«Повернення Дон Кіхота»
Проходив Липською біля Українського фонду культури. Привернув увагу малюнок на афіші, а потім уже прочитав і напис — «Повернення Дон Кіхота». Оце — «Повернення...» мало якийсь підтекст і викликало зацікавленість, а «...Дон Кіхот» — тим більше. Виявляється — виставка картин художника Юрія Шабловського.
Малюнок на афіші був знайомий — бачив на обкладинці книги на міжнародних книжкових ярмарках. Прізвище теж запам’ятав: воно звучить майже так, як і прізвище мого приятеля, відрізняючись у написанні однією літерою, і нагадує ще одне прізвище — відомої людини у нашій культурі. Все це інтригувало.
Книжки Шабловського-письменника мене не зацікавили — любовно-детективна тематика з елементами містики, але помітив інтерес до них молодих жінок. Запитав одну, яка взяла одразу декілька примірників — «Читали? Щось цікаве?». А вона мені відповідає: «Я не читала, але порадила колега по роботі. Вона вчора купила й увечері так зачиталася, що не помітила, як і пиріг згорів». Це аргумент із вуст жінки!
Але мене притягував малюнок на афіші, як і на обкладинці тієї книги, — зайшов у зал «Фонду» і був вражений якоюсь феєрією, фантастичним втягуванням твоєї уяви у світ картин, в уяву художника. Вражала особлива техніка — це переливання кольорів, внутрішнє сяяння, гра фарб. Зоровий ефект вражаючий!
Уся експозиція присвячена «Дон Кіхоту», але це не ілюстрації до книжки — це її версія художника. Книга Сервантеса й цикл полотен Шабловського — якась містична єдність — образна, філософська. Це феєрія за мотивами «Дон Кіхота», що живе в уяві художника, яку йому, цю феєрію уяви, вдалося вловити й реалізувати, точніше — матеріалізувати у фантастичній поєднаності фарб, образів, вражень, і ще багато того, що важко сформулювати, висловити. Роботи вражають на інтуїтивному, енергетичному рівні, якимось своїм підтекстом.
Кожна картина — самостійний твір, але експозиція так вдало скомпонована, що вражає цільністю, монументальністю. Ці декілька десятків картин створюють феєричне явище.
Здається, всі роботи написано одномоментно, на одному подиху, так усе пов’язано уявою художника, його інтуїцією, але цей цикл, судячи за датами, писався ще із сімдесятих років, а остання робота закінчена у 2010-го. Навіть автопортрет є органічною частиною цієї виставки-картини. І чи то ідея «Дон Кіхот» живе в уяві художника, чи то він у ній, але оця єдність «Дон Кіхота», картин і автопортрета вражає — погляд художника в ту епоху і в сьогодення. Думку неможливо висловити адекватно («Висловлена думка — єсть лжа»), але, здається, художникові Шабловському вдалося покласти її на полотно пензлем.
Серед нас видатний художник-філософ.
Це нове відкриття «Дон Кіхота» Сервантеса. Якби я був власником якихось музеїв — Сервантеса чи музею його книги — то ця експозиція картин Шабловського була б його органічною частиною.
Експозиція не відпускає, не дає себе забути. Вона захоплює, залишаючись весь час в уяві.
Це видатне явище. Це мистецтво з Великої Літери, а не те, що було восени в Українському домі, чому можна було дати девіз: «Деградованому суспільству — імітацію мистецтва».
Жаль, що цей цикл художника Шабловського розкомпонується і розтягнеться по колекціях. Не залишиться навіть каталога, не те що альбома. Залишиться лише в уяві. Жаль.
Завтра знову йду в «Золотий зал» Українського фонду культури на «Повернення Дон Кіхота»...
Думка про думку
Президентські вибори загострюють увагу до тих питань, які в будні якось вуалюються повсякденним клопотом.
Одне з них, яке ставлять собі 90% українців і з якого починає свій допис мій колега Г. Марін («День», 29—30 січня 2010 року), — «чому країна, обдарована Богом благодатною землею та працьовитим талановитим народом, поставила своє виживання в залежність від західних кредитів?». Мене це питання особливо зачепило, коли я знайшов у своїх архівах (сиджу вдома зі зламаною ногою) вирізку за 2003 рік «Хороший диктатор доктор Махатхір» («Дзеркало тижня»). Була країна на задвірках цивілізації. Населена китайцями, індусами, малайцями, індонезійцями й іншими. Малограмотні. Різні релігії. Султани, раджі, королі. Жодних особливих ресурсів. І так би й животіли. Прем’єр-міністр Махатхір за 20 років (!) (у нас пішов 19-й) перетворив їх усіх на націю. Малайзія стала одним із економічних центрів світу. Перше місце у світі з виробництва електронних чіпів. 380 одиниць торгівельного флоту (під власним прапором!). Як це йому вдалося? Два його висновки:
1. Західному інвестору ринкова демократія по барабану.
2. «Хороший диктатор, ось що треба деяким країнам».
Ці висновки Махатхіра перекликаються з думкою Ф.Рузвельта, яку наводить Р. Марін, «Бувають часи, коли не можна порушувати принципів, але бувають й інші часи, коли небезпечно дотримуватися їх». Чи не нашого часу це стосується? Постійно згадують слова В. Черчилля про демократію: «Нічого кращого людство не вигадало». Він не міг знати про «азіатських тигрів» Сінгапур, Малайзію, КНР, ОАЕ. То може варто тепер звернути увагу на першу частину його вислову? І, можливо, нам потрібен не Тезей, а хтось інший і реальніший?
У зв’язку з цим постає ще одне філософське питання: в чому сенс існування держави? Навіщо вона нам, простим людям, які не рвуться до влади? Відповідь на це запитання, я думаю, допомогла б пану Маріну отримати відповідь на його запитання. Та хіба справа в західних кредитах? Та хіба в нас немає достатньої кількості своїх грошей? От тільки де вони? В кого вони? Кожне місто, містечко обростає віллами, котеджами, дачами, Перше місце в світі за купівлею дорогих автомашин. Звідки гроші? Звідки криза? Хто має змінити цей антидержавний механізм? Усі кандидати в президенти кивають на народ. Він у нас мудрий. Прем’єр-міністр в інтерв’ю «ICTV» 31.01.10 заявила «мудрість людей є бездоганною». Цікаво, що буде сказано з цього приводу 8.02.10? Постійне посилання на народ і його мудрість — це відхід від власної відповідальності за долю країни. Не народ має думати, яка форма управління краща для країни, президентська чи парламентська. Якщо політик досяг вершин влади й не знає відповіді на це запитання — копійка йому ціна. І не місце йому в політиці.
Ми змінюємо меблі. Що з цього вийде? Хто знає.
