Досі запекло сперечаються: а що це насправді було? Одні переконані, що в усьому винні американці. Чи то апельсини накололи, чи то гроші шалені дали, немає особливого значення. Ну, а якщо не американці — то Борис Березовський, цей новітній виконувач ролі «Іудушки Троцького» в новітній російській, а частково — й українській політичній фантасмагорії. Інші твердо знають, що саме їх уповноважив Майдан представляти весь український народ, що у щирому пориві за їхнім закликом туди зійшлися сотні тисяч людей, щоби щовечора, мліючи від щастя, споглядати своїх вождів на сцені... Власне, чого сперечатися? Хай апологети «наколотих апельсинів» і «вождів Майдану» до нестями дискутують між собою, одне одного не чуючи. Нам же належить у ці дні спробувати розібратися, що то було насправді та які можуть (і мусять) бути довготермінові наслідки того, що сталося п’ять років тому.
На київський майдан Незалежності вийшло приблизно вдесятеро більше людей, ніж припускали і вожді «Нашої України», і претенденти на роль залаштункових ляльководів із команди «Кучми-3». Це стало несподіванкою для всіх головних діючих осіб. Як зазначає один із активних учасників тих подій Олексій Толкачов, «подейкують, що сцену на Майдані 22 листопада навіть ставити не хотіли. І лише в результаті наполягання Володимира Філенка та інших польових командирів керівництво штабу погодилось «про всяк випадок» її розгорнути». Отож, був визначений центр майбутніх подій, самовизначилися кілька «польових командирів» із числа учасників попередніх масових акцій, а масова агітація з боку радикальних молодіжних організацій, спрямована проти кучмізму як такого, досягла свого апогею. І ситуація в країні докорінно змінилася.
Ситуацію цю ледь не одномоментно змінили не політики — її змінили вільні громадяни, що належали до різних суспільних верств і жили різним життям, але в листопаді-грудні 2004 року їхні інтереси поєдналися. Пригадую один досить комічний, проте водночас і показовий епізод, як київський бізнесмен середньої руки у ті дні твердив своїм знайомим: «Продам свої авто (а їх у нього було аж чотири), їздитиму на «Жигулях», а цю публіку до влади не допущу!» І справді робив усе для цього; щоправда, вистачило лише одного престижного автомобіля, щоб реально допомогти Майдану вистояти — бо ж таких бізнесменів було чимало, а ще більше тих киян і некиян, які або стояли вдень і вночі на Майдані, або тримали облогу навколо будинків Кабміну та президентської адміністрації, або вели агітацію в різних регіонах. І ще більш показовий епізод на тему рушіїв помаранчевої революції: приватному видавництву штаб Ющенка замовив листівки. Ясна річ, за надруковані листівки досі не заплатили; але ж за ними навіть ніхто не приїхав, скільки не нагадували! Тоді власники і нечисленний персонал друкарні самотужки їх відвезли на вокзал, передали з провідниками своїм друзям у різних містах і так наблизили перемогу «народного президента»...
Узагалі-то ситуація в штабах того чи іншого кандидата 2004 року — це тема, яка заслуговує і на наукові дослідження, і на детективні романи, і на елітарні фільми з виразними екзистенційно-психоаналітичними мотивами. Штаби «Сили народу», тобто міжпартійного об’єднання на підтримку Віктора Ющенка, були буквально нашпиговані добре оплачуваними агентами іншої сторони та президентської адміністрації (яка грала свою гру — «Кучму-3»); всі ініціативи опозиційної команди ставали негайно відомі опонентам і... нічого з тим удіяти було неможливо, бо головними були не штаби, а горизонтальна мережа осередків громадянської дії, які постійно спілкувалися між собою за допомогою мобільників та інтернету. Рішення ухвалювалися миттєво, потім уже вони дублювалися офіційно штабами; яскравий приклад цього — роздача квітів омоновцям, які охороняли президентську адміністрацію; спершу вона ініціативно розпочалася, причому одночасно в кількох точках, а потім уже аналітики штабів додумалися до цієї акції, і ще потім на це були виділені гроші (які невідомо чи дійшли до виконавців...). Та головне інше: добре оплачувані штабісти Віктора Януковича та Леоніда Кучми часто-густо «зливали» важливу інформацію через своїх «помаранчевих» знайомих в інтернет чи до «польових командирів». Один із таких персонажів у ті дні сказав, передаючи свої підспудні настрої: «У мене немає іншого способу швидко заробити на квартиру для сім’ї, крім як працюючи тут; але якщо мої патрони переможуть, я жити в такій країні просто не зможу...»
Ось так, знизу, а не згори, за велінням вождів, і розгорталася помаранчева революція (що не виключає того, що кільканадцять політиків таки зіграли у ній свою роль — але не роль месій та апостолів, а максимум умілих і рішучих «польових командирів» та керівників інтелектуальних груп). Те, що йшлося про справжню революцію, а не про вмілий американський політтехнологічний вибрик, зайвий раз засвідчує поширена через інтернет незліченна кількість анекдотів та карикатур, 90% чи навіть 95% яких було присвячено зовсім не Вікторові Ющенку та його команді. У мене досі зберігається цілий стос роздруків цих анекдотів та байок. Це істинно народна творчість, таке ніхто спеціально не придумає, ні за які шалені гроші...
Ну, а далі була ейфорія перемоги, далі Майдан довірив країну новій команді політиків — і одержав те, що ми маємо сьогодні.
Чи була це фатальна помилка сотень тисяч, а то й мільйонів (якщо у масштабах усієї країни) громадян, котрі ділом довели свою здатність до самоорганізації? Принаймні логіка у тому була. Адже політика — це не тільки дія мас, це (коли йдеться про законотворчість і про управління державою) справа професіоналів. На політика треба вчитися — і вчитися роками. Он на психоаналітика на Заході вчаться від 12 до 15 років. Бо ж інакше допускати до ледь не ювелірної роботи з людською психікою не можна. Навчання на політика, тим більше на президента чи прем’єра, теж має тривати досить довго, і воно не мусить бути тільки теоретичним.
На жаль, серед тих, хто вийшов на перші, та й на другі ролі в країні завдяки Майдану, професіоналів виявилося небагато. Патріотів — дещо більше, але ж хіба патріот, котрий «валить» доручену йому справу, не гірший у чомусь дуже істотному від одвертого циніка, який просто заробляє гроші й пишним словам якого ніхто не вірить, навіть він сам?
Як видається, головною помилкою з боку тих громадських організацій, які зіграли головну роль в ідейній підготовці та ініціюванні Майдану, стала відмова від своєї місії саме як структур громадянського суспільства, на місце чого прийшла спроба перетворення або на політичні партії, або на групи для розв’язання суто локальних завдань. А тим часом без добре структурованого громадянського суспільства демократія вироджується у бутафорію.
Другою помилкою мені видається невірна оцінка подій 2004 — 2005 років в історичній перспективі. Адже якщо помаранчева революція — це справді революція, то до неї слід підходити з наукових позицій. Те, що розпочав, але не закінчив Майдан, добре описується поняттям, яке впровадив італійський неомарксист Антоніо Ѓрамші — незавершеної або ж недовершеної революції. Так, справді, помаранчева революція не виконала в повному обсязі всіх завдань національної буржуазно-демократичної революції, які стояли перед нею. Але хто сказав, що ця революція завершилася? Те, що Україну всі ці п’ять років «колотить», засвідчує, що революція далека від завершення. А таке завершення, за Ѓрамші, можливе або внаслідок контрреволюції (тобто силове придушення прагнення до змін і відновлення на тривалий час старого порядку в значно більш жорстких формах), або «історичного компромісу», тобто переходу до нормального стабільного життя ціною відмови від надто радикальних революційних новацій, з одного боку, і від неприйняття нової влади, нових ідей та нового ладу, з другого боку. Люди втомлюються від постійних змін, від зміни політичних режимів, від миготіння тих чи тих персон у владі, від напруженості виживання, від насильства чи його загроз — і зосереджуються на розбудові свого життя, а нова влада змушена розширити базис своєї підтримки за рахунок зменшення радикальності своїх дій. У цьому сенсі Україна далека від будь-якого варіанта завершення революції, хоча втома від неї вже починає відчуватися, але підспудне невдоволення всіма основними політичними гравцями — як «революціонерами», так і «контрреволюціонерами» — ще більш відчутне, так само, як і жадання справді нової влади, здатної здійснити назрілі й перезрілі перетворення й водночас досягти справжнього історичного компромісу на українському ѓрунті.
Можливо, саме тому, відчуваючи свою тимчасовість, всі основні політичні гравці України, всі головні учасники виборчих перегонів сьогодні так бояться громадянського суспільства — серед них і ті, кого воно привело до влади. Деякі з них узагалі щиро ігнорують навіть якісь формальні вияви цього суспільства — це Віктор Янукович, чия партійна посада зветься чітко й навіть дещо наївно — «лідер» (рос. «вождь», нім. «Fuhrer»). А деякі з них використовують так звані симулякри або ж імітаційні форми структур громадянського суспільства (Юлія Тимошенко, Арсеній Яценюк). І, нарешті, Віктор Ющенко за інерцією користується підтримкою низки реальних громадських організацій, але, по-перше, не виявляє ані найменших ознак до готовності вести рівноправний діалог із цими організаціями, по-друге, ці структури є здебільшого маргінальними (і, додам, фінансованими державою). А от реальні структури громадянського суспільства, утворені на основі самоорганізації і самофінансування (а таких сьогодні в Україні чимало, хоч поки що вони не на перших ролях) прагнуть створення справді нової системи — політичної, економічної, соціокультурної.
І таку систему, переконаний, буде створено. Бо ж в іншому разі на Україну чекає тривалий період перебування в «сірій зоні» геополітики, чекає загальносуспільне «гниття», можливо, навіть поєднане з економічним ростом, чекає виїзд за кордон мільйонів найкращих фахівців і просто енергійних людей (далеко не лише молодого віку) і всі подібні «принади» доби занепаду. Чи потрібна така країна комусь, крім десятка-іншого найнедалекоглядніших олігархів та політиканів? І чи не ввімкнуться — у разі спроби якоїсь із політичних сил свідомо загнати країну в таку ситуацію — сильнодіючі «імунні засоби» національного організму? Адже смуга докорінних національних та соціальних змін, що була розпочата ще 1917 року і складовою якої стала незавершена помаранчева революція, має дійти закономірного результату — створення країни вільних громадян, української не за формою, а за змістом.
