«Парасоля на кожен дощ» (К.: «Неопалима купина», 2008) — це вдалий приклад того, як можна входити в літературу не обов’язково з товстими томами романів — достатньо довести, що віртуозно володієш словом у малій прозі, навіть у прозових мініатюрах. Письменниця вміє майстерно відчути складну психологію людини, яка з першого погляду здається нам пересічною («У п’ятницю пополудні», «Гості з чужої сторонності»), може розповісти про трагічну подію в житті людини просто, але з таким серцевим щемом, що ти здатний пролити сльози над тими реченнями, відчуваєш той біль, ніби власний («Ненароджена Марта»). Філософія повсякдення спонукає бути уважною до кожного відтінку почуттів героїв власних творів, учить виводити якусь нову мораль із досвіду пережитого (цикл «Зозулині черевички»).
Ця книжка мудра та іронічна, дещо сентиментальна, написана високохудожнім стилем. (До речі, Григорій Штонь, що проводив презентацію книжки в Національній спілці письменників України, порівнював «Парасолю...» з творчістю Стефаника). Дійсно, коріння мовної майстерності та психологічного письма Тарнашинської має свої витоки в українській прозі позаминулого сторіччя. Але вона не є надто консервативною, це дуже чуттєва, насправді чуйна жіноча проза, на сторінках цих новел прочитується, як майже до болі співчуває своїм героям душа автора.
Ця книга новел, оповідань та маленьких повістей містить твори з багатьох циклів, що створювалися автором упродовж останніх двадцяти років. Книга дуже довго йшла до читача, бо спочатку ще 1990 року мало побачити світ перше прозове видання літературознавця, критика та прозаїка Людмили Тарнашинської під назвою «Дістатися берега», але через брак коштів цій книзі так і не судилося побачити світ. У творчому доробку автора «Парасолі на кожен дощ» передувало маленьке видання новел «Сходження на Фудзіяму» 1999-го. Але навіть і зовсім невеличке видання довело, що читач має змогу зустрітися зі справжнім майстром психологічної новели — про це Тарнашинська розповіла під час презентації книжки, яка відбулася в НСП України.
Дивує, як вдається письменниці бути настільки уважною до побуту звичайних, на перший погляд, людей — таких, яких ми бачимо чи не щодня на вулицях міста та в транспорті, щоб оповісти в кількох абзацах драму життя кожного зі своїх героїв.
Людмила Тарнашинська відома не лише як письменниця — вона сумлінний дослідник-теоретик на літературознавчому ґрунті: нещодавно побачила світ її наукова праця «Презумпція доцільності. Абрис сучасної літературознавчої концептології», а як публіциста її знають за книжкою «Закон піраміди. Діалоги про літературу та соціокультурний клімат довкола неї» та збіркою літературно-критичних текстів «Сезон вічності». Тим більш цікаво читачеві відкривати ще одну грань таланту Тарнашинської — прозаїка, який працює саме з малою прозовою формою, що вимагає філігранної довершеності форми та віртуозного володіння мистецтвом слова.
