З часу проголошення незалежності керівництво України озброїлося інструментом стратегічного партнерства для набуття друзів на міжнародній арені. Як результат — сьогодні Україна має близько двадцяти стратегічних партнерів, які обираються та декларуються безвідносно до Стратегії зовнішньої політики. Українські «стратегічні партнерства» існують не як компоненти політичного процесу, а як відокремлені частини відсутньої системи.
Європейський Союз, який, до речі, серед українських стратегічних партнерів не зазначається, можна взяти як приклад для наслідування у використанні інструменту партнерства. Європейські бюрократи словами не розкидаються. Відносини у рамках «стратегічного партнерства» були названі європейськими можновладцями не інакше, як «клубом для обраних», і будуються на основі детальних технічних двосторонніх документів. Наразі до цього клубу входять дев’ять країн, кожна з яких є потужним світовим або регіональним лідером: Бразилія, Китай, Індія, Японія, Мексика, Росія, Південна Африка, США та Канада. Для всіх інших важливих гравців — у тому числі й для сусідів — існують інші визначення: асоційоване партнерство, партнерство та співробітництво, східне партнерство тощо. І, відповідно, інша політика.
В Україні інструмент стратегічного партнерства не працює на користь її інтересів і використовується безсистемно та хаотично. Стратегічне партнерство з Україною втрачає цінність для тих країн, від яких Україна могла б отримати реальну користь.
Більшість проголошених партнерських відносин мають декларативний характер. За формою наявні меморандуми, декларації та хартії — загальні документи, які не визначають конкретні сфери співробітництва і не містять детальних планів їхньої реалізації.
Офіційного списку країн, які є стратегічними партнерами України, не існує. Двадцяти проголошеним партнерствам відповідають тільки вісім реальних двосторонніх документів, підписаних з Азербайджаном, Болгарією, Грузією, Канадою, Польщею, Російською Федерацію, США та Узбекистаном. Усі інші партнерства мають або суто риторичне підтвердження — як-от із Китаєм, Ізраїлем, Фінляндією, Аргентиною, Словаччиною, Німеччиною та Індією, — або сукупно розглядаються як група зі спільною ознакою — як-от географічні сусіди України, посилання на яких подається у постанові Верховної Ради України «Про основні напрями зовнішньої політики України». Такий підхід є настільки ж абсурдним як, наприклад, «усне» ухвалення законів і, як наслідок, девальвує стратегічне партнерство як інструмент зовнішньої політики.
Глибина відносин з одними стратегічними партнерами не відповідає глибині відносин з іншими. Не дивно, що Віктор Янукович під час свого першого візиту до Брюсселя на посаді Президента України, говорячи про пріоритети української зовнішньої політики, жодним словом не згадав ні Аргентину, ні навіть Грузію. Натомість серед зовнішньополітичних пріоритетів були названі інтеграція до Європейського Союзу, відновлення дружніх відносин із Росією, побудова добросусідських відносин із країнами-сусідами та стратегічне партнерство зі США. Звісно, Аргентина та Грузія за рівнем розвитку відносин з Україною не можуть конкурувати з ЄС та Росією. Проте в такому разі вони — не стратегічні партнери, як заявлено.
Отже, те, що у світовій практиці називається стратегічним партнерством, в Україні відсутнє. У нас стратегічне партнерство не має суттєвих відмінностей від просто партнерства або функціональних двосторонніх відносин. Для того, щоб усі задекларовані стратегічні партнерства запрацювали, необхідно відносини або поглиблювати, або переглядати — у будь-якому разі однаково для всіх.
У такій ситуації рішенням є розробка стратегії внутрішньої та зовнішньої політики, яка би визначила національні інтереси, цілі та партнерів України у їх досягненні. Такий закон готують та обіцяють представити вже на початку червня. Проте невідомо, які факти та переконання враховують під час підготовки цього документу і чи буде він реалістичним. Якщо не буде — українські стратегічні партнерства залишатимуться привабливою упаковкою без змісту, що нівелює значення України як міжнародного партнера та позбавляє поглиблені двосторонні відносини спільної мети та користі.
