Коли я почув про польську трагедію, моя перша думка була про те, з якою нестерпною жорстокістю замкнулося коло історії: польська еліта була обезглавлена двічі в одному й тому ж проклятому місці — в Катині. Другою думкою було зателефонувати до Варшави моєму давньому другу Адаму Міхнику. Міхник, інтелектуал, який шість разів сидів у в’язниці, коли Польщею правив прорадянський маріонетковий режим, одного дня сказав мені: «Кожний, хто пережив це приниження, в якусь мить хоче помсти. Я чув, як нам брехали. Я бачив, як вбивали людей. Але я також знаю, що реваншизм ніколи не кінчається. Мене невідступно переслідувала ідея, що нам потрібна революція, але не така, як у Франції й у Росії, а, радше, така, як в Америці — тобто революція за щось, а не проти чогось. Причому саме за конституцію, а не за рай на Землі. Антиутопічна революція. Тому що утопії ведуть до гільйотини й ГУЛАГу».
Ідеї Міхника принесли результати. Президент Лех Качиньський мертвий. Президент національного банку Славомир Скшипек мертвий. Вибух в оповитому туманом лісі забрав їхні життя й життя ще 94 поляків, які прямували до Катині. Проте механізм польської демократії працює без перебоїв. Глава нижньої палати парламенту до виборів узяв на себе обов’язки президента. Перший заступник президента національного банку замінив загиблого начальника. Польща, що у минулому розчленовувалася й навіть стиралася з мапи, перебуває в мирі й зберігає спокій.
«Катинь — згубне для польської інтелігенції місце, — зазначив Міхник, душа відомої польської газети Gazeta Wyborcza, коли я, нарешті, йому додзвонився. — Це жахлива національна трагедія. Проте на тлі скорботи вселяють оптимізм як сильні й розумні заяви Путіна, що відкривають нову фазу в стосунках Польщі й Росії, так і той факт, що ми, поляки, засвідчили, що ми можемо поводитися відповідально й стабільно».
Міхник мав на увазі слова прем’єр-міністра Володимира Путіна, що він сказав минулого тижня, коли вирішив вперше приєднатися до представників Польщі на церемонії роковин убивства в Катині тисяч польських офіцерів Радянським Союзом на початку Другої світової війни. Путін, захищаючи російський народ від звинувачень, засудив «цинічну брехню», якою «намагалися замазати правду про катинські розстріли», і визнав, що цим злочинам «тоталітарного режиму» «не може бути жодних виправдань». «Ми маємо йти назустріч одне одному, розуміючи, що жити лише цим минулим неможливо», — проголосив він.
Утім, навіть ця заява, засуджена «викопними» російськими комуністами, означала, мабуть, менше, ніж сама присутність Путіна зі схиленою головою в цьому лісі ганьби. Побачивши його поряд із прем’єр-міністром Польщі Дональдом Туском, я пригадав Франсуа Міттерана і Гельмута Коля, які стояли рука в руку у Вердені 1984 року, і подумав: саме такі урочисті моменти примирення створюють диво єдиної й вільної Європи. Тепер ця Європа поширюється на схід, до Уралу.
Я також пригадав про Виллі Брандта, який став на коліна у Варшавському гетто 1970 року. Це стало поворотним моментом на шляху примирення між Німеччиною та Польщею, що було по-своєму ще більшим дивом, ніж зародження альянсу між післявоєнними Францією й Німеччиною. Зараз, можливо, на нас чекає найбільш дивна подія в цьому ряду — зближення Польщі й Росії.
Поки зарано говорити про те, якими будуть відносини між Варшавою й Москвою, але вже можна сказати, що 96 загиблих будуть знеславлені, якщо ця трагедія не скріпить зв’язок між російськими й польськими лідерами. Як сказав Путіну Туск: «Слово правди може прихилити на пошуки шляхів до примирення. Чи здатні ми перейти від брехні до примирення? Ми схильні думати, що так».
Польща має стати докором для всіх країн, які думають, що мир і примирення недосяжні для всіх, хто вважає за потрібне мститися за історичні образи, приносячи в жертву нові покоління. На Близькому Сході люди полюбляють змагатися в жертовності, але біда з такими розвагами в тому, що вони заздалегідь прирікають все нових дітей на місце в довгому списку загиблих.
Навряд чи хоча б одна країна з 1939 року страждала так, як страждала Польща, розчленована за договором про ненапад між Гітлером і Сталіним, перетворена нацистами на епіцентр програми знищення європейського єврейства, країну Освенціма й Майданека, місце вбивства мільйонів польських християн і євреїв, місце Варшавського повстання. Потім вона стала радянським пішаком, самотнім лідером очолюваною «Солідарністю» боротьби постялтинської Європи за свободу. Це країна, в якій, як писала одна з видатних польських поетес Віслава Шимборська, «історія рахує скелети круглими числами» — лише в Катині загинуло 20 тис. людей.
Все це було сказано про ту саму Польщу, яка зараз зберігає стабільність і мирні відносини з сусідами. Ту саму Польщу, яка приєдналася до Європейського Союзу, що включає й Німеччину. Ту саму Польщу, на очах якої в літаку радянського виробництва щойно розбилися символи її бурхливої історії (включаючи працівницю Гданської верфі Анну Валентинович і колишнього президента у вигнанні Ришарда Качоровського) й яка відреагувала на це гідно і згідно із законом.
Тому не кажіть мені, що жорстоке минуле неможливо здолати. Не кажіть мені, що ізраїльтяни з палестинцями не можуть укласти мир. Не кажіть мені, що люди на вулицях Бангкока, Бішкека й Тегерана даремно мріють про свободу й демократію. Не кажіть мені, що брехня може бути вічною.
Спитайте у поляків. Вони знають.
