3 листопада
Люблю останні дні жовтня, коли природа обов’язково подарує хоч один незвичайний, хоч і сумний день. Виходиш рано вранці з хати і бачиш, що вся трава на лузі, кущі, дерева, пізні овочі в городі вкриті густим-густим інієм. Зазвичай такий ранок зовсім тихий, абсолютно безвітряний. Проходить декілька годин. В небі з-за хмар випливає сонце. Іній під його дією розстає, і навкруги починається диво: тишу раптом наповнює дивний шум, він огортає тебе з ніг до голови. Це з дерев інтенсивно пливе листя. Сказати летить чи падає — це буде неточно. Воно, важке від вологи, дійсно повільно, як вода в спокійній, рівнинній річечці, стікає з гілок горіхів, шовковиць, тополь на землю, створюючи неповторну атмосферу казковості, яка викликає в людській душі захоплення і сум одночасно. Адже на твоїх очах ще вчора вкриті золотом дерева гублять свої шати, готуючись до зимової негоди. Отепер вже можна йти рідними околицями, щоб на голих вітах дерев і кущів легко помітити й порахувати пташині гнізда. Такий обхід я роблю кожної осені на початку листопада, щоб запам’ятати, де найбільше гнізд. А весняними вечорами наступного року приходити сюди з внуками, щоб послухати солов’їв.
