Важливо підкреслити, що «Пророк» Жака Одіара став одним із призерів фестивалю, цього року винятково багатого на сенсації й гучні імена. А втім, у французькому кіні Одіар являє собою скоріше щасливого середняка: він робив якісні фільми, збирав за них призи (до нинішніх Канн це — два «Сезари» та британська «БАФТА»), але ніколи по-справжньому не впливав на розвиток кіношколи як такої. Інакше кажучи, він не створював правила, а лише старанно слідував уже існуючим. Наслідування — важливе поняття в даному випадку. Одіар користується стилістикою авторського, рефлексивного кіна, але бере при цьому абсолютно комерційні, легкопрочитувані кримінальні сюжети, побудовані за всіма законами детективного жанру. Інколи сюжет запозичується напряму: так було з драмою «Моє серце битися припинило» (2005), котра насправді є не надто переконливим рімейком американських «Пальчиків» (1978, з чудовим Харві Кейтелем у головній ролі).
У «Пророку» Одіар зазирає в саме осердя криміналітету, змальовуючи будні французької в’язниці, куди потрапляє головний герой, 19-річний арабофранцуз Малік Ель Джебен (Тахар Рахім). Знову-таки, за фабулою це типова тюремна сага, роман виховання навиворіт про поступове перетворення юної «шістки» на заматерілого «авторитета». Своє змужніння Малік змушений почати з убивства, й потім жертва переслідує його вже у подобі привида. Через ті інфернальні пригоди герой Рахіма набуває зрештою щось на кшталт пророчої інтуїції, але це можна лише припускати. Адже жоден із заявлених мотивів не доведений до кінця. Та ж лінія з привидом закінчується нічим — той не є ані голосом сумління для Маліка, ані його потойбічним помічником, ані його жахом — тобто, від відсутності цього химерного персонажа нічого не змінилося б. Так само роль абсолютно зайвих віньєток виконують різного роду титри, затемнення, виокремлені зображення певних предметів — вочевидь, вони мали утворювати додаткові смисли в просторі фільму, надавати отой особливий «пророчий» вимір. Але нічого такого не відбувається, всі подібні додатки виглядають лише як формальні вправи режисера, такі собі необов’язкові візерунки.
Зрештою, чому картина називається саме так, теж лишається загадкою. Пророк — поняття або метафізичне, тобто філософське, або екзистенційне, пов’язане з трагічним вибором героя. Ані метафізики, ані особливих мук вибору тут не видно й близько. Лишається тільки традиційний сюжетний прийом з передбачливим героєм, котрий завдяки своєму чуттю керує подіями — але навіть така проста лінія як слід не пророблена.
Що, власне, лишається? Не так мало: явно затягнена, однак міцно збита кримінальна драма. Співчуття герою, що із заручника обставин стає володарем становища. Не надто добре, не надто погане кіно на один вечір.
