна (і потрібно!) було приміряти на свої торси грубу арештантську робу Михайла Борисовича Ходорковського. Пан Медведєв тим з українських крупних ділків, хто ще не втратив здатності спостерігати й аналізувати, своєю неповторною манерою поведінки дав зрозуміти: що з вами робити, що вам дати, а що — відібрати, вирішуватимемо ми, старші товариші, в «центрі». Ви, звичайно, можете, як ваш міністр енергетики Ю. Бойко, вставити свої «п’ять копійок» у розмові (про обхідні газопроводи довкола України), але нас це ні до чого не зобов’язує. Втім, за слово, сказане невлад, вас не каратимемо. Поки що. На дозвіллі українські власники заводів, фірм та пароплавів можуть почитати книжки про те, як більшовицький центр у 20—30—40 роки минулого століття «віддячив» малоруським однопартійцям, які допомагали встановлювати радянську владу в Україні.
Візит президента всієї Русі вибив пропагандистські козирі з рук Партії регіонів, яка вустами своїх телебалакунів лякає глядачів: якщо Україна погано поводитиметься і недостатньо покірно «дружитиме» з Кремлем, то «Газпром» побудує «Південний газовий потік» по дну Чорного моря. А пан Медведєв, знехтувавши практично ідеальною поведінкою нинішньої влади в Україні, сказав чітко й однозначно: все вже вирішено, будуємо.
Заклики регіоналів посипати голови попелом і стати навколішки перед Білокам’яною відразу ж утратили будь-який сенс. Щоправда, деякі телеканали, які квапляться показати свою лояльність до Банкової, час від часу поширюють інформаційні «апокрифи», що, мовляв, пан Азаров десь у Москві порадив не будувати «Південний потік», і начебто якісь кремлівські вуха його навіть почули. Сумно, що проросійські сили в Києві так погано знають і розуміють російську зовнішньополітичну стратегію на даному етапі. У цій континентальній стратегії Україна та її ГТС усього лише один з елементів. Ставати на коліна безглуздо, все одно не допоможе. Окрім цих питань, на «Шустер LIVE» обговорювали парламентсько-судову перспективу народних депутатів від опозиції Гримчака й Парубія. Звичайно ж, обвинувачі-регіонали виступали пристрасними захисниками й ревнителями законності, як то кажуть, «нехай відбудеться правосуддя і нехай загине мир».
А мир в Україні в результаті не дуже продуманих дій справді може загинути. Спроба залякати всю країну, провівши публічні репресії, мовляв, якщо вже депутатів саджаємо, то всіх інших тим більше посадимо, може досягнути прямо протилежного ефекту — викликати не страх, а розлючення. Ситуація почне нестримно радикалізовуватися, і тоді, можливо, кидати почнуть уже не лише димові шашки. А Партія регіонів відріже собі всі шляхи до відступу. Раптом завтра баланс сил у Верховній Раді зміниться — і саджати почнуть уже депутатів-регіоналів? Адже створюється прецедент. Так, сьогодні регіонали не вірять, що хтось зможе потіснити їх у владі. Комуністи теж не вірили, що хтось колись зможе скористатися статтею конституції Радянського Союзу про право республік на вільний вихід зі складу СРСР. Але настав 1991 рік... На жаль, наші нардепи — це люди в переважній більшості малоосвічені (незважаючи на всі дипломи й учені ступені), тому вони не знають, що все те, що нині відбувається в українському парламенті, європейське людство вже давно пережило.
Наприклад, у давньогрецькому місті Мілет демократи, отримавши перемогу над аристократами, розтоптали їхніх дітей, пустивши на них стадо биків. Потім аристократи, які взяли реванш, живцем спалили демократів разом із їхніми дітьми. Але через деякий час у Давній Греції виник інститут опозиції і розуміння, що те, що ти сьогодні твориш зі своїми політичними опонентами, завтра спіткає тебе самого. То навіщо ж методом спроб і помилок так довго йти до того, що зрозуміло й переборено ще дві з половиною тисячі років тому далекими предками нинішніх європейців?
Дуже вразила на «5 каналі» Ганна Герман, яка виголосила дивну тезу в бесіді з журналістом Святославом Цеголком: «Найкоротший шлях до Брюсселя лежить через Москву». Дай Боже, аби не до Магадана, що набагато знайоміше й реальніше. Звичайно, як писав класик: «Геній — парадоксів друг», але цей парадокс від Адміністрації Президента навряд чи свідчить про геніальність. Швидше, про погане знання української, та й російської історій. До речі, українські телеканали показали в цьому контексті дуже знакові речі. Коли В.Ф. Янукович поскаржився на дуже стрімкий темп дружби з Москвою і сказав, що багато відповідних служб уже не витримують, і що так працювати не можна, Д.А. Медведєв жорстко, наказовим тоном публічно йому заявив: «Так працювати доведеться». Було видно, що російський керівник не приймає жодних заперечень, та вони й не передбачаються для української сторони. Що ж, важко відчувати повагу до того, хто стоїть перед тобою в покірливій позі.
20 травня на ТРК «Україна» відбувся дебют колишнього ведучого каналу «Інтер» Андрія Данилевича вже як модератора програми «Відкритий доступ». Назва дещо повторює «Код доступу» Юлії Латиніної на російсько-ізраїльському RTVI, а формат дуже вже нагадує Question Time на ВПС, ну та нехай... Не в назві й не в форматі щастя. Тема була сформульована гостро й безнадійно: «Україна—Росія: злиття чи поглинання?» Адже ніякої принципової різниці між злиттям і поглинанням немає, а у випадку реалізації будь-якого з цих двох рівноцінних процесів Росія посилиться і залишиться, а Україна як геополітична реальність, як держава зникне.
До речі, про цей алогізм теми глядачі А. Данилевичу сказали, але він, мабуть, не зрозумів, або так і було задумано — вселити українцям, що вибору й виходу немає. Почесними гостями стали: нардеп від НУ-НС Роман Зварич, заступник голови Адміністрації Президента Ганна Герман, російський громадський діяч Борис Нємцов і «великий друг українського народу» Костянтин Затулін, який нині насолоджується дружбою з новою владою в Україні. Пані Герман люди в студії задали елементарне запитання: чому ви рветеся до Росії, якщо Європейський Союз живе краще, ніж Росія та Україна? Замість прямої відповіді Ганна Миколаївна віртуозно сховалася в риторичних нетрях. Але їй на допомогу прийшла якась бабуся, яка уважно дивиться телевізор: виявляється, справи в Європейському Союзі, особливо в Греції, Іспанії, Португалії та Італії, зовсім погані, там скорочують зарплати й пенсії, там дефіцити бюджету та інші пристрасті. І невтямки бабусі, що і її дітям, внукам і родичам у Росії доведеться витратити немало років і зусиль, аби досягти грецької, португальської, іспанської і італійської «убогості». Пан Затулін, як завжди, грубіянив, тиснув і нав’язував свою думку як єдино можливу. Пані Герман створювала йому режим найбільшого сприяння в студії, зате Борису Нємцову, який намагався розповісти правду про путінську Росію, грубо й безцеремонно затикала рот. Єдиний раз Герман прореагувала обережною невдоволеністю, коли Затулін, впавши в остаточний маразм, заявив, що «українці — це росіяни, які живуть з краю». На честь аудиторії, вона відповіла московському діячеві обуреним гулом.
Зрозуміло, була в студії і група людей, які прагнуть загнати Україну до Росії, були й хуторські дядьки, геополітичне мислення яких не поширювалося далі убогих ідеологем: «аби були гроші та харчі хороші» та «покірне телятко двох маток ссе». Якби подібне мислення стало надбанням всього українського народу, то в Кремлі були б щасливі. Інша річ, що нездатність бачити далі гнойової купи й прагнення отримати шкурницьку вигоду з будь-якої підлоти (що, на жаль, властиве деякій частині наших співгромадян) забезпечило Україні багатовікове перебування в ярмі. Російський та польський шовінізм завжди паразитували на малоруській безпринципності, толерантності до зла та рабському плазуванні, на здатності пристосовуватися до будь-якої мерзенності.
Коли мова зайшла про харківську капітуляцію нової влади, пан Затулін спробував врятувати її репутацію, заявивши, що більшість жителів Криму виступають проти виведення російського флоту. Щоправда, пан Затулін не пояснив, чому сформувалися такі настрої. Адже впродовж 20 років у Криму зусиллями структур Російської Федерації надзвичайно активно створювалося російське інформаційне гетто, пропагандистський анклав Росії в Україні. Все це відбувалося на тлі повної байдужості та політичної імпотенції київської влади. Порядок денний у свідомості кримчан формувався і формується російськими, а не українськими ЗМІ. Сумний приклад Криму демонструє, як небезпечно здавати мозок своїх громадян в оренду іноземним державам.
Тактика, апробована в інформаційній сфері в Криму, нині посилено поширюється на всю Україну. Офіційний Київ не протидіяв цьому раніше, тим більше — не протидіятиме тепер. Масована присутність РФ у Криму пригнічує точкові одиничні зусилля України на півострові. І якщо непатріот Кучма хоча б побудував у Сімферополі елітну українську гімназію, то «патріот» Ющенко ні в чому подібному в Криму замічений не був. Найстрашніше, що в Криму не представлено жодної серйозної української альтернативи — інформаційної, культурної, освітньої. Тому Кремль може безперешкодно маніпулювати мозком кримчан на власний розсуд. Не кажучи вже про те, що владу в АРК і Севастополі Київ послідовно здає тим силам і особам, які відомі своїм, м’яко кажучи, дуже стриманим ставленням до України. Загалом, усе закономірно, й за такої київської політики в Криму було б наївно чекати інших результатів. Із чого зовсім не слідує, що потрібно й надалі складати руки й нічого не робити. Але в жодному разі не можна робити те, що було зроблено в Харкові. Адже це акт геополітичного суїциду.
Серед інших телеподій тижня привернув увагу програмний спіч віце-прем’єра, академіка НАН України пана Семиноженка в п’ятничній програмі Савіка Шустера. Гуманітарний віце-прем’єр у дусі останніх віянь не обтяжував себе державною мовою, захоплено розповідаючи про візит Д.А. Медведєва й про користь співпраці з Росією. Щоправда, не зрозуміло, навіщо називати співпрацею глобальне завдання України? Пан віце-прем’єр — це яскравий людський символ безоглядно проросійської політики, політики самовідданої (коли віддають українські інтереси). Від академіка логічно було очікувати якоїсь солідної аргументації, точніше — спроби такої (адже «король», тобто політика нової влади в російському напрямі, голий!).
Але навіть спроб не було, а був потік пропагандистських штампів на тему: «З Росією на вічні часи й будь-якою ціною!». Дечим пан віце-прем’єр здивував. Зокрема, розповіддю про те, який «ідеальний порядок» царює нині в Російській Федерації. Мовляв, і українцям хочеться такий самий. Справді, як не захотіти вибухів в українських метро, війни на Північному Кавказі, «ментів», які постійно розстрілюють своїх співгромадян, збройних конфліктів із сусідніми державами тощо.
Ще більше здивував пан Семиноженко сумним монологом про те, як «імперіалістичний Захід» руйнував Радянський Союз, використовуючи проти нього «план Даллеса». Річ у тім, що міфічний «план Даллеса» — це апокриф із тієї ж серії, що й сумнозвісні «Протоколи сіонських мудреців», давно викриті як пропагандистська фальшивка. Цей самий «план» — улюблений «текст» всіляких лівих і ультралівих газет, що розповідають про страшні наміри буржуїв розбестити радянську молодь за допомогою джазу, сексу та моди, щоб коли «радянський народ вступить у бій з імперіалізмом, у нього вже не було Олександра Матросова і Зої Космодем’янської». Але чути подібні «перли» від академіка (причому, не «марксиста-ленінця», а фізика) — зовсім прикро. Було якось незручно за пана Семиноженка.
До проросійських співів у студії підключилися й інші нардепи й чиновники. З пристрасною промовою виступив Петро Порошенко, закликаючи російський капітал іти до України (а він уже прийшов, не чекаючи запрошень). Петро Олексійович сказав, що йому байдуже, який це капітал за національною приналежністю, аби інвестував (так Порошенко відреагував на план російського міністра Лаврова, що передбачає придбання росіянами контрольних пакетів акцій найбільших українських підприємств, внаслідок чого, як і в радянські часи, українською економікою керуватимуть з Москви. Між іншим, 1989 року Радмін УРСР керував аж 3% підприємств, розташованих в Україні).
Пан Порошенко вважає, що російський капітал — це те ж саме, що бельгійський, британський, французький. Проте за своїм генезисом російський капітал із самого його зародження був пов’язаний найтіснішим чином із державою. Нічого принципово не змінилося і в сучасній Росії. Російський підприємець, хай в якій країні він діє, зобов’язаний втілювати в життя не лише приватні, але й державні інтереси, що визначаються правлячою верхівкою. Усі олігархи Росії це розуміють. Не зрозумів лише Ходорковський. Але йому швидко й доступно пояснили. І наївно вважати, що російський капітал в Україні буде аполітичним і нейтральним, що він не діятиме в рамках, визначених політичним керівництвом Російської Федерації, що він не буде знаряддям геополітичних інтересів Кремля, який вважає існування незалежної України нонсенсом. Це тим більше небезпечно, бо українська «еліта» відрізняється феноменальною політичною сліпотою і антипатріотичною. Біда в тому, що такі категорії, як честь, совість і гідність — це щось абстрактне для українського політичного й ділового класу. Вони просто щиро не розуміють, що таке гідність країни та честь нації.
Російська верхівка (набагато злодійкуватіша, ніж наша) має багатовікові традиції імперської державності, досвід і навики у відстоюванні своїх інтересів за рахунок сусідів. А українська верхівка лише досвід здачі національних інтересів (за деякими одиничними виключеннями). Така «еліта» викликає презирство як співвітчизників, так і іноземців. Адже не випадково, виступаючи в Київському університеті ім. Т. Шевченка, російський президент висловив сумніви в здатності українських міністрів користуватися... комп’ютерами. При найкритичнішому ставленні до наших міністрів, вони все-таки представляють не відсталі племена басейну Амазонки... Втім, харківські угоди нагадують продаж індіанськими вождями острова Манхеттен білим колонізаторам за блискучі намиста (у нашому випадку — за віртуальні мільярди, яких ніхто не бачив і не побачить).
Український телепростір усе ще відходить від шоку, викликаного московським «бліцкригом» в Україні при абсолютному потуранні, більше того, активній співучасті тих, хто, згідно з Конституцією, зобов’язаний перешкоджати подібному розвитку подій.
