Бердяєв вичленує в тисячолітній історії Росії п’ять типів цивілізації: Росію київську, Росію татарського періоду, Росію московську, Росію петровську, імператорську, й, нарешті, нову радянську Росію. Останній період, утім, істотно відрізняється від чотирьох перших. Якщо в усіх попередніх періодах Росія залишалася Росією, а російський народ — російським народом, то в більшовицький період Росія перетворилася на СРСР, а російський народ — на радянський. Бродський називає це переродження «колосальним антропологічним зрушенням» і «величезним антропологічним регресом». Можливо, правильніше назвати цю трансформацію антропологічною катастрофою, зважаючи на глибину духовної деградації російського народу в радянську епоху.
Що ж таке «радянська людина»? Найточнішу відповідь дали блатні: раб КПРС. Є й більш ранні варіанти, але ідея та сама: «раб ВКП(б)», «раб НКВС». Блатні мали на увазі звичайне рабство, яке в СРСР реалізовувалося в таборах і колгоспах. Але крім звичайного більшовики створили новий і небувалий феномен: рабство ідеологічне. Радянські люди стали рабами комуністичної ідеології. Їхній світогляд складався з набору ідеологічних штампів, які затверджувалися в їхній свідомості як математичні аксіоми на кшталт «двічі по два чотири». Такої ж істинності надавали твердженням «марксизм — єдиний правильний світогляд»; «комунізм — світле майбутнє всього людства»; «партія і народ єдині»; «СРСР — перша в світі держава робітників і селян» і так далі. Декілька сотень таких догматичних положень і становили світогляд радянських людей, що періодично оновлювався новими постулатами, наприклад, «соціалізм і капіталізм можуть співіснувати мирно».
Догми комуністичної ідеології були обов’язковими. Бердяєв називав це «диктатурою світогляду». Критика комуністичної ідеології розглядалася як антирадянська пропаганда, спрямована на підривання радянського устрою.
1949 року, коли я навчався на психологічному відділенні філософського факультету Московського університету, я й група моїх товаришів-студентів були заарештовані. Головним пунктом звинувачення була критика марксизму-ленінізму з ідеалістичних позицій. Рішенням Особливої наради нас засудили до восьми років таборів. Непогрішимість комуністичної ідеології (вчення Маркса всесильне тому, що воно правильне) затверджувалася етапами до таборів.
Найбільш вражаюча риса радянської людини полягала в тому, що вона не знала, що вона є рабом.
Раби минулих епох знали, що вони раби, й мріяли стати вільними. Якби радянській людині сказали, що вона раб, вона б щиро обурилася. Цю рису радянських людей відзначив Синявський: «Перед нами черговий парадокс: раб не лише не відчуває свого рабства, а й вважає себе найвільнішою людиною в світі».
Яким чином радянська людина ставала рабом комуністичної ідеології?
Головну роль у цьому процесі відігравало так зване комуністичне виховання. «Партія виховує нову людину», сказано в програмних документах КПРС. Виховувати своїх підданих партія починала з дитячого віку, але основний процес «осовєчування» відбувався в школі. Упродовж десяти років свідомість школярів піддавалася безперервній ідеологічній обробці, особливо на уроках історії, літератури, суспільствознавства, а також в піонерській і комсомольській організаціях.
Діти вірять словам вчителів, і за десять років безперервне зомбування свідомості школярів, що здійснювалося за оруеллівською формулою «брехня — це правда», призводило до того, що зі школи виходили молоді люди, які вже були закінченими радянськими громадянами, тобто людьми з деформованою свідомістю. А поза школою обробка їхньої свідомості проводилася за допомогою газет і журналів, радіо та телебачення — цих, за словами Еткінда, «убивчих засобів проникнення в будь-який дім і в будь-який мозок».
Важливим елементом комуністичного виховання було радянське мистецтво. Воно створювало фіктивний світ, псевдореальність, у якій щасливі колгоспниці з піснями збирали урожай, а шахтар Стаханов виконував за зміну 14 норм, і йому в Кремлі тиснув руку сам Сталін. Відчуття радості й щастя, що створювалося фільмами («Веселі хлоп’ята», «Волга-Волга»), струмувало з пісень: «Здравствуй, страна героев, страна мечтателей, страна ученых»; з віршів: «И жизнь хороша, и жить хорошо» — все це працювало на трансформацію життя й витісняло зі свідомості радянських людей кепську реальність бараків і комуналок, тілогрійок і гумових чобіт, багатогодинних стоянь у чергах (усе це входило до категорії «тимчасових труднощів»). Радянське мистецтво казало людям, що казковий світ уже поруч, що ще трохи героїчних зусиль, і життя зміниться, стане таким, як у кінофільмах. Цей фіктивний світ, вдало названий «третьою дійсністю», був настільки магічно привабливим, що досі радянські фільми в Росії надзвичайно популярні, а мелодії Дунаєвського лунають у вухах. Головним автором «третьої дійсності» був Сталін. Він формував її. Він уважно стежив за розвитком радянського мистецтва, постійно дивився фільми. Його вказівки визначали напрямок, у якому має розвиватися радянське мистецтво. Творчим працівникам було добре відомо, що Сталіну подобається й що не подобається, і це було головним критерієм у виборі теми, сюжету, героїв.
Меншою мірою «осовєчуванню» піддалися ті, хто йому чинив опір (цю частину населення СРСР заведено називати «Другою Росією»), але уникнути совєтизації не міг ніхто. Безансон говорить, що радянський інтелігент удома пише «в стіл» і думає, що він створив собі нішу. Він помиляється, бо вранці він приходить до свого інституту й розмовляє радянською мовою. Викладач філософії, розповідаючи студентам про основи марксизму-ленінізму, не міг вважати їх неправильними. Інакше він мав би сказати собі, що сам він у них не вірить, а студентам говорить, що вони містять істину, тобто рік за роком обманює їх. Але таке роздвоєння особистості неможливе. Можливо, якийсь цинік міг вести таке подвійне життя, але основна маса працівників «ідеологічного фронту» вважала правильними й діамат з істматом, і марксистську політекономію, й останні ідеологічні дисципліни, й сталінське трактування революції та історії СРСР.
Комуністична ідеологія зазнавала змін. У роки війни Сталін, відмовившись від марксистсько-ленінського інтернаціоналізму, почав насаджувати російський націоналізм, і він швидко прижився. Сталін також прищеплював радянським людям імперське мислення. Прибалтику та східноєвропейські країни вони почали розглядати як частину радянської імперії, що зветься «соціалістичним табором». У результаті у радянських людей утворилася суміш з комуністичної, російської націоналістичної й імперської ідеологій. Злившись, вони утворили такий собі сплав — радянську ідеологію пізньосталінської епохи. Оскільки автором усіх змін в ідеології був Сталін, її правильніше називати просто «сталінською ідеологією». Її влада над радянськими людьми виявилася настільки міцною, що через 18 років після краху комуністичної системи половина населення нинішньої Росії не може позбавитися її магічного дурману й сумує за «великою епохою», «великою імперією» та за її «великим керманичем».
Ідеологічне поневолення радянських людей супроводила етична деградація. Вона почалася з того, що основна частина народу, що брала участь у революції, прийняла атеїзм більшовиків, відреклася від віри батьків і поглумилася над святинями. Оскверняли церкви. Їх висаджували в повітря, влаштовували в них склади, стайні, клуби й вбиральні. Рубали ікони на дрова. Священиків розстрілювали й топили на баржах. Ось що говорить історик Д. Павлов: «Зі служителями церкви, людьми, як правило, похилого віку, нові правителі Росії полюбляли розправлятися з особливою, витонченою жорстокістю: їх розпинали на царських брамах, живцем варили в киплячій смолі, скальпували, душили єпитрахилями, «причащали» розплавленим свинцем». Така ненависть до священиків прямо походить від Леніна. З усіх «експлуататорських» класів він найбільше ненавидів духівництво. Це видно, зокрема, з його інструкції про вилучення церковних цінностей. У ній Ленін писав: «Ми можемо (й тому маємо) провести вилучення церковних цінностей з максимально шаленою й нещадною енергією і не зупиняючись перед придушенням якого завгодно опору... Чим більшу кількість представників реакційного духівництва й реакційної буржуазії вдасться нам із цього приводу розстріляти, тим краще».
Іншою причиною етичного виродження була установка більшовиків на залучення до влади черні. Невдовзі після захоплення влади більшовики зрозуміли, що опори в суспільстві не мають. Хоча Ленін і стверджував, що в Росії сталася пролетарська революція, і він, і вся більшовицька верхівка розуміли, що це міф, а є диктатура ВКПб, здійснювана ЦК, що спирається на НК. Але щоб управляти країною, треба було створювати державний апарат. Вони почали рекрутувати чернь, цю «останню касту». Почав діяти більшовицький штучний відбір. Партійні, радянські, господарські організації, але перш за все НК та інші органи терору, а також комітети бідноти в селі почали заповнюватися низькими людьми, для яких совість не мала жодного значення. Молода радянська влада запропонувала своїм громадянам простий і принадний суспільний договір: чим більше ти здатен зробити підлих вчинків, тим більше в тебе шансів піднятися службовими сходами. Доноси стали стандартним способом просування вгору. Типовою фігурою в партійній і радянській ієрархії стає «чесний зрадник, проварений у чистках, як сіль».
Селекцію черні Сталін зробив основою кадрової політики, особливо коли справа стосувалася відбору до його особистого апарату. «А вокруг него сброд тонкошеих вождей, / Он играет услугами полулюдей». Імена вождів знала вся країна: Молотов, Каганович, Ворошилов — сталінські напівлюди старшого покоління. Маленков, Жданов, Суслов — з наступного. Ось приклад поведінки сталінської недолюдини: Єжов надіслав до Кремля на затвердження список заарештованих дружин найвищих керівників. Він поставив категорію № 2, що передбачала табірне ув’язнення (зазвичай 10 років). Але Сталіна немає, й рішення треба приймати Молотову. Він перестраховується. Адже реакція Сталіна непередбачувана. Він закреслює № 2 й ставить № 1, що означало вищу міру. Усі жінки з цього списку були розстріляні.
Комуністична влада етично розбещувала людей. Вони втрачали загальнолюдські етичні основи. Радянська людина охоче засвоїла блатну етику: хоч би де працювати, аби не працювати, прожити «на халяву», обдурити, вкрасти. Стало типовою формою поведінки — поцупити що-небудь на виробництві, продати й пропити.
Одним з наслідків відмови від християнства стало ідолопоклонство. Обожнювання Сталіна досягло неймовірних розмірів. Радянські люди схилилися долілиць перед тираном. У піснях, віршах і поемах, які писала наша творча інтелігенція, його наділяли божественними рисами, передусім святістю й непогрішимістю.
Коли 1949 року на допиті я заявив слідчому, що інкриміновані мені ідеї можна знайти у творах Сталіна, він підхопився, почервонів, затупав ногами й заволав: «Не смій вимовляти його ім’я своїми антирадянськими вустами».
Але обожнювали Сталіна не лише «прості радянські люди». Синявський наводить уривок зі щоденника Чуковського, в якій той розповідає, що відбувалося, коли в президії З’їзду радянських письменників 1934 року з’явився з групою вождів Сталін. «Учора на з’їзді, — пише Чуковський, — сидів у шостому чи сьомому ряду. Озирнувся: Борис Пастернак. Я пішов до нього, забрав у передні ряди... Раптом з’являються Каганович, Ворошилов, Андрєєв, Жданов, Сталін. Що зробилося із залом! А Сталін стояв трохи стомлений, задумливий і величавий. Відчувалася величезна звичка до влади, сила й водночас щось жіночне м’яке. Я озирнувся: в усіх були закохані, ніжні, натхненні й усміхнені обличчя. Бачити його — просто бачити — для всіх нас було щастям. Кожен його жест сприймався з благоговінням. Ніколи я навіть не вважав себе здатним на такі відчуття. Пастернак шепотів мені весь час про нього захоплені слова. Додому ми йшли разом з Пастернаком, і обоє упивалися нашою радістю».
Сталін створив націю рабів. Розстріл як головний інструмент управління суспільством діяв безвідмовно. Сталін був садистом і вбивцею за вдачею, але він не був патологічним вбивцею, як вважають деякі біографи. Він був плановим вбивцею. Вбивства він планував. Його першим завданням була помста керівництву партії, так званій ленінській гвардії, тим, хто сміявся й знущався з нього, вважав його посередністю й нікчемністю. Усі ці зинов’єви, каменєви, «улюбленці партії» мали бути не лише знищені, а й перед смертю цілувати його чоботи. Їх треба було змусити визнати, що вони були справжніми злочинцями: займалися шкідництвом, диверсіями, були шпигунами іноземних розвідок, створювали підпільні організації, щоб убити Сталіна й інших вождів і реставрувати в Росії капіталізм. І їх змусили все це визнати, застосовуючи звірячі тортури.
Коли Євгенію Гінзбург перевели в Бутирській в’язниці в камеру, що виходила вікнами на слідчий корпус, вона побачила, що сусідки по камері затикають вуха ватою. Через декілька хвилин вона зрозуміла чому. Після відбою почалися допити, й до Бутирки долинали крики й стогони сотень підслідних, яких піддавали тортурам. Вони все визнали, їм за це обіцяли «зберегти життя». Їх усіх обдурили і всіх розстріляли.
Другим плановим завданням була заміна старого складу партії на новий. Усього складу, повністю. Члени партії, які могли мати власну думку, були Сталіну не потрібні. Ні в кого не мало виникати сумніву в правильності обраного ним шляху. Верхній і середній ешелони партії підлягали розстрілу, решта пішли в табори. Сталін знищив ленінську комуністичну партію й створив свою, сталінську, яка складалася з роботів, що беззаперечно виконували його волю.
Третє завдання полягало в тому, щоб залякати населення настільки, аби люди тремтіли від страху, коли лише згадувалося його ім’я. Головним методом був тотальний терор і породжений ним тотальний страх, від якого «терпне душа», за словами Еткінда, а швидше навіть містичний жах, який жив у підсвідомості кожної радянської людини. Адже кожного могли в будь-яку мить заарештувати й розстріляти. «У житті й смерті один Бог повновладний». Неправильно. У країні, де переміг соціалізм, у смерті повновладним був один Сталін.
Сталін завершив справу, розпочату Леніним: він збудував «першу в світі державу робітників і селян» і населив її радянськими людьми, які пройшли сталінську селекцію. Але він зрозумів те, чого не зрозумів Ленін: аби виконати це завдання, треба нещадно винищувати всіх, хто може бути незгодним, зокрема й власну партію, включаючи навіть тих, кого лише підозрюють у нелояльності.
