Злочину такого масштабу та природи ще, без перебільшення, не знала історія людства. Кожній етично та психічно нормальній людині стає одразу щонайменше моторошно бодай при першій же скромній спробі збагнути — ні, не розміри цієї трагедії, а тільки абстрактно сприйнятий факт цілком свідомого, холоднокровного, системно здійсненого винищення «владою трудящих» до 10 мільйонів власних громадян. Українців. Селян та інтелігентів. Безпартійних і членів партії, котрих теж не оминула ця Коса Смерті. Голодомор 1932 — 1933 років — це такий акт злодійства сталінського режиму, перед яким втрачають силу й строк давності, і больовий поріг. Головне ж — знати цю правду страшно, проте ще страшніше — одвернутись від неї. Донести правду про 1933-й — обов’язок українців перед чесними людьми усіх континентів, так само й обов’язок народів світу перед жертвами терору голодом.
На допрем’єрному показі (першому в Україні) знаного голівудського режисера Боббі Лі «Голодомор: геноцид в Україні» байдужих не було. Запрошені на показ, що відбувся у Культурно-мистецькому центрі НАУКМА, свідки Голодомору, представники громадських, студентських та наукових об’єднань, засоби масової інформації високо оцінили не тільки належний професійний рівень стрічки (вражаючий підбір кадрів, компетентні коментарі фахівців — Станіслава Кульчицького, Ігоря Юхновського, Василя Марочка, Тараса Гунчака), але також і силу «людського виміру» кінотвору, бо спогади людей, які пережили пекло сталінської темряви й дивом залишилися живими — ці спогади є такими, що мороз поза шкіру йде.
Президент Національного університету «Києво-Могилянська академія» Сергій Квіт підкреслив, що НАУКМА завжди вважала тему Голодомору найсуттєвішою частиною своєї культурної, інформаційної та громадської політики. Після помаранчевої революції ця проблематика стала невід’ємною складовою державної політики, — відзначив Сергій Квіт, — і це дуже важливо та абсолютно правильно. Прем’єра фільму Боббі Лі «Голодомор: геноцид в Україні» являє собою велику подію Тижня пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій в Україні.
Документальний фільм створений наполегливими, може, надзвичайними зусиллями інтернаціональної знімальної групи фахівців з України, Канади та США. Власне, саме ця група спільно з компаніями Moksna Films та Tomkiw Entertainment і створила повнометражну документальну кінострічку (тривалістю понад годину) про жахливу трагедію українського народу. Зйомки твору здійснювались в тих регіонах України, де жертви Голодомору були особливо страшними (Дніпропетровська, Харківська, Миколаївська, Київська, Чернігівська, Черкаська області). Хоча основою сюжету фільму є Великий Голод 1932—1933 років, лінії розвитку й аналізу теми беруть свій початок ще з 1917 року — часу приходу до влади більшовиків. Адже заслугою авторів стрічки є те, що вони зуміли мистецькими засобами передати глядачеві одну просту, дуже важливу думку: страшного терору голодом не було б, якби українська нація мала свою повноцінну, суверенну державу, котра одна тільки могла б відвернути спроби кремлівських владоможців поставити Україну на коліна.
Слід підкреслити, що стрічка згадує (причому неодноразово) заслуги великого українця американського походження, людини, яка вперше розповіла світові правду про Голодомор, провідного публіциста газети «День» Джеймса Мейса, професора НАУКМА, а також Гаррета Джонса — англійського журналіста, одного з дуже небагатьох чесних представників цієї професії, які розповідали європейцям у 1933 році про те, що ж насправді відбувається в Україні. Кореспондент «Дня» записав враження від стрічки, якими поділились з присутніми вдова Джеймса Мейса — Наталя Дзюбенко-Мейс, а також відомий дослідник Голодомору, доктор історичних наук Василь Марочко.
Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС: «Фільм справді хороший, проте в стрічці, на жаль, не показано тих політиків (ми знаємо їх, вони мало не щодня з’являються на телеекранах!), котрі голосували у Верховній Раді України проти!— ухвалення Закону про визнання Голодомору в Україні геноцидом української нації. А, не дай, Боже, ми невдовзі матимемо справу з таким гарантом Конституції, для якого Голодомор не більше ніж «міф, поширюваний націоналістами...»
Дуже прикро, що коли на Заході ми розповідаємо про пережите українським народом, іноді нас не розуміють — бо, мабуть, не вірять, що таке взагалі виявилось можливим у людській історії. Багатьох українських священників, гнаних й переслідуваних, мучило в 1933 році питання: «Чи буде кому помолитися за невинно убієнних?». Це питання, я впевнена, звернене до нас!»
Василь МАРОЧКО: «Мене весь час питають: доки будемо говорити про Голодомор? І навіщо говорити? Про цю колосальну трагедію вже написано стільки, що замислюєшся: де та межа, коли ж, зрештою, прокинеться людська совість?
Щодо стратегії спілкування з росіянами, зокрема, російськими ученими. Ми нікого, я вважаю, не повинні переконувати (це стосується не тільки росіян). Наша справа — виконувати свою місію. Ми повинні говорити правду про Голодомор, аж поки у цих старих людей — свідків трагедії, що сидять у нашому залі, є сльози і в них болить душа, і поки, окрім того, є байдужі, які стверджують, що не треба ятрити рану». Ми не маємо права на помилку».
Залишається тільки додати, що фільм «Голодомор: геноцид в Україні» (він ще буде шліфуватися і доопрацьовуватися) став уже учасником багатьох міжнародних кінофестивалів, зокрема, у Франції та США. Стрічка завершується жорстким запитанням, зверненим особисто до кожного з глядачів (західних, і не лише): а скільки безглуздих, жорстоких смертей можеш стерпіти ти?»
