Іноді доля обдаровує нас, поєднуючи в житті з прекрасними людьми. Такими, які не просто володіють дивним даром — талантом, але й безцінною людською якістю — духовністю. Таким «підношенням» для мене була зустріч у далекому дитинстві з Інною. Спасибі нашим батькам — вони дружили сім’ями. Ми разом зростали, на дотик опановуючи свої дороги в житті та мистецтві, могли довго не бачитися, але я пам’ятаю кожну нашу зустріч, кожну розмову по телефону, кожну з її насичених кольором та емоціями картин, кожну створену нею іграшку, дрібні штрихи її філігранної графіки, щільну прозу її романів, повістей і казок та бездоганне мереживо її віршів. Вона не бере участі в світському житті. Персональні виставки влаштовує рідко, але тим, хто їх відвідує, вони запам’ятовуються назавжди. Поки її книги прийшли до нашого читача, їх вже встиг оцінити світ, і не лише преміями та накладами. А ось вірші, які писала з дитинства, публікуються вперше.
Думала про це, розчиняючись у високому, дзвінкому голосі Інни Лісової, яка виспівувала вірші під час презентації книги «На асфальтовому березі», в Білій залі Київського будинку вчених. Перед очима, на тлі тихо-тривожної музики слів, пропливала «натура, що відходить» Києва минулого століття. Сповнена дзенькотом трамваїв, що різко повертають до галасливого вокзалу, вулиця Саксаганського. Тіні густо населеного сусідами будинку. Швидкі пальці Інниної сестри Алли, що грає Шопена. Добові чергування під час канікул в напівпідвалі майстерні. Охристий вибух опалого осіннього листя. І розквашений сніг, осяяний феєрверком новорічного свята, на зимовому асфальті в довгі зимові місяці. Кожне слово вірша занурює в те життя, вони стають твоїми, навіть якщо ти з їхнім автором не знайомий:
Здесь столько брошено любви!
Здесь столько нежности
осталось!
Мы здесь по-разному свои...
Должно быть,
снег похож на талес —
четыре черных колеи.
Живи, наследница, живи!
У поезії Інни Лісової, забарвленою яскравою індивідуальністю автора, окрім уміння легко й химерно плести кантилену слів, присутня справжня, глибока культура вірша. Вона випливає з Гомерівського гекзаметра. Ніжно торкається Шекспірівських сонетів. Вбирає красу мови «золотого століття» російської поезії, з легкістю освоюючи ямби та хореї. Розмиває кордони «століття срібного». Чарівно усміхається Блоку. Витягується, як натягнута струна, разом з Цвєтаєвою. Шукає рими з Пастернаком . І саркастично сміється з Хармсом.
Це просто справжня література, з якою радісно жити, навіть якщо в ній йдеться про сумне.
И на лице своем обнаружив,
все ту же
улыбку статуи древней,
каждой клеткой своей
в это тепло вникая,
переполняясь до края,
обмирая и плавясь от ласки, —
весь этот мир,
все его шорохи, запахи, краски,
весь этот день,
со всеми его мелочами —
вдруг принимаешь в объятья
своей блаженной печали...
И не желаешь знать ничего,
ни о конце его,
ни о начале,
будто прошлого
больше нет
у тебя за плечами.
P.S. Це легке дихання слова Інни Лісової подарували нам журнал «Радуга», який послідовно, незважаючи ні на що, видає книги своїх кращих авторів, та видавництво «Дух і літера». За що їм окрема вдячність.
