Конференція істориків «Національна історія й історична пам’ять. Погляди з Росії, України, Франції» (в її роботі взяли участь також австрійські вчені), безсумнівно, стала подією не лише в науковому світі. Вона була організована посольством Франції в Україні. Герой фільму «Доживемо до понеділка» навчав своїх учнів, що історія робить людину громадянином. Із цим важко сперечатися, залишається незрозумілим, на якій історії хочуть зробити людину громадянином. На затвердженій державою офіційній, повній міфів і замовчувань, чи на справжній академічній, що грунтується на фактах, джерелах та інших науково опрацьованих матеріалах, на даних інших наук. Відомо, що багато історичних свідчень отримали підтвердження за даними астрономії, фізики й інших наук, які, на перший погляд, мають вельми віддалений стосунок до історії. Зрозумілий інтерес політиків до історії. Власне, не до самої науки — ми були свідками, що вони мають про неї доволі поверхове й часто оманливе уявлення. Набагато більше їх цікавить використання історії в своїх кон’юнктурних цілях. Іще Бісмарк сказав: «Війну з Францією виграв не Мольтке (начальник прусського, потім німецького генерального штабу. — Авт.), а німецький шкільний учитель». Слід розуміти, що той, котрий викладав «правильну», з точки зору Бісмарка, історію.
Про це багато йшлося на згаданій конференції. На думку професора Галини Звєрєвої з Російського державного гуманітарного університету, слід розділяти академічну історію та дидактичну, тобто ту, яку пишуть у підручниках і викладають у школі. Саме остання значною мірою є об’єктом використання в інтересах політики. Відповідно є заклик до вчених залишатися в рамках академічної науки та не ставати об’єктом використання в цілях, чужих науці. Безсумнівно, заклик правильний. Проте втілити його в життя доволі важко. Якщо не професійні історики, котрі дотримуються суворих наукових правил, розповідатимуть широкій публіці про історичні події та їхню інтерпретацію, то цей вакуум заповнюють політики й дипломати. Що ми бачимо з перманентного обміну нотами й заявами зовнішньополітичних відомств Росії та України. До того ж, політика вторгається не лише в дидактичну історію, а й у саму академічну науку.
Найяскравіше це виявилося в дискусії довкола проблеми: «Голод 1932—1933 років: всесоюзний, український, міжнародний вимір». Спочатку відзначимо спільне, що об’єднує істориків практично всіх країн, які займаються цією проблемою. Достатньо повно це знайшло відображення в виступі Віктора Кондрашина з Пензенського педагогічного інституту. Він займається проблемою голоду на території Росії в її тогочасних кордонах. У тому числі піднімалася проблема голоду в Казахстані, який у той час адміністративно входив до складу РСФСР.
Віктор Кондрашин та інші виступаючі зауважили, що голод був навіть у відносно благополучний період непу. В Сибіру, на Південному Уралі він був у 1925—1926 рр., але почав набувати рис катастрофи 1929-го, коли влада перейшла до насильної колективізації. Голодувала практично вся країна, та особливо страшним і штучним це явище стало в основних зернових районах країни: Україні, нижньому Поволжі, Центрально-чорноземному окрузі, на Дону, на Кубані, в Казахстані. Саме там, де опір колективізації був особливо сильним. Усі дослідники однозначно визначають цю катастрофу як свідомий і спланований злочин комуністичного режиму й особисто Сталіна проти народу СРСР. Загинули мільйони людей, і не лише в селах, а й у містах, хоча можливостей вижити вони мали більше.
Основні дискусії викликають питання про міру відповідальності місцевих партійних керівників — чи був у голоді національний аспект і, в зв’язку з цим, чи був голод в Україні та на Кубані геноцидом.
Російські історики в своїй більшості дотримуються точки зору, що голод не мав національного змісту, а лише соціальний. Іншими словами, ніхто не планував і не здійснював вилучення продовольства з урахуванням етнічного чинника. У якості доказу Віктор Кондрашин навів дані про смертність у Автономній республіці німців Поволжя в 1929—1932 рр. У цей період смертність порівняно з 1926 р. сягнула 217%, в Україні — 200%. Враховуючи, що німці становили понад 66% населення цієї території, то, звісна річ, вони й більше постраждали. На думку Кондрашина, цей факт, як і наведені інші, підтверджують тезу про те, що політика більшовистського центру не мала національного вістря, а тільки антиселянське та соціальне. Аналогічно й у Центрально-чорноземному окрузі (ЦЧО), де від голоду вмирали як у російських, так і в українських селах. Тому неможливо говорити про геноцид.
Із таким підходом не погодився Юрій Шаповал з Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАНУ. Він навів документальні підтвердження особливої політики сталінського центру відносно України. Річ не в акцентах, як говорив Кондрашин, а в цілеспрямованій політиці та діях, які випливають із неї, в особливій жорстокості й вигадливості у вилученні хліба та нехлібного продовольства в українських селах і тим самим у свідомому провокуванні голоду. Система заборони виїзду з України та Кубані застосовувалася лише там і вибірково в ЦЧО. Всі погодилися, що, незважаючи на жорстокість голоду, зокрема, у Поволжі, таких заборон не було, багато хто став біженцем і від смерті врятувався. В Україні не було і такої можливості. І це не випадково.
Так, керівники тогочасної УССР були слухняними виконавцями наказів із Москви, не повідомляли про масовий голод до лютого 1933 р. І в цьому сенсі несуть пряму відповідальність за катастрофу. Але спроба, наприклад, Кондрашина виділити їхню особливу роль не отримала підтримки. Нічого не змінював у системі той факт, що керівники інших зернових регіонів, зокрема, ЦЧО, раніше почали повідомляти про голод. Українська партійна організація не була самостійною і жодного впливу на події здійснити не могла, навіть якби її керівники й хотіли цього. Діяти інакше вони не могли, оскільки за найменшої підозри в м’якості присилалися особливо довірені люди з центру: Молотов, Постишев та інші.
Зрозуміло, що розгляд голоду в Україні як геноциду також викликав полеміку. Цікаво, що професор Ніколя Верт із паризького Інституту історії сучасності не відразу прийшов до переконання, що це був геноцид. До речі, не лише проти українців, а й проти німців, євреїв, поляків, які жили в наших селах. При тому, що українців серед померлих від голоду було за зрозумілими причинами переважна більшість, слід від етнічного підходу перейти до політичного. Це був геноцид проти українського народу як політичної нації, незалежно від етнічного походження конкретної людини.
Професор Верт вважає, що голод того періоду вимагає комплексного підходу в економічному, соціальному й політичному аспектах. Саме останній чинник відігравав визначальну роль у особливому ставленні Сталіна до України. Вождь вбачав у цій республіці джерело небезпеки, про що прямо писав своєму сатрапу Кагановичу. Страх втратити Україну визначав особливу жорстокість у проведенні колективізації та у вилученні всього продовольства у селян. При цьому його недовіра була тотальною, в тому числі й до своїх ставлеників із партійної верхівки в Харкові. Невипадково всі вони, за винятком Григорія Петровського, були розстріляні в період Великого терору 1937—1938 рр. Саме в цей період починає згортатися українізація, і тимчасовий збіг із масовим голодом не випадкове, а закономірне продовження антиукраїнської політики більшовистської Москви.
На жаль, на конференції практично не було порушено міжнародний аспект Голодомору. Не стосовно реакції світу на цей злочин. Її з різних причин не було, хоча дипломати в Одесі, Харкові детально писали в своїх донесеннях про трагедію і вже тоді давали їй однозначну оцінку Голодомору як геноциду, хоча сам цей термін з’явився пізніше.
Сталін був вельми стурбований, по-перше, бажанням Німеччини надати продовольчу допомогу німцям у СРСР, у тому числі й в Україні. Від неї категорично відмовилися під відомими приводами. Проте Берлін наполягав, і це значно погіршило відносини двох країн. Зрозуміло, що Сталін остерігався не лише розголосу страшних подій, а й появи іноземних громадян, непідконтрольних ОГПУ, і цілком прогнозованих наслідків цього. Їхня присутність у країні могла підштовхнути антирадянські виступи серед німців і перекинутися на українців. По-друге, активністю українських націоналістичних організацій на території Польщі та їхнього можливого впливу на внутрішню ситуацію в Україні. І в цьому сенсі голод був найефективнішим знаряддям у його руках. Віктор Кондрашин навів такі цифри з довідки, підготовленої ОГПУ. 1930 року по країні було 14 тис. виступів проти вилучення хліба, в тому числі й озброєних. 1931-го вже лише шість тисяч, далі їх стає ще менше. Зрозуміло, що людині, котра вмирає від голоду, не до зброї та опору. І навіть так звана допомога, яку влада почала надавати з весни 1933 р., була абсолютно недостатньою і доволі вибірковою. Насамперед вона надавалася тим, кого не підозрювали в нелояльній поведінці. Але і тут виявився особливий підхід до України. Вона в списку виявилася останньою.
Полеміку викликало твердження Кондрашина, що недостатність допомоги була викликана незначністю продовольчих запасів у держрезерві. Через тотальний експорт у попередній період. Як сказав Кондрашин, із весни 1933 р. хлібний експорт практично припинився. Однак українські учасники конференції навели документальні свідчення того, що це не так. У довідці держрезерву, представленій Сталіну, повідомлялося, що запаси зерна 1933 року складали близько чотирьох млрд. пудів, і цього вистачило б на постачання міст, армії та на інші державні потреби протягом цілого року, а також на харчування 14 млн. голодуючих селян на півроку. Але запаси держрезерву на це не були використані. З експортом хліба також справа йшла не зовсім так. Річ у тому, що це був вимушений крок. Тривала Велика депресія, і світовий ринок задихався від надлишку продовольства, в тому числі зерна. Через неможливість реалізації його спалювали в топках паровозів. Тому радянське зерно просто не купували, навіть за демпінговими цінами, й експорт хліба було припинено з об’єктивних причин.
Професор Верт на наше питання про те, як змінювалися його погляди на трагедію Голодомору, сказав: «Мої уявлення змінювалися під впливом багатьох робіт американських, українських і російських учених. І в роботі з документами, насамперед стосовно специфіки українського голоду. Найважливішу роль зіграв авторитет Лемкіна, який вважав, що в Україні відбувався радянський геноцид. На цьому етапі нехай ті, хто не згоден, доводять, що Лемкін помилився». Тут відзначимо, що Рафаель Лемкін, уродженець Галичини й випускник Львівського університету, першим дав юридичне визначення Голодомору як геноциду. До речі, саме він ввів 1944 року в науковий обіг цей термін у своїй роботі «Влада Осі в окупованій Європі — аналіз уряду» і домігся прийняття ООН 1948 р. Конвенції з запобігання та покарання геноциду. І дуже дивно, що про нього в Україні мало відомо. У Варшаві іменем Рафаеля Лемкіна названо вулицю, вісить меморіальна дошка про його життя й заслуги.
Конференція була дуже цікавою, нарівні з темою голоду розглянуто й інші важливі питання нашої історії, в тому числі й спільні з Росією та Білоруссю. Професор Верт вважає, і з ним можна погодитися: «Радує те, що вона відбулася на дуже високому історичному рівні. Я дуже задоволений, що був мінімум політики і максимум історії». Хоча, як ми бачимо, без політики не обійшлося. Поки що без неї в історії нікуди.
