Прозріння Патріарха Кирила про голод іще раз підтвердили істину, що іноді краще їсти, ніж говорити.
Учорашній майже протокольний захід вшанування пам’яті жертв Голодомору в Україні, здійснений Президентом Ющенком і Патріархом РПЦ Кирилом, цілком можливо, так і залишився б громадянською й пастирською акцією, якби не одкровення московського гостя.
І «прозрінням» цим стало зарахування Патріархом своєї сім’ї до жертв «масового голоду», як офіційно називає його РПЦ.
Щоправда, прозвучало це в досить своєрідному контексті. Про голодні страждання родичів Кирило (за його словами) розповів лишень для того, щоб ніхто не дивувався, чому він молиться за безвинних жертв. Адже і його предки постраждали «через абсолютно конкретні політичні причини, посилені ще й природним катаклізмом».
Не хочеться думати, як би поминав Патріарх РПЦ жертв Голодомору, якби не ці сімейні перекази. Проте, як уже неодноразово писали в ЗМІ, про життя батьків майбутнього глави Російської православної церкви відомо надто мало, та й з того лише те, що він сам вважає за потрібне сказати. Тому залишається вірити йому на слово, але все ж таки варто вдуматися в сенс апокрифа про Голод, розказаного вчора московським Первосвящеником:
«...Мій дід — сповідник, який близько тридцяти років просидів у в’язницях і таборах лише за те, що боровся за збереження віри православної, — був у цей страшний час заарештований. І коли його забирали — а було це на Поволжі — бабуся звернулася до нього й сказала: «На кого ж ти нас залишаєш? Ти бачиш, що голод іде, ми ж усі загинемо!». Тоді дід сказав: «Я йду страждати за Христа — волос не впаде з вашої голови». І от коли в будинку не залишилося жодного грама борошна, бабуся спекла увечері для сімох дітей коржики, роздала їм і сказала: «Діти, у нас немає нічого, що ми завтра зможемо з’їсти. Ми завтра почнемо вмирати». А вночі сталося те, що я як віруюча людина називаю дивом. Пролунав стукіт у вікно, й почула моя бабуся голос: «Господине, виходь, приймай товар». Вийшла — нікого, а поруч із дверима стоїть великий мішок борошна. Цей мішок борошна врятував мою сім’ю й дав можливість народитися мені».
Диво й Промисел Божий врятували мати майбутнього Патріарха від голодної смерті. Хоча справжнього голоду, як виявляється з прозріння, пережити йому так і не довелося. В останню мить ні політичні причини, ні природні катаклізми не завадили сім’ї його предків розжитися мішком борошна. І сталося все це на виконання заповіту діда-праведника, який пішов страждати за Христа.
І сказано це було біля меморіалу мільйонам українців, які не менше за інших вірили в Спасителя й страждали за свою віру, опираючись безбожній владі. Ось лишень борошно в українські хати ніхто не підкидав, а навіть навпаки. І борошно в тих хатах закінчувалося не тому, що діти з’їдали останні коржики, а тому, що його силоміць відбирали, щоб через 75 років списати все на природні катаклізми...
А мішок борошна — як диво Боже, належав не всім, але лише праведним. І виходить, що інші мільйони жертв не були удостоєні такої благодаті виключно через справи свої.
Цілком можливо, що Кирило абсолютно щирий у своєму невіданні причин і масштабу української трагедії, а тому міряє її за своїми сімейними мірками. Але ось кажучи про роль церкви Московського патріархату, він прорік: «Якби її не було — не було б сьогодні України». Тим самим відкидаючи Промисел Божий.
Але ж Спаситель за страждання винагороджує всіх по-різному: одним дає мішок борошна й патріарший клобук, а іншим — Незалежність. І ці дари перед обличчям Всевишнього аж ніяк непорівнянні.
