Добре знайомий нашим читачам російський вчений Ігор Чубайс у своїх статтях, інтерв’ю газеті «День», на різних конференціях, круглих столах неодноразово виголошував одну важливу думку: успіх демократичного проекту в Україні є запорукою успіху розвитку демократії в Росії. Сьогодні, як ми бачимо, після зміни влади в Україні демократичні процеси перебувають під загрозою. Підтвердженням цього є гуманітарна політика, нові українсько-російські угоди щодо газу й флоту, заяви низки журналістів про тиск на свободу слова тощо. Як сьогодні оцінює те, що відбувається в Україні, доктор філософських наук, директор Центру з вивчення Росії Ігор Чубайс розповідає в інтерв’ю «Дню».
— Відверто кажучи, багато подій в Україні викликають розчарування. Наприклад, тема Голодомору. Адже стільки зусиль було докладено — проведено серйозний аналіз трагедії 1932—1933 рр., і раптом Президент Віктор Янукович виходить і заявляє на всю Європу, що жодного геноциду українського народу не було. Крім того, ціла низка інших рішень теж видається абсолютно дивною. Наприклад, та ж таки тема Севастополя. У мене таке враження, що продано те, що йому не належить (Президентові України). Як можна підписувати документ про продовження перебування ЧФ у Севастополі на 25 років наперед, якщо ти в той час уже не будеш Президентом?
Певна річ, це внутрішнє питання України, але мені здається, що українська влада могла б проводити багатовекторну політику, без чіткої орієнтації на Захід або Росію. Зовсім інша річ, коли керівництво країни відмовляється від принципових речей, здає національні інтереси. Сумно й прикро, що так відбувається. Здавалося б, ще одна слов’янська республіка стає демократичною й вільною, але... Звісно, тут головне не прогинатися, а, навпаки, треба відстоювати цінності демократії, цінності правової держави.
— Деякі експерти припускають, що Україна може піти шляхом, яким пішла Росія після 1999 року. Наскільки це реально, як ви вважаєте?
— Однозначно й чітко відповісти на це питання важко, але така реальність стає дедалі ймовірнішою. Це найсумніший шлях для України, бо насправді ситуація в Росії — це системна криза, коли нормально не працюють ні освіта, ні охорона здоров’я, ні влада, ні будь-яка інша система. Свіжий приклад — це трагедія шахтарів на Кузбасі. Володимир Путін каже, що у вугільній галузі необхідно проаналізувати всю ситуацію. Те саме він казав кілька місяців тому, коли сталася трагедія на Саяно-Шушенській ГЕС. Але, на жаль, усього цього не роблять. І якщо Україна втягуватиметься в цю «чорну дірку», її чекають такі самі проблеми. Я не бажаю такого перебігу подій для України, тому ми (російські демократи. — Авт.) думаємо, як змінити ситуацію в самій Росії.
— На вашу думку, яку кінцеву мету має Москва, користуючись лояльністю українського керівництва й вимагаючи поступок з боку Києва?
— Знаєте, політика Кремля для мене просто незрозуміла, адже зрозуміло, що той економічний курс, який проводить сьогодні Росія, є тупиковим. І якщо тепер того самого вимагати від України, її чекає така ж безвихідь. Тут я згадую Кубу, якій свого часу ми теж допомагали, надаючи величезні фінанси, нафту й інші цінні матеріальні ресурси. Як наслідок, у Куби залишився борг у десятки мільярдів доларів, які вона ніколи не зможе повернути. Повторюю, якщо Україна інтегруватиметься з економікою Росії, де насправді займатися бізнесом просто неможливо, це стане нашим спільним крахом.
Тому вся надія на те, що Україна зможе проводити розумну політику, подаючи таким чином приклад Росії. Ми дуже сподіваємося, що Україна зможе утримати демократичний курс, хоч чудово розуміємо, як це зараз складно.
— Як ви гадаєте, чи досить сил в Україні, щоб не допустити згортання демократичного курсу?
— Ми перебуваємо в складнішій ситуації, тому в жодному разі не варто опускати рук. Як філософ, я завжди згадую такий напрямок у філософії, як екзистенціалізм. Представники цієї течії виходять із того, що не слід чекати передумов, коли суспільство саме дозріє або коли виникнуть об’єктивні обставини. Вони виходять із того, що є моя самість, моє я — екзистенція, тому я мушу стояти на своєму. Приклад. Французький рух «Опір» під час Другої світової війни. У час, коли 1940 року Францію було окуповано й уже існував пакт «Молотова-Ріббентропа», рух «Опір» був досить сильним. Люди виходили не з того, що хтось колись дозріє, а з того, що кожен має свою позицію, тому свої погляди вони й відстоювали.
Я думаю, що це хороша філософія для ситуації кризи. Слід стояти на своєму, відстоювати своє й розуміти, як багато можна втратити. Тим паче, що у вас ситуація сприяє цьому. За ці п’ять років ви встигли відчути смак свободи: ЗМІ, громадянські структури, багатопартійність. Та й сусіди ваші, я маю на увазі західних, готові вам допомагати. Не треба боятися, хай бояться ті, хто виступає проти громадянських прав.
— Яким був результат візиту президента Росії Дмитра Медведєва до Харкова минулого разу, ми знаємо. Чого слід чекати від приїзду пана Медведєва до Києва 17—18 травня?
— Мені важко відповісти на це запитання, оскільки в Росії існує вакуум інформації. Усі останні десять років людей практично занурювали в сталінщину — ціле покоління молоді, яке взагалі не росло в тоталітарному Радянському Союзі. З іншого боку, ваші парламентські події після домовленостей у Харкові навіть у нас багатьох шокували: ці домовленості викликали не захоплення, а дискомфорт. Що ж це таке підписали, якщо в Україні подібна реакція? Тому, я думаю, цього разу поведінка президентів буде більш збалансованою.
Ситуація у нас — це особливий сюжет. Візьмемо, наприклад, тему Катині. Прем’єр-міністр Путін став навколішки, президент Медведєв заговорив про сталінщину, але буквально через декілька днів у газеті «Известия», наче й не було нічого, виходить стаття з величезною кольоровою фотографією. У цій статті розповідається про дивний фільм, який тепер знімають про Лаврентія Павловича (Берію). Тобто цей маховик настільки розкручений, що вже ні президент, ні прем’єр-міністр його не можуть зупинити. Суспільство зламане й дезорієнтоване пропагандою про Сталіна. Що буде далі і як це вплине на Україну, поки не зрозуміло.
— Французький філософ Андре Глюксман у своїй недавній статті «Оманливе торжество 9 Травня» («Le Figaro») написав: «2010 року, незважаючи на 200 000 убитих чеченців і вторгнення до Грузії, Москва знову влаштовує парад, поставивши з ніг на голову уроки історії: сьогодні, як і вчора, Росія рятує світ. Царствені лідери наших демократій підтакують відвертій і небезпечній брехні. То що ж це виходить, коли від святкування 65-ї річниці перемоги тхне затхлістю й виглядає як гігантський і сміхотворний музей воскових фігур?» Які ваші враження від параду 9 Травня?
— Я прочитав усього Достоєвського, але якби хтось витягнув його труну й приніс мені додому, я б з’їхав з глузду. Коли намагаються без аналізу перетворити минуле на сьогодення, це жахливо. Якби була моя воля, я взагалі заборонив би державне святкування Дня Перемоги років на десять.
Якщо спробувати проаналізувати ті часи, то стає зрозуміло, що багато норм, принципів, засад, номенклатурних традицій живі й сьогодні. Адже Велика Вітчизняна війна — це загибель мільйонів людей. Але навіть незважаючи на такі неймовірні жертви, Радянський Союз все одно не зміг би перемогти сам один. Хрущов у своїх спогадах писав, що в одній з приватних розмов Сталін зізнався — без допомоги США СРСР не витримав би натиску Третього рейху й програв би війну. Фактично, західні демократії врятували тоді комуністичну ідеологію.
До речі, Хрущов також писав, що 1941 року, коли радянські війська були оточені під Києвом, він намагався додзвонитися до Сталіна, щоб він віддав наказ на відступ. А Сталін навіть не брав слухавки і розмовляв лише через секретаря, тому жодного наказу не надійшло. Як наслідок, 26 вересня 650 тис. наших солдатів та офіцерів потрапили у «котел». Зате Жукову до Пітера возили персики, тому що у нього була слабкість — дуже полюбляв фрукти. Тоді як багато людей вмирали з голоду.
Сьогодні, до речі, у нас багато в чому схожа ситуація. За час кризи олігархів-мільярдерів у бізнесі стало вдвічі більше, і ми ще не знаємо, скільки їх у політиці. Тоді як бомжів у Росії 4,5 млн. осіб. Тобто в нас сотні олігархів-мільярдерів і мільйони викинутих на вулицю людей. Тому проводити таке помпезне свято без жодного аналізу, без пред’явлення рахунків Сталіну — це просто неприпустимо.
— Як ви думаєте, сьогодні, коли триває формування нової геополітичної системи координат, беручи під своє «крило» Україну (до речі, є дивним мовчання Європи), Росія підсилює свої позиції у світі?
— Що стосується поведінки європейців, то тут одразу не скажеш, чому так відбувається. Ми бачимо, що свого часу Захід підтримав країни Центральної, Східної Європи, Балтію — взяв їх під свою парасольку, а от Україну — чомусь ні. Але я не сказав би, що це підсилює Росію. Адже ми знаємо, що українська економіка так само слабка, як і російська, тому в цьому разі узгоджена політика українського керівництва з Кремлем лише погіршуватиме ситуацію: вони один одного тягнутимуть на дно. Можливо, це когось і влаштовує на Заході.
— Як далеко може зайти дружба українських і російських керівників?
— Вони можуть зайти дуже далеко, але все залежить від громадянського суспільства. Навіть за російською Конституцією, джерело влади — це народ. Громадяни повинні висловлювати й обстоювати свою позицію. Якщо українці «прогнуться» і мовчатимуть, тоді Україна стане Росією.
