У столичному Міжнародному центрі культури і мистецтв «Жовтневий палац» відбудеться концерт вокальної формації «Піккардійська терція». Це вже стало доброю традицією — п’ятий рік поспіль восени влаштовувати свій сольний виступ у столиці. І щоразу збирати аншлаг! До речі, тепер піккардійців не шестеро, а восьмеро на сцені (дев’ятий — їхній незамінний продюсер Роман Климовський). Серед «новобранців» — барабанщик Ігор Лесько та перкусіоніст Іван Вощина. Як відомо, «Піккардійська терція» любить експериментувати... Про останні події в житті вокальної формації та про київський концерт «День» говорить з Ярославом НУДИКОМ.
— «Усе тобі» — така назва цього концерту. Її можна продовжити: усе, що тобі подобається. Тобто прозвучать як улюблені багатьма пісні, які ми давно не виконували, так і хіти, без яких вже не обходяться наші виступи. Це — «Старенький трамвай», лемківська пісня «Гей, пливе кача», звичайно, «Пустельник», «Сад ангельських пісень»... Хочу запевнити глядачів, які прийдуть 14 листопада у Жовтневий палац, що задовольнимо усі смаки. А публіка на наші концерти приходить різна — її віковий діапазон від 5 до 80 років, чим, до слова, може похвалитися не кожен виконавець.
— Ярославе, як пояснити, що по телебаченню кліпів, виступів «Піккардійської терції» не показують, а на ваших концертах аншлаги?
— Це — результат нашої багаторічної праці (вокальній формації «Піккардійська терція» вже вісімнадцятий рік пішов). І ми щасливі, що люди, незважаючи на нашу мізерну появу в телевізійному і радіо-просторі, приходять на виступи піккардійців. Щодо кліпу... Він — повноцінний — у нас один. Створений у 1995 році на пісню «Нехай і холод, і вітри». Бо сценарії, на які пропонувалися відзняти кліпи, не знаходили у нас підтримки. Там усе сходилося на крутих машинах, дівчатах в міні, квітах... Одним словом, банальщина.
— Як позначилося на вашій творчості те, що «Піккардійська терція» перша із популярних гуртів стала Шевченківським лауреатом?
— Нас висунуло Управління культури Львівської обласної ради. Правду кажучи, ми не сподівались отримати Шевченківську премію. І було несподівано та надзвичайно приємно, коли її присудили. Скажу без зайвої скромності, що досі такі молоді виконавці ще ніколи її не одержували.
Цікаво те, як присудження Шевченківської премії «Піккардійській терції» сприйняло наше оточення. Досвідчені музиканти, з якими ми зростали, щиро вітали, розуміючи вагу звання. Звісно, були і заздрісники, про яких говорити не хочеться. Траплялося й таке, що людям доводилося пояснювати, що це за премія... Між іншим, тоді найпопулярніше запитання було — на що витратили гроші. І я щиро відповідав: більше половини коштів ми віддали на допомогу хворим дітям, а решта — на власні потреби, зокрема, купівлю мікрофонів...
— Нещодавно піккардійці їздили в благодійний тур «З вірою і любов’ю», що проходив під патронатом глави УГКЦ блаженнішого Любомира (Гузара). Відомо, що коли блаженнішому Любомиру називали музикантів, які братимуть участь, він сказав, що, зокрема, знає «Піккардійську терцію». Ярославе, ви часто берете участь у благочинних акціях?
— Дуже приємно, що глава УГКЦ нас чув і знає. До речі, це ще раз свідчить про віковий та професійний діапазон нашої публіки... Щодо туру «З вірою і любов’ю», то нам було за честь брати у ньому участь. Узагалі «Піккардійська терція» — частий учасник благочинних акцій, зокрема у Львові. До таких справ спонукають наші серця.
— Скажіть, репертуар піккардійців різниться залежно від географії виступів?
— Тільки коли ми гастролюємо на Заході, намагаємося заспівати бодай одну пісню мовою країни, де виступаємо. Наприклад, «Sole mio» зробили, коли їхали до Італії, чи «Shamps Elysees», коли вирушали до Франції.
— Ярославе, в «Піккардійської терції» є так звана опікунська рада, яка складається із партнерів, друзів, фанів.
— Опікунської ради, яка б збиралася на чергові та позачергові засідання, немає. Є надійні партнери, зокрема, «День», з яким у нас співпраця вже впродовж десяти років. Ще наприкінці 90-х, коли у Львові був корпункт газети, ми знімалися для рекламної акції видання. Це фото, на якому піккардійці «трамвайчиком» на старій львівській вуличці з «Днем» в руках, часто з’являється на ваших шпальтах. Тоді ще не наймали відомих людей для промо — ми це робили з переконання. Є надійні друзі, які, якщо потрібно, допоможуть. Є вдячні прихильники. Наприклад, ми були зачислені до Лікарського клубу Львова. І його президія довго вагалася, до якого фаху все-таки нас зарахувати. Врешті-врешт, зачислили до психотерапевтів... Чи якось нам написали, що в Києві жінка народила трійко дівчаток під нашу пісню «Сад ангельських пісень». І ми мусили їхати до новонароджених і співати їм наживо... Це приємно. Але це нас зобов’язує. Зобов’язує накопичувати позитив, добро і любов, щоб через пісні «Піккардійської терції» дарувати їх людям.
