У Києво-Могилянської академії пройшов вечір, який був присвячений ювілею одного з українських геніїв, неперевершеного майстра художнього перекладу, а також було презентовано книжку спогадів «Наш Лукаш» (упорядник — Леонід Череватенко).
Саме Микола Олексійович Лукаш подарував нам українського «Фауста», «Дона Жуана» та «Декамерон», він перекладав твори Гійома Аполлінера та Поля Верлена... На вечорі було сказано багато теплих слів не тільки тими, хто знав майстра в зрілому віці, коли він був славетним перекладачем (володів вісімнадцятьма мовами), а й його земляками з невеличкого сумського містечка Кролевець — тими, хто знав Миколу змалечку, хто навчався з ним у школі, а потім в університеті. «Такі, як Лукаш, — казав його старший побратим Григорій Кочур, — народжуються, мабуть, раз на кілька століть... Як із поліглотом із ним, здається, хіба тільки Агатангел Кримський міг би позмагатися». Микола Лукаш був насамперед найталановитішим митцем — прозаїком і поетом, романістом і новелістом, ліриком і сатириком, майстром епіграми та пародії, відмінним знавцем фольклору, діалектів деяких мов. Наприклад, коли перекладав поезії Ф.-Г.Лорки, написані на галісійському діалекті, Лукаш успішно здійснив досі небачений експеримент — використав гуцульський діалект, етнічно споріднений за духом і характером. Це був перекладач-новатор. Лукаш свідомо вводив у перекладений текст маловідомі і маловживані українські слова, створював неологізми...
У збірці «Наш Лукаш» найбільший інтерес являють собою тексти його колег по перу та покликанню. Йдеться про тих, хто зараз складає осердя української культури — прозаїків, поетів, літературознавців, перекладачів: Валерій Шевчук, Євген Гуцало, Мойсей Фішберн, Іван Григорій, Віра Вовк, Григорій Кочур, Ольга Петрова, Богдан Жолдак, Євген Сверстюк, Анатолій Дімаров та інші. Вперше під однією палітуркою вміщено не лише корисну для вузьких спеціалістів-перекладачів інформацію, а й невигадану історію літературного перекладу, українського (і не тільки) письменства, свідчення про долю наших інтелектуалів у 50—80-х роках.
Леонід ЧЕРЕВАТЕНКО,, упорядник збірки «Наш Лукаш»:
— Це не просто спогади — багато матеріалу, що стосується не лише біографії Лукаша, а й загального стану: і літературного, і культурного, і політичного. Коли вже конкретизувати, то в багатьох спогадах ми знаходимо те, що назавжди втрачено, скажімо, якісь строфи, уламки його оцих шпигачок, вірші, пародії тощо. Вони зникли, бо він сам їх не записував, але в людській пам’яті це збереглося, і людина цитує дві чи три речі. Цьому ціни немає! Я хотів показати не «класика» хрестоматій, а живого Лукаша — як він жартував, як голодував, як із нього знущалися, як він, все це перетерпівши, міг все ж таки щось народити талановите зі свого єства. Ми — останнє покоління тих, які бачили, чули та відчували живого Лукаша. Якщо ми зараз це не зафіксуємо, то буде такий, вибачайте, Лукаш із хрестоматій, антологій.
Ольга ПЕТРОВА, художниця, викладач Києво-Могилянської академії:
— Мені важко бути відстороненою, бо дружба і любов до Миколи Лукаша — вони, може, такого ж масштабу для мене, як його культурна постать. У Києво-Могилянську академію прийшли люди, щоб згадати майстра, які любили його, які працювали з ним, у яких є радість від того, що книжку видано. Нелегко Лукашу жилося і працювалося. Микола був вигнаний через лист, який написав на захист Івана Дзюби (такий собі богемний романтик, абсолютний ідеаліст — навіть тисячовідсотковий ідеаліст — бо такого не було, щоб людина просила посадити себе за грати замість товариша). Лукаш був вигнаний із Спілки письменників, жорстоко поставлений у такі умови, що він мусив померти, бо йому не давали перекладів... Хто тоді лишився з ним поряд? Ці «козлятники», доміношники тобто, що про них мимохідь згадували, — його рятували психологічно. Вся негативна емоційність цієї могутньої особистості, яка постала проти системи, десь мусила виходити — в тих простих іграх, у тих простих стосунках із простими людьми. Лукаш ніколи не брав гроші в своїх друзів. Нібито романтик, розсіяний, — він був людиною честі, людиною дійсно високої гідності та внутрішнього аристократизму. І він не хотів пожертв. Зрозуміла річ, що в родині Кочура він був як у себе вдома. Але він тим ніколи не зловживав. Микола Лукаш хотів бути лицарем, Доном Кіхотом, таким, яким його звикли сприймати жінки, що дивилися на нього широкими здивованими очима. Таким він лишався навіть у свої найчорніші часи...
