5 вересня
Працювати стало просто нестерпно. Директор заліз на голову, позвішував ноги й, єхидно посміхаючись, час від часу повторює: «Працюємо, працюємо». Так каже мама, тато жаліється, сусід справа, мало не плачучи, згадує робочий день, і всі опісля додають: а нікуди ж не дінешся, треба працювати. Це раніше, ще торік, можна було терпіти, терпіти, а коли вже зовсім набридне — написати заяву на звільнення (бажано за згодою сторін), відтак стати на біржу, а вже через місяць-другий влаштуватись на іншу роботу, ще кращу й більш оплачувану. Тоді й кадрами робочими більш-менш дорожили, й самі кадри, відчуваючи найменшу повагу, працювали мовчки й без натиску зверху — плідніше. Сьогодні ж на роботі під напругою мінімум 220 В кожен бідолага, бо кожного з них у цій конторі тримає свій «магнітик»: сім’я, яку треба прогодувати; діти, яких треба вивчити; житло, за яке треба сплатити... Роботи стає все більше, заробітна плата ж лишається на місці. А ми все працюємо — знервовано й... мовчки, як заціпило. Тільки забули директори безсоромні стареньку, та на часі як ніколи актуальну народну мудрість: як собаку годуєш, так вона й гавкає.
