Медіа-спільнота сформулювала вимоги до влади та власників ЗМІ, але наскільки ми вимогливі самі до себе?
Відомо, що протягом останніх кількох місяців свобода слова в Україні похитнулася. Або, як толерантно зазначають у своїх відкритих листах і зверненнях міжнародні громадські організації, почала викликати занепокоєння. Не лише серед українських медійників та громадських організацій, а й серед світового товариства. З останніх європейських сигналів такого занепокоєння — репліка уповноваженого уряду Німеччини з прав людини Маркуса Ленінѓа, який «дуже серйозно рекомендував Президентові Януковичу гарантувати і поважати свободу преси». А «Репортери без кордонів», уже знайомі Вікторові Януковичу завдяки кільком письмовим попередженням на адресу Президента щодо утисків преси, вирішили особисто приїхати в Україну, аби прозондувати місцевий інформаційний ѓрунт на предмет цензури і дотримання прав журналістів. Тим часом наше медіа-середовище — журналісти, редактори, телеведучі — об’єдналося в громадський рух «Стоп цензурі!» та висунуло свої вимоги до власників ЗМІ та влади. Крім вимог припинити тиск на журналістів і не допустити репресій та звільнень, «Стоп цензурі!» заявляє про необхідність організаційних змін у телерадіоорганізаціях та законодавчих змін, зокрема, щодо права на доступ до інформації та суспільної відповідальності телерадіомовлення. Згідно з оптимістичними прогнозами й судячи зі слів голови ВР Володимира Литвина, вже найближчим часом парламент розгляне законодавчу частину цих вимог. Утім, за нюансами тактики антицензурної боротьби (яку, треба визнати, організовано досить потужно), на жаль, губиться надзавдання. У що має бути конвертована свобода слова або ті її клапті, які вдасться відстояти? Чи не доведеться вже вкотре говорити про дискредитацію цього багатостраждального словосполучення і втрачений час? Чи — ще гірше — втрачену державність...
У ЧОМУ ПРАВА ГАННА ГЕРМАН
«...Кожний такий орган, копіюючи столичну пресу, подає вам повну інформацію про російське життя, повідомляє вас про те, що діється у великих центрах Европи й Америки, намагається тримати вас у курсі новин російського літературного ринку, навіть дрібних і нікчемних, та одночасно часто не дає вам майже ніякої уяви про те, що робиться на території тієї країни, для обслуговування культурних і громадських потреб якої він в першу чергу призначений. Новини українського життя, його поточні справи; його питання й потреби, його назрілі вимоги й задуми, його досягнення й поразки, його перспективи, накреслювані у важкому процесі відродження, — усе це проходить повз ці органи і поза їхньою увагою. Керівники цих органів, часто люди немісцеві, притягають до співпраці в них також людей, для яких місцеві інтереси чужі, які не знають і не бажають про них знати. «Немає місця»,— це звичайна шабльонова і завжди готова відповідь редактора співробітникові, якщо стаття його присвячена питанням українського життя».
«До практичних завдань українства», 1914 р. Симон Петлюра.
Цитата Симона Петлюри, доречно піднята з історичного дна одним із користувачів форуму на сайті «Майдан», є не лише документом для дослідників інформаційного простору України на початку минулого сторіччя. Ця оцінка, хоч їй уже заледве сто років, зберігає свою актуальність і для українського сьогодення. Більше того, наведений абзац із праці Петлюри міг би стати епіграфом до історії української преси останніх двадцяти років. Лише одне застереження. Можливо, несуттєве, але знакове. Замість «немає місця» тепер кажуть «неформат». Решта позицій збігаються.
Зокрема, щодо «немісцевих» керівників. Це може прозвучати дивно, але де в чому Ганна Герман усе ж таки має рацію. Минулого тижня в ефірі ТРК «Україна» заступник голови адміністрації президента, говорячи про ток-шоу Шустера, заявила: «Я би хотіла, щоб такі популярні шоу було довірено вести українським журналістам. В Україні дуже багато своїх цікавих журналістів, які вміють це робити, — цитує Ганну Герман «Українська правда». — Те, що в нас живе той імперський комплекс, що «все, что из Москвы — все хорошее, а все, что наше — плохое» — це погано. Ми маємо в Україні сто таких Савіків».
Певна річ, таку репліку далеко не останньої людини в апараті Президента України складно назвати толерантним висловлюванням, утім, якщо сказане Ганною Герман трансформувати у формулу «Треба давати дорогу передусім своїм. Але тільки тим із них, хто є найкращими», то з політиком можна погодитися. І дискримінація тут ні до чого.
Колись у нас викликали подив публіцистичні та журналістикознавчі роботи Івана Франка, який, по суті, сформулював ті принципи журналістики, які сьогодні ми намагаємося сповідувати, називаючи їх західними стандартами і посилаючись на закордонних журналістів. Так-от, виявляється, що ці стандарти вже тут колись були.
Те саме стосується наведеної цитати Симона Петлюри. «Немає місця» для «питань українського життя», — казали ще 1914 року редактори газет. Схожу ситуацію спостерігаємо й сьогодні. І здається, що нинішні події із «закручуванням гайок» та слова Петлюри чимось пов’язані. Очевидно, цим багатостраждальним «свобода слова». Попередні п’ять років нашої свободи слова мали конвертуватися передусім у ці, за Петлюрою, «новини українського життя, його поточні справи; його питання й потреби, його назрілі вимоги й задуми, його досягнення й поразки, його перспективи, накреслювані у важкому процесі відродження». Все це було. Але не передусім. На відміну від, до прикладу, Польщі, де журналісти усвідомили свою місію, консолідувалися й відразу кинулися в бій. Тому сьогодні над Польщею не висить «братський» дамоклів меч.
ПРИЧИНА ЧИ НАСЛІДОК?
В Україні ж медійники готові об’єднуватися, прагнуть до конструктиву, злагоджених і виважених дій лише тоді, коли зачіпають їхні особисті права та інтереси. Але протестують доволі стримано — першими шпальтами й резонансними телепрограмами — коли в Запоріжжі встановлюють пам’ятник Сталіну. Тоді як цей жест — також свідчення цензури, тільки повертається вона до нас з іншого боку, з якого її ніхто не чекає.
То, може, проблема не в цензурі як такій? Точніше, можливо, цензура — це скоріше наслідок, аніж причина? Попри те, що нинішня влада здійснює відверті спроби підкорити собі журналістику, проблема не лише в поведінці влади, не лише в тих, хто тисне, а й у тих, хто готовий прогнутися. Власне, на цьому в тому числі акцентували увагу журналісти і редактори під час дискусії, на якій було започатковано громадський рух «Стоп цензурі!».
— Цензура — це дуже добре для лінивих, — вважає Соня КОШКІНА. — Ось ти приходиш на якийсь захід, тобі дають прес-реліз, ти підписуєш його своїм ім’ям і надсилаєш до редакції. Не треба шукати протилежні точки зору, щось зіставляти, думати не треба, не треба бігати. На жаль, бувають такі випадки, коли журналіст, котрий працює «в полі», йде шляхом найменшого спротиву, і влада цим користується.
Очевидно, що, крім боротьби за збереження свободи слова, яка виливається у відкриті листи, акції, рухи та формулювання вимог до влади, головні зусилля і головні вимоги журналісти повинні сформулювати для себе самі: високий професіоналізм, орієнтація на суспільство та його потреби незалежно від рейтинговості чи форматності таких орієнтирів. А ще, перепрошую за побутовий момент, — боротьба з лінощами. А потім — із владою.
Сьогодні перед журналістською спільнотою постав серйозний виклик. Та водночас ця критична ситуація є стимулом для розвитку й підвищення стандартів, — сказала в коментарі «Дню» директор Інституту масової інформації та одна з ініціаторів акції «Стоп цензурі!» Вікторія Сюмар. — Мене вражають молоді журналісти. Вони не пам’ятають тиску Кучми, і для них ці прояви — абсолютно дикі. Але при цьому вони погано розуміються на етичних стандартах, на тому, як захищати свої права. Мабуть, тут варто побудувати таку систему роботи, коли ті, хто добре знає, як це робити, мають передати свої знання тим, хто готовий вчитися. Журналістика завжди буде стикатися із загрозою тиску влади, і чинити опір цьому треба грамотно — передусім власним професіоналізмом, етикою та дотриманням стандартів.
Щодо здатності об’єднуватися, то багато хто з досвідчених журналістів згадує проблему браку культури об’єднання. Про консолідацію варто згадувати не лише тоді, коли вже час робити революцію, а й у часи щоденної марудної роботи. Бо в якісній розмові на складні для країни теми (спробуйте-но бути проукраїнським журналістом у Криму!) журналістської мужності буває не менше (а часом навіть більше), ніж у підписанні звернень та розгортанні плакатів «Геть цензуру!». І саме в якісних розмовах, у професіоналізмі, що ѓрунтується не лише на західних стандартах, а й на знанні специфіки своєї країни та людей, які в ній живуть, і полягає справжня — тиха журналістська революція, яку українським медійникам ще належить — об’єднавшись — зробити.
