Спорожніла яскраво-червона доріжка Міжнародного Берлінського кінофестивалю. Переможців названо, відгриміла урочиста церемонія закриття з традиційною «роздачею Ведмедів» та інших нагород, які багато в чому визначать подальшу долю переможців, прокатну долю їхніх фільмів.
Головну нагороду 60-го Берлінського кінофестивалю отримав фільм «Мед» турецького режисера Семіха Капланоглу. Довгих 46 років турецьким картинам не вдавалося завоювати головний приз Берлінського кінофестивалю. «Мед» — частина трилогії, створеної Капланоглу про поета Юсуфа. Дві попередні картини трилогії були показані в Каннах («Яйце») та у Венеції («Молоко»), тому режисер вважає, що у певному сенсі висока нагорода Берлінале дісталася йому за всі ці фільми разом. «Мед» — символ чистоти, ініціації, безсмертя та відродження, красномовства й поезії. «Мед» удостоєний також призу Екуменічного журі.
Друга за значущістю нагорода — Великий приз журі, а також престижний приз імені Альфреда Бауера за новаторство у кінематографі дістався представникові нової румунської хвилі Флоріанові Сербану за його дебютний фільм «Якщо я захочу свистіти, свистітиму». Фільм про 18-річного правопорушника, котрий намагається втекти з виправного закладу за кілька днів до звільнення. Такий нелогічний вчинок спровокований несподіваним поверненням матері, котра давно виїхала на заробітки до Італії, покинувши їх із молодшим братом напризволяще. А тепер жінка вирішила відвезти з собою молодшого сина. Автор присвятив свій фільм дітям, які не бачили своїх матерів.
Справжніми тріумфаторами стали російські кінематографісти: психологічна драма Олексія Попогребського «Как я провел прошлым летом» здобула у Берліні відразу трьох «Срібних Ведмедів», точніше — «Ведмедя» і двох «Ведмежат». «Срібного Ведмедя» за кращу акторську роботу поділили Олексій Пускепаліс та Григорій Добригін, окрім того, «Срібний Ведмідь» за видатні художні досягнення було вручено оператору фільму Павлу Костомарову, якому вдалося передати красу природи Крайньої Півночі та могутність стихій. У цьому первозданному світі, у відриві від Великої землі, автори досліджують природу людських взаємин — відданість, слабкість, страх і шляхетність. Історія про двох полярників, котрі несуть вахту на метеостанції, була показана «під завісу». Несподівано фільм різко змінив рейтингову ситуацію в оцінці кінокритиків, яка регулярно публікується на шпальтах журналу Screen International: картина «Как я провел этим летом» значно випередила румунську стрічку «Якщо я захочу свистіти, свистітиму», що мала стійке лідерство.
«Срібного ведмедя» за кращу режисуру журі на чолі з Вернером Херцоѓом присудило картині Романа Поланського «Письменник-привид». Це політичний трилер культового режисера, в основу якого покладений роман Роберта Гаріса. Герой фільму — письменник, запрошений доопрацювати і відредагувати мемуари колишнього прем’єр-міністра Великої Британії, якого звинувачують у воєнних злочинах. Під час роботи безіменний письменник розкриває мережу глобальної змови, чим підписує собі остаточний вирок. Фільм важко назвати кращою режисерською роботою конкурсу, але в першу чергу Поланський програє навіть не фільмам конкурентів у змаганні, а своїм власним більш раннім роботам. Тому нагородження багато в чому нагадує акт підтримки режисерові, котрий знаходиться під домашнім арештом в очікуванні екстрадиції до США за давнє правопорушення, що дало фестивальній пресі рідкісну можливість сенсаційних публікацій про круті драматичні віражі долі Романа Поланського. При цьому не можна заперечувати каліграфічно витончений монтаж майстра і наявну в фільмі елегантно упаковану «пілюлю» хваленим американським традиціям законності й моралі.
Журі інтернаціональної преси віддало свої симпатії включеному до Панорами арабсько-курдському фільму «Син Вавілона» Мохамеда Ол-Дараді. Про це роад-муві, де шлях хлопчика дорогами війни у пошуках свого батька стає актом ініціації, перетворенням підлітка на чоловіка, ми вже писали.
Фільму «Шахада» (режисер Бурхан Курбані, Німеччина) дістався приз артхаусних кінотеатрів Німеччини. Фільм висвітлює епізоди з життя трьох молодих мусульман: Меріам, Саміра та Ізмаїла, котрі мешкають у Берліні, демонструючи трансформації їхніх ціннісних орієнтирів, зміну світогляду. Меріам наважується на підпільний аборт, що розцінюється як радикальний бунт мусульманської дівчини проти традицій сім’ї та віри. Самір зближується зі своїм німецьким другом Даніелем під час вивчення Корану, поступово їхні стосунки стають більше, ніж дружніми. Ізмаїл працює в поліції та залишається зразковим сім’янином доти, доки не зустрічає чарівну Лейлу, яку одного дня йому довелося заарештувати, а тепер їхні стосунки переростають у палкий роман.
А цікава картина «Цілком мила людина» Ханса Петера Моланда (Норвегія) завоювала лише приз глядацьких симпатій читачів газети Berliner Morgenpost. Головний герой картини Ульріх — урівноважений і спокійний механік станції техобслуговування автомобілів, що відсидів 12 років за неумисне вбивство коханця своєї дружини. Приятель Ульріха, гангстер, провокує його на чергове вбивство заради помсти. Однак Ульріх не жадає крові — він знайшов свого дорослого сина, став дідом, а тому милій людині, яка зарекомендувала себе безвідмовним джентльменом, легко очистити світ від невгамовного та войовничого гангстера, що він і робить. У фільмі є сцени сексу, подані асексуально, навіть антиеротично, є і сцени насильства, проте застосування сили пропонується автором у таких обставинах, що глядач ловить себе на повному солідаризуванні з героєм, коли той дає відсіч покидьку, котрий б’є жінку або стріляє у лоб гангстерові-підбурювачеві, в чому вбачається іронічна провокація, затіяна режисером.
Навіть з огляду фільмів-переможців стає зрозуміло, що конкурсні програми ювілейного, 60-го за рахунком Берлінале виглядали вельми строкато. Навіть завсідникам фестивалю, знайомим з основними пріоритетами форуму (соціально-політична орієнтація, толерантність і політкоректність щодо сексменшин, відкриття нових регіонів на кінематографічній карті світу), важко було вловити принцип селекції програм цього року.
Після численних переглядів виявилися два основні вектори відбору: по-перше, це традиційні родинні цінності, що цілком виправдано в сучасній ситуації поступового руйнування патріархальних моделей, радикальних трансформацій інституту сім’ї як такого. Другий вектор відбору — мультикультуралізм. Особливістю фестивальних програм цього року можна вважати чимало фільмів, що відзначаються вдумливим ставленням до обличчя ісламського світу та досліджують місце ісламу на Заході.
Які ж сліди України на Берлінале-2010?
18 лютого в банкетній залі готелю «Маріот», тобто саме там, де розташований український стенд Європейського кіноринку, відбулася яскрава вечірка, що підсилила акценти України на Берлінале-2010. Зустріч друзів українського кіно, організована Міжнародним доброчинним фондом «Україна 3000» за підтримки міжнародного бренду Nemiroff, проходила за участю офіційних осіб і VIP-гостей, чиї імена мають у світі кіно заслужений авторитет, під запальний музично-танцювальний супровід у виконанні Фоми. А на величезному плазмовому екрані поряд зі сценою демонструвалися фотозображення вітчизняних і зарубіжних режисерів і акторів у миті їхньої участі в помітних кінематографічних подіях України. Таким чином, кіношна «тусовка» значно розширювалася за рахунок віртуальних учасників, що є цілком логічним, адже на українському стенді бажаючі могли переглянути фільми багатьох із них. Презентувалася на стенді й молодіжна малобюджетна добірка короткометражних фільмів «Мудаки. Арабески». Автор ідеї «Мудаків» і активний натхненник проекту — режисер Володимир Тихий, можливо, свідомо або несвідомо затіяв своєрідну вітчизняну «відповідь» данським «Ідіотам» Ларса фон Трієра. Інформаційний DVD-диск, який у прес-боксі України пропонували до уваги представників різних кінофестивалів, містить дев’ять короткометражних новел. Одна з них — «Глухота» Мирослава Слабошпицького — була включена до офіційного змагання в номінації короткометражних фільмів нинішнього фестивалю.
Мирослав Слабошпицький уже вдруге бере участь у берлінських змаганнях. Торік Україну представляла в конкурсі фільмів короткого формату 15-хвилинна стрічка Слабошпицького «Діагноз», яку автор інтерпретував як акт вільного вислову про соціальні проблеми мовою кіно. 11-хвилинний фільм «Глухота» також містить соціальне послання. Дія розгортається в інтернаті для дітей, які погано чують. Ідея зняти картину про глухонімих — давній задум режисера, що приваблює автора можливістю доторкнутися до стилістики безсловесного кіно, тобто до сучасної версії німого фільму, де відсутні діалоги, але звуковий простір насичений природними шумами життя — співом птахів, шарудінням кроків, шерехом автомобільних шин по дорозі... Отже міліція розшукує в інтернаті для глухонімих підлітка, котрий має певну провину. Після кількох безрезультатних спроб з’ясувати за допомогою фотографії та мови жестів у вихованців інтернату місцезнаходження розшукуваного, міліціонери затягують одного з тінейджерів до патрульної машини й отримують у нього необхідну інформацію за допомогою варварських методів (поліетиленовий мішок- на голову, удари під дих та інші безвідмовні «аргументи»). Вирвавшись нарешті з рук охоронців закону, хлопець, передбачливо відбігши на безпечну відстань від міліційної машини, випліскує своє обурення й накопичені емоції. «Викрикує» він свій монолог єдиним доступним йому способом — за допомогою виразних жестів. Чи не заради цього недвозначного «пластичного етюду», сурдосуміші мату й докорів, звинувачень у протизаконному застосуванні насильства до особи створено фільм? Здається, обираючи обділених слухом підлітків, автор хотів підкреслити їхню особливу незахищеність перед невблаганним механізмом недетермінованої сили, перед якою кожен, по суті, німий і безсилий. Режисер не конкретизує, яке саме порушення вчинив розшукуваний підліток, оскільки намагається вирішити завдання не жанрового, а етичного характеру, бажаючи нагадати: «горе тому, хто образить малих сих...». Можливо, таке серйозне послання вимагало більшої драматургічної артикуляції.
Журі віддало перевагу 12-хвилинному фільму про пограбування банку під назвою «Handelse Vid Bank» шведського режисера Рубена Остлунда. Цікаво, що обидва фільми приблизно рівні за хронометражем і зняті одним довгим планом. У шведській стрічці два кінолюбителі знімають видовий фільм, коли несподівано помічають, що на їхніх очах відбувається пограбування банку. Глядач чує закадровий діалог. «Може, слід викликати поліцію?..» — промовляє повний сумнівів голос одного оператора, на що інший уперто каже: «Давай, давай, знімай!»
Цього разу «Золотий Ведмідь» за короткометражний фільм вирушив до Швеції, але вже підростають «Ведмеді» наступного Берлінале, а тому репліка героя шведського фільму цілком може розцінюватися як керівництво до дії: «Знімати треба!»