Нещодавно розгорівся конфлікт між обласною газетою «Народне слово» та управлінням культури й туризму Кіровоградської облдержадміністрації: представники газети звинувачують адміністрацію у грубому втручанні в автентичний устрій заповідника Івана Карпенка-Карого Хутір Надія. Чиновники ж від культури образились на журналістів за те, що ті, мовляв, замість того, щоб підтримати їхні титанічні зусилля по збереженню Хутора, поливають їх брудом і женуться за дешевою популярністю.
А все почалося з публікації Валерія М’ятовича та Броніслава Куманського «Простіть, Андрію Юрійовичу, не вберегли...» (Андрій Юрійович — онук Карпенка-Карого Юрій Тобілевич, завдяки якому Хутір не зник у радянські часи, а став заповідником). У статті йшлося про те, як під виглядом реконструкції «ті, хто в силу своїх посадових обов’язків мав би ретельно оберігати унікальний заповідник, святе місце для всіх театралів країни, почали перетворювати Хутір Надія на комерційно-розважальний центр». Уже закладено бетонні фундаменти під так звані альтанки на 80 чоловік кожна, де можуть розміститися гості. Ні, не ті, що приїхали сюди, щоб вклонитися велетням-дубам, посадженим самим Марком Кропивницьким. А ті, що обрали Хутір як новомодне затишне містечко для проведення гучних свят.
Уже вирубані столітні дерева, котрі створювали неповторну ауру, а доріжки вимощено тротуарною плиткою. Всупереч тому, що лише Кабінет Міністрів має право надавати дозвіл на втручання в заповідну зону, і аж ніяк не місцева влада.
Управління культури й туризму облдержадміністрації, як і годиться, спростувало інформацію, наведену в газеті. Більше десяти державних службовців, які для більшої переконливості зміцнили свої лави народними артистами й володарями всіляких почесних титулів та орденів, на чолі з начальником управління Наталією Овчаренко півтори години таврували ганьбою авторів статті. Судячи з усього, не всі з присутніх були знайомі з її змістом.
Керівник управління заявила: «Інформація, подана в статті газети «Народне слово», не відповідає дійсності. Я вважаю, що це помилка. Автентичність меморіальної зони заповідника не порушена». Наталія Юріївна продемонструвала присутнім цілий пакет документів облдержадміністрації та обласної ради, які, за її словами, були підѓрунтям для реконструкції, що триває в заповіднику протягом останніх років.
— Жодна травинка, жодне дерево чи кущик не знищуються без дозволу екологічної інспекції, без відповідної документації та висновків фахівців, — пояснила вона. — Сьогодні ми займаємось туристичними маршрутами й хочемо, щоб не на території хутора, а неподалік від нього були різноманітні споруди для гостей. Жодних ресторанів, кафе не заплановано. Що ж стосується згаданих у матеріалі «генделиків», то зводять не їх, а альтанки для дітей, щоб їм було куди сховатися від пекучого сонця, — пояснила Н. Овчаренко.
Однак не навела жодного документа, яким би передбачалося будівництво «інорідних» тіл у двадцяти метрах від ставка. У дорученні тодішнього голови облдержадміністрації Вадима Черниша та рекомендаціях за підсумками наради з підготовки заходів щодо відновлення озеленення корінних природних компонентів у заповіднику, за підписом голови обласної ради Миколи Сухомлина, та в інших документах ідеться про озеленення території, реконструкцію алей, впорядкування кладовища, відновлення аераційних установок тощо, і аж ніяк про будівництво альтанок (бесідок) у заповідній зоні.
— Найстрашніше, — пояснює ситуацію заслужений журналіст України мистецтвознавець Броніслав Куманський, — що заповідну зону поступово перетворюють на рекреаційну, а більшої шкоди Хутору годі й побажати.
Уболіваючи за власну гідність, управління культури організувало збір підписів під листом, де згадуються газета обласної ради й облдержадміністрації «Народне слово» та її колектив у вельми непристойному світлі. Листа не підписали лише директори музичного училища та музично-драматичного театру імені Кропивницького, а решта, поставивши підписи, телефонувала до редакції й вибачалася. Мовляв, як-не-як, вони живі люди й не можуть собі дозволити псувати стосунки з начальством. Як буде далі, покаже час. Але Хутір Надія належить до тих символів національної пам’яті, котрі втратити легше, ніж відновити.
