Лунають все нові заяви й заклики. Пригадуються деякі старі з них. І мимоволі напрошуються порівняння. Ось два варіанти агітації, опублікованих у пресі.
Перший варіант. Один шанований чоловік в інтерв’ю газеті «День» (4 грудня 2009) агітує голосувати проти Януковича, оскільки «страшніше за Януковича немає». І ще цей добрий чоловік побоюється бути пристреленим у разі перемоги Януковича; як він додає: «пристреленим, звісно, в переносному значенні». Так і здається, що ці слова належать якомусь батюшці з православної церкви Київського патріархату або з греко-католицької церкви, який побоюється приходу до влади Януковича, шанувальника патріарха московського Кирила.
Варіант другий. Виборців закликають: «зробити свідомий вибір, керуючись моральними критеріями і власними світоглядними переконаннями»; а пресу просять об’єктивно інформувати людей про кандидатів у депутати. Мимоволі думаєш, що це слова інтелектуала-гуманітарія, швидше за все, якогось сумлінного й мудрого філософа, соціолога або письменника.
Але все зовсім не так. Бути пристреленим у переносному значенні в разі перемоги страшного Януковича боїться не батюшка з «розкольників», а філософ Мирослав Попович. А от зробити свідомий вибір, керуючись моральними критеріями й власними світоглядними переконаннями, закликає Всеукраїнська рада йерков. І правильно робить. Дуже мудро.
Мирослав Попович головував у націонал-демократів, які звернулися до українського народу із закликом не пропустити до влади Януковича, й, отже, із закликом пропустити туди Юлію Тимошенко, хоча наче йшлося про підтримку єдиного демократичного кандидата в другому турі. Але ж ми не дуже наївні, тому зрозуміли, про що йдеться. У заклику групи української інтелігенції немає жодних раціональних аргументів, що свідчать про те, що «страшніше за Януковича немає» або що Тимошенко — це «менша з двох бід». Є набір шаблонних емоційних фраз. Якщо в текст звернення замість прізвища «Янукович» вставити «Тимошенко», то цей же текст може стати доброю передвиборною підмогою для Партії регіонів, і регіоналам не треба буде витрачати гроші на вигадників.
Чому ж деякі українські інтелігенти не апелюють до раціональних аргументів, а наполегливо вдаються до примітивних ірраціональних засобів, в даному випадку продукування у виборців тваринного страху перед Януковичем? Ймовірно тому, що, закликаючи голосувати за Тимошенко, хтось із них керується міркуваннями особистої (реальної чи уявної) вигоди, а хтось — безпричинним відчуттям симпатії, за яким немає жодного серйозного аналізу. Дехто все ще вважає «безстрашну майданну Юлю благородною народною заступницею — за старою пам’яттю. Але факти спростовують легенду про те, що безстрашний борець із олігархами Тимошенко — це рятівник демократичної незалежної України, а страшний Янукович — її згубник.
Філософ М. Попович побоюється бути вбитим у переносному розумінні в разі перемоги Януковича. Але якби він потрапив свого часу в лісі під гарячу руку й без свідків панові Лозинському з товаришами, який був тоді далеко не останньою людиною в стані Юлії Володимирівни, то нашого філософа цілком могли б убити не в переносному, а в прямому розумінні. Серед тих, хто дає гроші на виборчу кампанію Тимошенко, подібних лозинських не набагато менше, ніж у таборі Януковича; а в разі поразки Віктора Федоровича його круті хлопці швидко перейдуть у табір переможців. Для них головне — надійний дах, а про Тимошенко вже добре відомо: при вербуванні нових фінансових донорів і прибічників вона не просить моральної характеристики на новачків.
Про негатив Януковича може напам’ять розповісти будь-який хоч трохи підкований прибічник Юлії Володимирівни: двічі судимий, і тому в жодній демократичній країні він не був би лідером серйозної демократичної політичної партії; бореться за права російської мови, ставленик Москви й так далі й тому подібне. Прибічники Юлії Володимирівни можуть також напам’ять назвати багато достоїнств їхньої обраниці. Але, на жаль, мінусів у неї навряд чи менше, ніж у «страшного» Януковича й інших кандидатів, про що деякі представники інтелігенції прагнуть мовчати.
Почати можна з її несподіваного візиту до Москви та з закритих зустрічей у Першопрестольній, після яких усі звинувачення з неї були зняті. Хоча до цього московські офіційні особи присягалися, що мають всі докази провини Тимошенко, достатні для того, щоб «упекти її куди треба». Після такого повороту справи в будь-якій європейській країні кар’єра політика була б закінчена, тому що повної довіри співгромадян до нього бути вже не може. Нинішня підтримка Юлії Володимирівни росіянами, починаючи з Путіна й закінчуючи Басковим, впадає в очі. Путін зі своїми улюбленими регіональними гангстерами вже чудово показав, як він любить незалежну Україну; а Басков, якщо не зраджує пам’ять, уже був у компанії російських гастролерів напередодні минулих президентських виборів і навіть, здається, співав українською мовою. Щоправда, тоді Москву більше влаштовував Янукович, тому зірки російської естради підспівували саме йому.
Та й демократ Юлія Володимирівна ніякий. Це видно з її власної партії. Скажіть, шановані українські інтелектуали, коли, якого року в «Батьківщині» проходили вибори центрального органу партії й ревізійної (контрольної) комісії? Коли і яким органом Юлія Володимирівна була обрана лідером партії? Як при цьому проходило голосування? Чи були голоси «проти»? Що писала про це преса? Більшість наших партій, а особливо БЮТ, будуються за принципом вождизму, який Гітлер вважав єдино прийнятним і описав у книзі «Майн Кампф». І найбезглуздіше полягає в тому, що якась подібність демократії є лише в наших міні-партій, які не мають масового виборця, й — парадокс! — у комуністів.
Тому Юлія Володимирівна як президент — це, за словами одного з читачів «Дня», кіт у мішку. Її політика не стримується партійною програмою або хоча б більш-менш чітко обкресленою партійною ідейною платформою. Усе залежить від рішень особисто Юлії Володимирівни й, можливо, двох-трьох її найближчих радників. Яким чином деякі інтелігенти розгледіли в ній захисника демократії — здогадатися неможливо. Можливо, в оману ввела демократична риторика? Але відомі тиранічні режими, яким демократія була потрібна для приходу до влади, а потім вони про неї забували. Наприклад, навіть більшовики на початку іменували себе соціал-демократами.
Украй небезпечним є прагнення Тимошенко якнайшвидше продати українські підприємства. Можна з упевненістю передбачити, що більша їхня частина під приводом боротьби з українськими олігархами буде продана Росії та лояльним до самої Тимошенко людям. В Україні немає органу, що регулярно відстежує, до кого насправді потрапляють українські національні багатства, органу, що жорстко стоїть на варті національних економічних інтересів. Антимонопольний комітет це завдання не виконує, так само як і РНБО. Ми лише випадково за якимись скандалами (як у випадку з київським «Прем’єр-палацем») дізнаємося імена реальних власників, які все частіше виявляються громадянами Росії. У таких умовах приватизаційні й реприватизаційні плани Юлії Тимошенко будуть згубними для України.
Укладення останнього газового контракту показало, що інтереси України Тимошенко захищає зовсім не так чітко і спритно, як інтереси власнійі своїх наближених. Уклавши договір на величезні для кризисного часу обсяги газу, вона підставила Україну під потужні штрафні санкції з боку Росії в разі «поганої поведінки». Не виключено, що це було зроблено спеціально для того, щоб Тимошенко виглядала єдиною людиною, яка здатна захистити Україну від цих санкцій; а так само для того, щоб потім виправдати необхідність продажу Росії українських підприємств для підлещування до Кремля.
Юлія Тимошенко намагається створити враження борця за українську мову, але її БЮТ нишком голосував за закон, яким для держслужбовців російська мова в усій Україні фактично прирівнювалася до української, й лише втручання преси, що дізналася про цей закон, зірвало цю спробу. І в цьому випадку, голосуючи з важливого питання, БЮТ діяв приховано від широкої громадськості, без обговорення в пресі. Тим часом, у мовній сфері впорядкованості немає, і в регіонах (і навіть на державній залізниці) законів про мову не дотримуються. Навряд чи варто робити мовну проблему пріоритетною в передвиборній боротьбі. Проте коли йдеш півторамільйонним Дніпропетровськом і чуєш переважно російську мову, коли бачиш, що реклама й інші написи в місті поступово перекладаються російською, а у величезних книжкових магазинах література українською мовою займає мізерну частину полиць — то в статус української як «єдиної державної мови» мало віриться. Хоча етнічні українці й становлять більшість жителів Дніпропетровська. Мабуть, деякі наші інтелігенти піклуються не про фактичне становище української мови, а про її бутафорсько-законодавчий статус, якого можна й не дотримуватися. Це й дозволяє декому з політиків спекулювати на мовній проблемі, вирішувати яку розумно насправді мало кому хочеться: надто це морочлива й невдячна справа.
Великою перевагою Юлії Тимошенко перед Ющенком, Януковичем, Гриценком, Яценюком та іншими політиками є її видатний акторський талант. Як усі талановиті актори, в ту мить, коли вона щось натхненно говорить, вона в це вірить і сама. І це багатьох зачаровує. У геніальному акторстві й маскараді, а також у відсутності стабільних системних ідеологічних принципів криється одна з головних причин політичної живучості Тимошенко. Продавши Росії чергове українське підприємство або уклавши нерівноправний договір на кшталт горезвісної газової угоди, вона тут-таки, вдягнувши вишиванку, покладе квіти до монумента Лесі Українки або пам’ятника воїнам УПА або зробить грізний жест у бік тих, хто прагне надати російській мові статусу державної. Їй сповна вдається успішно компенсувати свої сумнівні або відверто шкідливі для України дії «символічно-патріотичними» акціями, що викликають сльози розчулення у сентиментальних українців.
Найнадійніше вирішення українських проблем — у відкритому договорі еліт, що представляють усі великі регіони України, всі основні промислово-фінансові клани й групи, як це було й у інших європейських країнах. Вони мають домовитися про те, як припинити жити за «поняттями» й дотримуватися розумних законів, дотримуватися українських національних інтересів, а боротьбу між собою вести за цивілізованими правилами. Ті, хто порушить такий договір, мають бути невідворотно покарані, як це колись сталося з порушником конвенції Паніковським.
Авторитарним установником порядку й гарантом незалежності України Юлія Тимошенко не стане. Це зрозуміло вже за її нинішніми досягненнями. Тому одноосібна влада їй протипоказана. Але Юлія Володимирівна не любить домовлятися з багатьма опонентами. Вона завжди домовляється з кимось і проти когось. Так їй легко досягати особистого успіху. А для України це безвихідь. Там, де Тимошенко знаходить спільну мову лише з Януковичем і ПР, там у результаті народжуються страшні творіння. Наприклад, закон про відчуження земельних ділянок для громадських потреб фактично відкрив дорогу для вилучення коштовної землі у дрібних власників тими, в кого є надійний дах, гроші й нахабство. Цікаво, чи прочитали цей закон уважно й до останнього рядка «представники української інтелігенції»? А попереду, судячи з усього, буде багато подібних законів. А як Тимошенко повелася під час виборів київського мера? Огидно! Усе зіпсувала Віталію Кличку й сама нічого не отримала.
Це лише частина негативу на особистому рахунку Юлії Володимирівни як політика.
Ось приблизно за цими й деякими іншими пунктами слід було б українським інтелектуалам і інтелігентам публічно порівняти кандидатів у президенти, а вже потім робити висновки. А не лякати виборців наївними страшилками про Януковича. До речі, своєчасна прилюдна розмова про дійсні й уявні успіхи Юлії Володимирівні пішла б на користь і їй самій. Вона, можливо, уберегла б її від «запаморочення від успіхів», властивого лідерам авторитарного типу.
На жаль, «представники» української інтелігенції, які закликають голосувати за «Юлю», уникають раціонального підходу й ретельного аналізу, а все зводять до емоційних заяв. Цим вони роблять погану послугу українським виборцям і політикам. Саме філософи, соціологи, письменники й інші інтелектуали мусили б дати українцям зразок свідомого й етичного підходу до виборів, до чого закликала Рада церков. Інакше українці ще дуже довго керуватимуться ірраціональними принципами, що може дозволити в майбутньому загарбати владу в нашій країні різним авантюристам, а може й відвертим негідникам, як це сталося свого часу в Росії, Німеччині й деяких інших країнах.
