Після виголошеного «визнання Путіна» того, що Катинь — це продукт сталінських репресій, європейський світ (а особливо полонійний) був упевнений у тому, що це початок нової ери в історії Польщі. Але ніхто з них навіть не підозрював, що нова ера — це не слова Путіна, а ланцюг подальших подій, що розвивалися блискавично.
Розуміючи, що Туск отримав несподівану перемогу, Ярослав Качиньський (відставний прем’єр Польщі) каже Лєху (президентові країни), на якого він завжди мав беззаперечний вплив, про те, що слава переможця не повинна повною мірою належати прем’єрові. Лєх Качиньський спішно збирається в похід «за гроб господній». Не думаючи про те, що візит неофіційний, не зважаючи на той факт, що аеродром під Смоленськом — занепалий військовий, президент збирає свою «вірну сотню» і веде її, як виявилось, в останній бій. Що хотів довести або сказати Лєх Качиньський своєму народові та й світовій громадськості на торжествах у Катині, ми не дізнаємося ніколи. Траурний вінок жертвам Катині від нього стає вінком для нього.
Не лише Польща, але й увесь цивілізований світ шокований. Катинь стала місцем подвійної трагедії. Прогресивно налаштовані поляки кажуть, що якби президент більше піклувався про тих, хто гине в автокатастрофах на дорогах країни, то було б більше користі й уся делегація була б жива. Ніколи за життя президента Качиньського його так не любили, як після смерті. Народ плакав, не приховуючи горя, прямо на вулицях. Ніхто вже не згадував про його поразки, всі прославляли перемоги. А їх виявилося немало. Безкомпромісна позиція стосовно старих членів Євросоюзу, не підкріплена в більшості випадків нічим. Прихильність до люстрації і нелюбов до комуністів, нетолерантність щодо сексуальних меншин, після смерті перетворилися з контроверсійних в однозначно позитивні досягнення президента.
На залізних стрижнях огорожі російського посольства у Варшаві прикріплений аркуш ватману з написом: «Дякуємо, прем’єре Путін» — це польський народ дякує Путіну за те, що не бюрократизувався процес розслідування трагедії, упізнання останків і відправлення їх до Польщі для прощання з рідними і з народом. Невже повинні загинути колега-президент зі своїм почтом у лісах під Смоленськом, аби холодні стосунки двох держав різко потеплішали? Хай хто тепер стане президентом Польщі після виборів 20 червня 2010 року, він уже не буде в таких напружених стосунках із Росією, як Лєх Качиньський. Не вважаю, що це відчуття провини з боку Росії, ні, це просто правильно розставлені акценти. Адже саме останній польський президент максимально робив акцент на розробці власного бурого вугілля, аби зменшити залежність від російських постачань.
Вулицями Варшави постійно проїжджають траурні кортежі з тілами загиблих членів делегації. Ми сидимо в самому центрі на вулиці Новогродській біля колишнього готелю «Форум» із Вальдемаром Сивінським, першим польським кореспондентом, який працював 24 роки тому в Чорнобилі. Він як ніхто інший знає, що таке загальнонаціональна трагедія. Серед загиблих членів делегації не просто його знайомі, але навіть друзі. В очах сльози, але життя триває.
Через декілька днів, на переговорах у Харкові Дмитра Медведєва та Віктора Януковича, стає багато що зрозуміло. Наприклад, чому Путін так спокійно визнав, що події у Катині — це не просто трагедія наших народів, але й злочин сталінізму. Він уже знав, що через декілька днів зміниться геополітична ситуація в Східній Європі. Український Президент виразно заявить про рішучість залишити в Севастополі російський флот після 2017 року. А це вже не просто економічний союз зі скасуванням кордонів і мит. Це означає завершення ери «національних» президентів на пострадянському просторі колишнього Радянського Союзу і Варшавського договору.
Ми входимо в нову еру, але як вона називатиметься, сказати поки що складно. Просто необхідно вірити, що за всіма цими процесами стоїть історична необхідність. Адже жити без віри в доцільність процесів, що відбуваються, можливо, але дуже шкідливо!
КОМЕНТАР
Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук:
— Я не думаю, що епоха національних президентів може вважатися завершеною. На мою думку, ми зараз в Україні переживаємо елементарний реванш тих сил, які програли в 2004 році. Ми переживаємо результат багаторічної латентної роботи Росії для посилення своїх впливів в Україні, боротьбу за Україну, як за плацдарм. А в Польщі відбувається відхід в протилежний бік після трагічної загибелі Лєха Качиньського. Про це в Польщі зараз, до речі, відверто говорять і коментують це. Якщо згадати про польських і українських національних лідерів з минулого, то ми побачимо, що порівнювати їх з нинішніми — недоречно. Порівняння Ющенка з Петлюрою і Качиньського з Пілсудським були б абсолютно необѓрунтовані. Пілсудський, як відомо, був абсолютно диктаторським політиком. Петлюра мав великі політичні здібності, і всі відгукуються про нього дуже позитивно, як про державника. Він вів колосальну роботу. Якщо ми порівняємо покійного Качиньського з Пілсудським, а Ющенка з Петлюрою, ми побачимо великий контраст.
