Страшна стаття доктора фізико-математичних наук професора М. Курика «Чорнобиль душі нашої» («День» №75 від 30.04.09 р.). Страшна саме своєю правдивістю і, я б сказав, песимістичною безвихідністю. Але то, як говориться, видатки змісту існування людства на планеті Земля.
Людство пишається видатними досягненнями в царині інтелекту, своїм підкоренням природи та підкреслено зверхнім ставленням до неї. На мій погляд, особливо це стало помітно у ХХ—ХХІ століттях після деяких знакових подій, серед яких, певно, необхідно виділити наступні:
— більшовицький переворот 1917 року;
— новітні наукові досягнення, особливо в галузі фізики;
— досягнення в галузі інженерної біології тощо.
Більшовицький переворот 1917 року ознаменував перехід суспільства в Російській імперії від патріархального устрою до суто прагматичного. Якщо добільшовицька Росія (і Україна як складова її частина) несли в собі певний заряд духовності, освячуваної релігією, то з 1917 року почався кардинальний поворот уявлень. Відречення від релігії — опіуму для народу — лише загострило ситуацію. Більшовики, віднявши у людини релігію — невід’ємну складову духовного світу народу — та запропонувавши революційні гасла на кшталт «Весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем...» (чорні гумористи останнє слово заміняли на «зачем?»), фактично заперечували духовно-релігійні начала в суспільстві. І дійсно, під привабливим гаслом побудови нового світу йшла руйнація духовної суті людини, спрощення світогляду, зведення її прагнень до примітивно-споживацького смислу, до боротьби за виживання. Це був перший найнеобхідніший крок більшовицької влади на шляху побудови нового радянського суспільства. Він започаткував свідомо злочинний напрям нової влади: довести народні маси до такого ступеня матеріально-духовного зубожіння, щоб у голові кожного була лише єдина думка — як вціліти та вижити. Звідси пролягав шлях до знаменитих судилищ чекістськими трійками, червоного терору, Громадянської війни, Голодоморів-геноцидів 1921—1923 та 1932—1933 років, колективізації з декуркулізацією, а фактично знищення заможного селянства — найздоровішої в духовному смислі частини українського суспільства; звідси — знищення інтелігенції як провідника духовності нації, денаціоналізація суспільства під гаслом нового соціологічного утворення «советский человек» — такого собі бездуховного монстра, ідеологічно нафаршированої радянської безадресної особистості, у якої — «...Мой адрес не дом и не улица, мой адрес — Советский Союз». Подібна безадресність, безумовно, була зручною для тоталітарного режиму, яка породжувала і виховувала безбатченків, бездуховність. Необхідно зазначити, що, окрім фізичного знищення мільйонів українців, голодомори та колективізація спричинили цілу низку зсувів у свідомості українського народу — політико-психологічного, соціально-психологічного та етнопсихологічного, які ми відчуваємо й зараз. Влада цілеспрямованими жорстокими діями намагалася перетворити українців на безправних рабів, що мусять працювати лише в колгоспах та на такий собі новітній ідеологічний витвір «советская общность». Нівелювалися, викорінювалися та знищувалися такі людські поняття як національна гідність, гордість, сміливість, ініціативність, наполегливість тощо. Все освячувалося нескінченною боротьбою з проявами націоналізму. Заохочувалося пристосуванство, сексотство, бажання бути як усі, тобто не висовуватися тощо.
Курс радянської влади на ідеологізацію суспільства та вимивання духовності після 1917 року не зупинявся ні на мить. Глибоко помиляється той, хто думає, що проголошення Незалежності України поклало цьому край. Боротьба за подальшу бездуховність набрала лише інших форм, яка врешті вилилася в сучасну найтрагічнішу гуманітарну катастрофу. Що це за форми?
Подальша русифікація всіх сфер життя в Україні, до чого призвела злочинна слабкість та бездіяльність влади у цьому питанні. Сюди я відношу також поглинання інформаційного простору російськомовним за рахунок потужної експансії в усіх сферах духовного життя країни. Україна фактично живе в умовах інформаційної блокади та нескінченної дискредитації культурних надбань українського народу. Адже в глибинах народних, можливо, навіть напівсвідомо, існує органічний духовний зв’язок із природою, який сучасним прагматикам здається чимось відсталим і непотрібним. Перетворилося в аксіому визначення «немає мови — немає нації». Тож заклики прагматиків-матеріалістів «спочатку треба нагодувати, а потім втокмачувати в голову ідеї» не витримують критики. Не даремно ж Росія на розвиток російської мови та її експансії у світі виділяє колосальні кошти. Росіяни реально втілюють у життя гасло п. Путіної — «Кордони Росії пролягають там, де є російська мова». Важко повірити в той факт, що недостатнє фінансування в Україні на цю надважливу галузь обумовлене тільки нестачею коштів. Переконаний — іде цілеспрямований саботаж у мовному питанні. На підтвердження цього достатньо тільки переглянути пресу південного сходу, півдня України та Криму, які аж захлинаються від українофобства...
Все в більшій мірі порушується баланс співіснування Людини і Природи. Людина, на жаль, не прислуховується до голосу розуму, що закликає її жити в гармонії з Природою: не шкодити їй, не підвищувати температуру землі шкідливими викидами в атмосферу, не засмічувати довкілля, зберігати флору та фауну тощо. Нарешті — і це найголовніше — не вважати себе царем природи, постійно гвалтуючи та підкорюючи її мічурінськими методами. Безвідповідальність сучасної людини, її егоїзм — це дійсно Чорнобиль душі сучасної людини. На жаль, ми сьогодні є продовжувачами совєцької ідеології, її троїстості, тобто коли говорилося одне, думалося друге, а робилося третє... Важко не погодитися з автором статті, що сьогодні маємо суспільство, «...в якому на словах прославляються одні цінності, а насправді правлять інші...» Чи доросте Людина до необхідності прозріння? Як хочеться вірити в це...
