Російський актор Леонід Бронєвой відповів на запитання читачів сайту bbcrussian.com. Пропонуємо до вашої уваги уривки з його бесіди з главою інтерактивного відділу Російської служби Бі-бі-сі Анною Вісенс. (www. bbc.co.uk/Russian).
— А коли з’явилася думка стати актором?
— Я став актором мимоволі, внаслідок необхідності. Оскільки моє життя, точніше життя моїх батьків, а отже й моє, склалося таким чином, що всі дороги за радянської влади були для мене закриті, крім театральної. І не в столичних ВНЗ, а в провінційних. Тому що батько був репресований 1937 року з правом листування за 58 статтею. З правом листування означало, що в нього є якась маленька можливість повернутися живим.
Коли мені було вісім з половиною років, а мамі було 27 або 28 років, нас заслали в місто Малмиш Кіровської області, де ми з нею провели п’ять років, з 1937 по травень 1941-го. Вона писала багато разів Хрущову, який щойно очолив ЦК Компартії України, запитуючи, чим дитина й молода жінка завинили перед радянською владою. Напевно, вони вважали, що я восьми з половиною років і мама були жахливою загрозою для чинного режиму, бо він навіть жодного разу не відповів...
— Леоніде Сергійовичу, як ви, людина з таким минулим, ставитеся до того, що відбувається зараз у Росії навколо особистості Сталіна? Наприклад, до відновлення гасел «За Батьківщину, за Сталіна!» на станції метро Курська в Москві?
— Я ставлюся до цього вкрай негативно, це я м’яко висловлююся... Зараз збираються святкувати ювілей, 130 років від дня народження Сталіна... Я вважаю, що має бути політичний процес над КПРС. Вона винна не менше, ніж нацистська партія в Німеччині й навіть більше. Там воювали проти інших народів, там знищували євреїв, росіян хотіли зробити рабами. А тут воювали проти свого народу. Як можна було героїв, які потрапляли в полон у напівпритомному стані, після війни примусити знову пройти через табори? Це була жахлива система, що базувалася на страху. І головне гасло, негласне, було — не висовуватися. І ще обов’язково люди мали доносити один на одного. Тому я ніколи не пробачу той час.
— А як ви пояснюєте той факт, що сучасна Росія не готова поставити на один рівень злочини сталінізму й фашизму? Чимало людей вважає, оскільки війна була виграна зі Сталіним, то, ніби, йому багато чого можна вибачити...
— Я не згоден з цим. Не Сталін виграв війну. Виграли війну прості люди. Ці люди залишили своїх батьків, дітей, йшли в бій 18-річні, мільйони людей. Вони бачили, що ворог прийшов на нашу землю.
Я не визнаю ту систему. Раніше я не розумів цього. Одного разу, коли це було, дай, Боже, пам’яті, 1946 року. Мені було 16 років. Я вступив до комсомолу, хоч як це дивно, хоча батько був в ув’язненні, а ми з мамою були в евакуації в Чимкенті. Мене прийняли. Я всю війну працював, то в пекарні, то ще десь. Я довчився до шостого класу, потім мене мама примусила вступити до вечірньої школи робочої молоді й за один рік здати атестат зрілості, тобто 7—8—9 і 10 класи, що я й зробив.
Навіть коли батька заарештовували, я не розумів, що відбувається. Я хотів піти у військову школу або в журналістику, вивчити дві іноземні мови — англійську й німецьку. А мама сказала: «Нікуди ти не підеш, нікуди тебе не візьмуть». Це був для мене страшний удар, я запитав — чому. Вона через декілька днів принесла мені анкету, дві чи три сторінки, 35 чи 40 пунктів. Мама сказала: прочитай ось тут. Там було написано: чи перебували ви, ваші батьки або найближчі родичі на окупованих територіях або в ув’язненні. Крапка. І далі була фраза: і якщо вони померли, то де поховані. Я сказав мамі: «Але ж Сталін сказав, що діти за батьків не відповідають...» А вона відповіла: «Ти такий же дурний, як твій батько». І я поїхав до Ташкента...
— Дмитро Стуканов із Москви пише: багато нових і яскравих вражень дитинства залишаються в пам’яті надовго.
— Коли мене запитують, яке почуття вам запам’яталося найбільше в житті, я завжди кажу: одне почуття, почуття голоду — до війни, під час війни й після війни. Страшне почуття голоду, відчуття, що шлунок у тебе перетворився на маленький горішок... Людина, яка вічно голодна, так само нещасна, як людина, вічно переїла.
— А що для вас як актора важливіше — театр чи кіно? Це запитання Олександра Смирнова з Москви.
— Авжеж, театр. Тому що театр передбачає дуже багато складних репетицій. Кіно, особливо сьогодні... Щодня знімається новий серіал. Разюче. Як можна за три-чотири дні зняти серію?
Я, певна річ, люблю театр. Театр — це жива річ. Я працюю в «Ленкомі» 21 рік, за цей час не бачив жодного порожнього крісла, ні тут, ні в інших містах, ні за кордоном. Тому що Захаров — геніальна людина. Щоправда, театр за останні роки отримував постійно нокдаун. Пішли абсолютно незамінні люди. Приголомшливі удари... Навколишня театральна громадськість, напевно, вважала, що театру кінець. Марк Анатолійович давно нічого не ставив, сидів, працював над «Вишневим садом». І раптом він поставив таку видатну, дивовижну виставу. Він, щоправда, сказав, що це за мотивами «Вишневого саду». Це щось феноменальне — те, що він зробив.
— Дуже багато читачів запитують про те, як ви ставитеся до відреставрованого фільму «Сімнадцять миттєвостей весни», що вийшов тепер у кольорі.
— Украй негативно. Я подивився шматочок і спіймав себе на тому, що я уважно дивлюся, що, виявляється, пов’язка червоного кольору, а на ній біле коло й чорний фашистський знак, а костюм чорний... А я вже пропустив п’ять чи 10 фраз тексту. Це я, який знаю, а що ж прості люди. Я не знаю, хто зробив це замовлення. З цим нічого не можна вдіяти, бо це пов’язано з великими грошима. Це і є вульгарність. Не тільки те, що роблять різні коміки по телебаченню. Крім розфарбування, вульгарного, вони посміли торкати, переробляти текст.
— Я не чула, що текст, виявляється, теж зазнав змін.
— Ну, ви цього не знаєте, бо ви не знаєте тексту фільму напам’ять. Але хто їм дав право у Євгена Олександровича Євстігнєєва забрати дивовижну фразу, яка відразу характеризує весь його образ? Коли він потрапляє туди, через свою помилку, до цієї квартири, і його запитує ця страшна людина: «А у вас дах є?» Він каже: «Ні, я живу на другому поверсі». Тобто він великий вчений, він навіть не розуміє цих слів, кримінальних або спецслужбовських.
Тому я не дивлюся цього фільму, він понівечений. Можливо, молоді подобаються яскраві барви, нехай дивляться. І він же був зроблений чорно-білим для того, щоб документальні кадри злилися з ним. А тепер виходить, йдуть дуже добрі правдиві документальні кадри, їдуть танки, біжать солдати, й раптом — яскрава розфарбована казочка. Це неподобство, навіть так — це злочин.
Усім усе можна сьогодні. Це неправильно. Звісно, цензура була жахлива раніше, але свобода без відповідальності — що хочу, те й роблю — це теж жахливо.
— Як ви оцінюєте якісний розвиток російського театрального та кінематографічного мистецтва, вільного від цензури, порівняно з радянським періодом, з наявністю цензури, запитує наш читач.
— Я вважаю, сьогодні таке зниження рівня театру й кінематографа пояснюється тим, що мистецтво, хоч як це дивно, не може бути цілком вільним. Має бути опір, опір, який ти маєш долати. У минулому, долаючи опір машини державної, вийшли дивовижні фільми, писалися дивовижної краси пісні, на чудові тексти. А сьогодні ти вільний, ти можеш писати роман із суцільного мата, припустимо. Ну, почитаєш сторіночку, а на другій подумаєш: та ну тебе до біса.
— Гадаю, це запитання вам ставили неодноразово. Іван пише: ви зіграли нациста так, що мільйони в СРСР повірили, що нацисти — це дуже приємні люди. Не розкаюєтеся? Я думаю, що Іван трохи з гумором вас про це запитує.
— До мене фашистів грали прямолінійно — вони дурні, вони ідіоти. Тоді з ким ми воювали, якщо вони дурні, ідіоти, якщо їхня армія погано налагоджена та їхні спецслужби? Чого ми тоді мучилися чотири роки й поклали мільйони людей. Ні, це була страшна машина. Вони всі були, певна річ, сильними керівниками. Усі, крім Шелленберга, мали чудову освіту, кримінальні злочинці за вдачею, звісно.
Одна високопоставлена людина колись за радянської влади на сторінках преси, коли її запитали, чому такий широкий розвиток здобувають фашистські організації в Росії й усьому світі, сказала: а тому, що не можна так грати фашистів, такими хорошими, як їх зіграли Бронєвой, Табаков, Куравльов. Не можна цього робити, їх треба викривати.
Я дав відповідь на це інтерв’ю в газеті. Я сказав, що ви переоцінюєте вплив мистецтва на розум. І, можливо, ви погано виховували комсомольців своїх, тому так виходить. Але через багато років я подумав, може, він правий, може, в Росії не можна так грати? Тому що російський глядач, він чудовий, але він чудовий своєю наївністю. Він дивиться й вірить, що це так, це все правда. Ну, а якщо це злочинець, тоді що, грати прокурорське ставлення до свого образу? Я ніколи так не грав і не гратиму.
— Напевно, частково це пов’язано з тим, що кінематограф завжди використовувався як пропаганда. Адже так?
— Не знаю, я не займаюся пропагандою. Але, наприклад, Лев Борисов чудово зіграв у «Бандитському Петербурзі» Антибіотика, хоча це глава бандитської мафії. Я його привітав і спитав, як ви змогли так чудово зіграти, де ви вчилися. Він відповів: у вас, у вашого Мюллера.
— Леоніде Сергійовичу, останнє запитання від Михайла Зайцева. Він запитує, чи цікавитеся ви політикою, і якщо так, то що ви думаєте про нинішню ситуацію в Росії?
— Цікавлюся, але говорити про неї не люблю.
— Ну, а на рівні відчуттів, як ви почуваєтеся сьогодні?
— Нинішній час, незважаючи на корупцію, майже поголовну безрамотність, незважаючи на амбіції й вихваляння своїм багатством, незважаючи на все негативне, цей час усе одно кращий, ніж той час — за незабутнього вождя нашого.
Мене якось запросив у Горки Дмитро Анатолійович Медведєв. Я був дуже здивований, мене ніколи не запрошували раніше. Ми з ним 45 хвилин розмовляли, і я спитав його: «Дмитро Анатолійовичу, а ви вірите, що можете покінчити з цією корупцією, яка охопила всю країну й увесь світ». Він відповів: «Я не можу вам сказати, вірю чи ні, але ж хтось має розпочати, хоча б розпочати це».
Він, до речі, був дуже здивований, коли запитав мене спочатку: «Які у вас прохання, побажання?» Я відповів: «Ніяких». Він довго мовчав, був здивований, напевно. Потрапляючи до таких людей, зазвичай чогось просиш, клянчиш. А мені дійсно нічого не треба. У нас з дружиною двокімнатна квартира, більше в нас нічого немає, та й не треба. Я не розумію, навіщо треба 4—5—10 кімнат, а якщо сто, до них же всіх і не потрапиш. Мені треба крісло, телефон — одне місце моє, як у собаки.
