Героїчна драма Андрія Кавуна «Кандагар» з повною підставою може називатися блокбастером — за перші чотири дні фільм зібрав шість мільйонів доларів і обігнав стрічку Кемерона «Аватар» (яка, щоправда, вийшла в російський прокат на вдвічі меншій кількості копій).
Але значення «Кандагара» далеко не вичерпується касою. Довкола нього створена певна суспільна атмосфера. Фільм, що називається, «узято на озброєння».
Автори, можливо, й самі не раді тріскучому агітпропу, що супроводжував прем’єру. Усе-таки вони прагнули уникати прямолінійності, лобових рішень, гучних фраз. Чим, між іншим, навіть накликали на себе докір з боку деяких безіменних ветеранів Великої Вітчизняної — мовляв, льотчики поводяться у своїй в’язниці «негідно»: «Розтанцювалися в полоні!» У ньому навіть немає мачизму, хоча й зібрані мало не всі мачо російського кінематографа. Навпаки, наші льотчики виглядають мляво й понуро порівняно з пасіонарними, вічно збудженими афганцями. Режисер говорить навіть про «конфлікт цивілізацій», який він прагнув відобразити. Намір похвальний.
Нібито аполітичною була й попередня стрічка Кавуна, «Охота на піранью», хоча сам факт творчої співдружності з таким одіозним і аж ніяк не вільним від ідеології літератором, як Олександр Бушков, не може не насторожувати. Ні, автори чітко розраховували вписатися в русофільсько-патріотичну лінію державної пропагандистської машини. Про це свідчить і їхня власна анотація, написана суконною мовою газетних передовиць часів перших п’ятирічок:
Як не зрадити Батьківщину, якщо за це тобі обіцяють свободу? Як не відмовитися від своєї віри, якщо за це тобі гарантують життя? Як залишитися собою — якщо за це тобі загрожує смерть? Відповідь одна — тікати...
Читаючи рецензії та інтерв’ю, яких удосталь опубліковано з нагоди виходу стрічки на екран, я почувався Мюнхгаузеном, який «повернувся з Місяця»: «Приєднуйтеся, бароне, приєднуйтеся!» Та не можу я приєднатися. Не було ніякої втечі з Кандагара.
15 років тому я дуже уважно стежив за всіма перипетіями цієї історії, був вхожим на сьомий поверх МЗС, де розташовані кабінети міністра та його заступників і куди везе особливий ліфт. Із самого початку в примусовій посадці літака було щось підозріле й незручне: зафрахтований приватною компанією борт татарського авіаперевізника віз зброю та військове спорядження режиму Бурхануддіна Раббані. Збройового ембарго тоді ще не було, проте постачання однієї із сторін під час афганського цивільного конфлікту суперечило позиції невтручання, офіційно проголошеній Москвою. І вже геть зовсім невправно, коли у фільмі командир екіпажа, не зморгнувши оком, заявляє, що «за всіма міжнародними правилами це прирівнюється до гуманітарної допомоги».
Про те, що «Росія твердо дотримується лінії на незалученість до внутрішньоафганського протиборства», говорив, зокрема, на засіданні Ради безпеки 9 квітня 1996 року тодішній постпред РФ в ООН Сергій Лавров. У цьому ж виступі, вимагаючи від «Талібану» звільнення пілотів без будь-яких умов, він стверджував, що їх затримання «використовується як засіб тиску на Росію», й запевняв: «Ці розрахунки не мають жодних перспектив».
Відправником вантажу був не хтось там, а Віктор Бут: саме тоді в західній пресі вперше спливло ім’я «збройового барона». Він брав участь у переговорах з муллою Омаром, які від імені уряду Росії вів радник президента Татарії Тимур Акулов. Перебіг і зміст цих контактів були оповиті таємницею. Поступово російська публіка почала забувати про полонених пілотів. І раптом — сенсація! Льотчики здійснили зухвалу втечу!
Не я один тоді сумнівався. Ось що писав свого часу Аркадій Дубнов, який відвідав Кандагар з командою МНС Росії й зустрічався з полоненими:
«Подробиці тієї історії досі є загадковими... Льотчики, без перебільшення, здійснили подвиг. Проте ні книжки, ні фільму про це так і не з’явилося. Напевно, тому, що ця історія не всім здавалася бездоганно «чистою», неуважність талібів, які «проспали» втікачів, викликала підозру в якійсь таємній операції з Москвою, про яку екіпаж, утім, міг нічого не знати».
Тепер уже є й книжка, й фільм — пам’ять у нас коротка. Обережно пише «Комерсант»: «Існують версії, що порятунок був інсценований після сплати Москвою (або Казанню) викупу або організований підкупленими афганцями».
Прозорий натяк на деякі залаштункові домовленості робить у недавньому інтерв’ю й безпосередній учасник подій Тимур Акулов:
— То усе-таки це була втеча чи звільнення за викуп?
— Будь-яка людина розуміє, що без певних домовленостей жоден кордон не можна перетнути... І те, що, коли вони прилетіли до Еміратів, то замість в’язниці потрапили до п’ятизіркового готелю (для них зняли цілий поверх), говорить саме за себе. Але хлопці здійснили справжній подвиг, піднявши в повітря літак, який простояв рік у страшних умовах.
За інформацією західних джерел, ціною звільнення пілотів стало постачання зброї «Талібану». Віктор Бут, стверджують ці джерела, продовжував такі взаємовигідні операції й після 11 вересня. Бут категорично заперечує ці звинувачення. У серпні 2003 року він дав у Москві інтерв’ю кореспондентові New York Times, у якому зробив сенсаційне зізнання: «Ви правда думаєте, що можна стрибнути до літака, який рік стояв на літовищі без жодного обслуговування, просто завести мотор і злетіти? Вони не скоювали втечу. Їх звідти витягнули».
На запитання журналіста, хто саме — якийсь із західних урядів, Росія? — Бут відповідає метафорою: «Досі ви вичерпували озеро маленькою ложкою. Існують могутні сили...» І багатозначно замовкає. А у іншому місці інтерв’ю на наполегливі запитання говорить: «Якщо я розповім вам усе, я отримаю дірку ось сюди». І показує пальцем собі на лоб.
Отже, ми маємо справу з екранізацією легенди, пропагандистського міфу, яких так багато в російській історії — від Льодового побоїща, Івана Сусаніна та старостихи Василини Кожиної до «Молодої гвардії», Олександра Матросова та 28 панфіловців. Міф невразливий для критики з фактами в руках. Міф можна витіснити лише іншим міфом. Навіть до повідомлення «Фільм спирається на реальні події» не чіплятимешся — дійсно, спирається. Знятий «за мотивами».
Пригадується історія рядового Джесіки Лінч, яку 2003 року визволив в Іраку з полону американський спецназ. Повідомлялося, що її тіло зрешечене кулями, що тюремники піддавали її сексуальному насильству... Ці відомості виявилися вигадкою. Просто Пентагону тоді був потрібен мобілізуючий приклад, причому в цьому випадку вийшло справжнє реаліті-шоу: поряд з командос працював оператор, й взагалі, все було схоже на інсценування:
Потім до моєї палати увійшов солдат. Він витягнув з-під своєї куртки американський прапор, сунув його мені в руку й сказав: «Ми американські солдати, ми відвеземо тебе додому». І я схопила його за руку й сказала: «Я теж американський солдат».
Джесіка розповіла це через чотири роки у своїх свідченнях Конгресу.
У сьогоднішній Росії міфи створюються з вражаючою швидкістю. Про масову голодну смерть людей похилого віку за Єльцина, про масові ж розстріли бунтівників у жовтні 1993-го, про те, що Олександра Литвиненка отруїв насправді Березовський... Або ось: «Перше президентство Путіна й було національним повстанням — боротьбою за незалежність і національну гідність Росії».
А може й таке статися, що скоро так і напишуть: Путін очолив повстання проти прогнилого єльцинського режиму, штурмував Кремль на чолі війська «Наших», а Медведєв був членом військово-революційного комітету і ходив перевдягнутим у гримі, щоб не заарештували вороги — Чубайс з Нємцовим.
Вітаутас ЛАНДСБЕРГIС: Росія переписує світову та європейську історію
Росія, що має економічні та військові важелі тиску на своїх сусідів, хотіла б, аби світову та європейську історію писали за її версією. Як повідомляє Delfi, з такою заявою, читаючи лекцію в університеті імені Міколаса Ремеріса, виступив представник Литви в Європарламенті Вітаутас Ландсбергіс.
«Одна держава через свою військову та газову потужність хотіла б, аби світова, а особливо європейська історія були написані за її версією, й злиться й багато коштів та енергії витрачає на те, щоб історія, яка спирається на факти, називалася переписуванням історії, а міфологія, сформульована цією країною, називалася історією», — сказав він.
Європарламентарій додав, що «та сама держава» вустами свого найвисокопоставленішого чиновника «наказала переписати підручники з історії, щоб у них не залишилося нічого поганого про непорочну й святу Росію: ні неблагородних вчинків, ні поразок».
На запитання одного зі студентів, що він робив би, якби на Литву хто-небудь напав, політик відповів, що, можливо, очолив би партизанські загони, а також протестував і звертався до світової спільноти.
Ландсбергіс також підкреслив, що беззбройний опір — це один з найважливіших успіхів Литви, оскільки нападник завжди сподівається на збройний опір, аби потім звинувачувати того, на кого напав. «Грузини не витримали, зараз ситуація не з найкращих. У них стріляли, стріляли, стріляли й, урешті, вистрілили й вони, зараз вони винні», — зазначив політик.
Ландсбергіс нагадав, що є різні форми опору, зокрема невизнання окупаційної влади, невиконання її законів і відмова від співпраці.
ДОВIДКА
Вітаутас Ландсбергіс — литовський політик, громадський діяч, музикознавець, мистецтвознавець і публіцист. 1988 року був обраний до ініціативної групи Саюдісу (попервах «Литовський рух за перебудову»). У жовтні 1988 року обраний до Сейму й Ради Сейму Саюдісу.
У березні 1989 року обраний народним депутатом СРСР і брав участь у з’їзді народних депутатів. Ініціював на з’їзді народних депутатів СРСР депутатський запит щодо правової оцінки пакту Молотова — Ріббентропа. 11 березня 1990 року за його активної участі Верховна Рада ухвалила декларацію про відновлення незалежності Литви. Того ж таки дня він був обраний Головою Верховної Ради Литви.
Голова Верховної Ради Литви (1990—1992), Сейму Литовської Республіки (1996—2000). Один з фундаторів (1993) і лідер правої партії «Союз Вітчизни» («Консерватори Литви»). Головою партії обирався (1993) і переобирався (1995, 1998, 2000); з 2003 року голова її політичного комітету та член президії. 1997 року висувався в президенти.
У вересні 2000 року за ініціативою Ландсбергіса литовський Сейм ледь не ухвалив Закон про визнання колабораціоністського «тимчасового уряду Литви» Амбразявічюса (1941) законним урядом Литви. Також за ініціативою Ландсбергіса було ухвалено Закон про компенсацію збитків, завданих Литві в результаті радянської окупації.
З червня 2004 року є членом Європейського парламенту та входить до найбільшої фракції Європейської народної партії («Християнські демократи») та Європейських демократів. Був знову обраний від Союзу Вітчизни — Християнських демократів Литви до Європарламенту на виборах, що відбулися в Литві в червні минулого року.
