На малій сцені Театру ім. І. Франка поставили виставу «Дорогу красі» за однойменною п’єсою Володимира Винниченка. Постановка є по-своєму унікальною і навіть символічною не тільки для франківців, а для усього українського театру. Нагадаємо, що саме виставою за п’єсою Винниченка «Гріх» театр у 1920 році розпочав свою роботу, і от до свого ювілею колектив знову звертається до творчості класика і обирає невідому для глядачів п’єсу — «Дорогу красі» є сценічним першопрочитанням цього драматичного твору. Окрім того, надзвичайно приємно, що повернути автора на головну сцену столиці прагне молодь, адже ініціатором та режисером постановки є молодий режисер Катерина Чепура. А тому, можна сподіватися, що вистава відкриє нову сторінку у сценічній історії української драматургії європейського рівня.
В основі постановки — високоінтелектуальний, психологічно глибокий текст, який є своєрідним індикатором майстерності режисера та акторів. Після вистави Катерина Чепура зізналась, що постанова вийшла дещо іншою, аніж це було заплановано від початку. Адже усі перипетії душі людини, складнощі характеру, неоднозначності вчинків героїв Винниченка відкривають для творців сценічного твору необмежені можливості, з одного боку, й ставлять високу планку — з іншого.
Це історія про головну героїню (Інна — Олена Фесуненко), котра, аби зробити з власного чоловіка справжнього поета, не лише виконує роль Музи, пише за нього вірші, заробляє на життя, але й здатна навіть на злочин. Її потяг до краси, яка має «врятувати світ», надихнути людину, перетворюється на патологічну ідею. Інна — сильна й непохитна у своїх намірах, самостійна й вперта. Вона намагається пояснити свій вчинок вищою справедливістю. Героїня у виставі «Дорогу красі» подібна до Нори або Гедди Габлер із п’єс Генріха Ібсена, який також є творцем інтелектуальної драми, або ж творів Августа Стрінберга — і це черговий раз підтверджує твердість позицій Володимира Винниченка у європейському контексті. Та разом з тим, Інна є психологічно, навіть ментально близькою українському глядачеві, неначе списаною з життя. Цей зв’язок підтримано ще й музично — не даремно, музичною темою вистави є пісня «Реве та стогне Дніпр широкий». Та, здається, дії цієї жінки можна тлумачити й в іншому смисловому ключі, знаходячи конфлікт у підсвідомості героїні, на що, до речі, у виставі звертали значно менше уваги. Але ж цілком очевидно, що героїня могла б знайти красу й у любові, але зі своїм чоловіком вона її не мала, кохаючи іншого — Крамеренка (Олег Терновий). Тому єдиний шанс для неї, так би мовити, вдовольнити потребу у красі та почуттях, було зробити з нелюба генія.
Показовою особливістю сценічного твору є те, що режисер та актори не ставлять на меті виправдовувати чи засуджувати, співчувати чи підтримувати героїню. Вони провокують це робити глядача, без чітких підказок. Хоча... допомогою можуть бути досить зважено та чітко сформульовані характери персонажів, цікаві смислові інтонації та пасажі. А ще — досить оригінальні мізансцени, кожна з яких має своє емоційно-смислове навантаження. Наприклад: Інна гордовито стоїть, дивлячись у вічі глядачам, доводячи власному чоловікові свою волю і справедливість, а Остап (Дмитро Чернов) сидить на підлозі... майже біля її ніг. Або: божевільний Михайло (Дмитро Рибалевський), у якого Інна, фактично, вкрала гроші, та сама героїня лежать на підлозі: вони граються іграшками, а Інна гладить Михайла, немов дитину, по голові. Глядач розуміє, що певна боротьба у душі героїні триває, але ідея перемагає.
До речі, незважаючи на те, що центральною постаттю у виставі є жінка, хочеться відзначити деякі чоловічі роботи, зокрема Дмитра Рибалевського у ролі Михайла та Володимира Абазопуло (молодшого) у ролі Тихона. Божевіллю, психологічній та психічній знівеченості Михайла глядач вірить. Якась фізична скрюченість, емоційна неврівноваженість, непередбачуваність викликає не тільки жаль, але й огиду — ту огиду, про яку неодноразово твердить Інна («гниль»). Натомість Тихон, неграмотний, по-дитячому безпосередній, добрий, викликає надзвичайну симпатію.
Правда, не досить зрозумілою є лінія Інна (Олена Фесуненко) — Крамаренко (Олег Терновий). Незважаючи на те, що їх стосунки, здавалось би, мають задавати тему кохання, переглядаючи виставу, це чомусь не читається. Цікавим винаходом режисера є і те, що актори, котрі беруть участь у масовці (люди), вимагаючи від героїні повернути вкрадені гроші, знаходяться у глядацькій залі. Таким чином, глядачі, чуючи репліки акторів з усіх боків, відчувають себе учасникам подій. Це є своєрідною режисерською провокацією, яка стимулює емоційну та й інтелектуальну активність публіки. А ще (і це важливо), поряд із внутрішніми конфліктами персонажів, історією життя, вистава поповнює ряд творів, лейтмотивом яких (хоча в даному разі прихованим) є велична сила слова, у якому дійсно «кров і нерви» справжнього митця.
