Чому до найнижчої за останні роки позначки знизилася довіра до парламенту? А народні депутати, як нічого надзвичайного не трапилося, продовжують гратися у політичні піжмурки, накручувати собі рейтинги, видаючи бажане за дійсне, залишивши поза увагою справжні реалії із життя виборців. І не хочуть зрозуміти, що це шлях не просто до політичного банкрутства, а й до політичного забуття. Невже гіркий досвід більше десяти колись відомих і не один рік впливових партій так нічому й не навчив? А чи сподіваються на політичне безсмертя? За рахунок чого?
Почну хоча й не з далекого, але минулого. Наприкінці 2005 року, готуючись до чергових парламентських виборів, політичні партії опублікували й почали наввипередки одна перед другою вихваляти свій стратегічний політичний курс. І ні слова не говорили про зроблене за минулі чотири роки. Саме тоді мало кому відома партія (назва немає значення), якій ще не виповнилося й року виступила із зверненням до політичних партій, народних депутатів України та депутатів місцевих рад. Наведу коротко зміст того звернення, оскільки воно актуальне й сьогодні: «Ми, делегати першого з’їзду, звертаємося насамперед до тих політичних партій, до тих парламентських фракцій, які представлені сьогодні в парламенті, а також до всіх народних депутатів України, — зробити перший в історії українського парламентаризму сміливий крок назустріч виборцям, а саме — у газетах «Голос України» та «Урядовий кур’єр», де у лютому й березні 2002 року друкувалися ваші передвиборні програми і списки кандидатів у депутати, опублікувати ПОЛІТИЧНІ (для партій) і ДЕПУТАТСЬКІ (для народних депутатів-мажоритарників) звіти про свою суспільно-політичну та законодавчу діяльність за чотири роки».
Чим не ділова та ефективна пропозиція? Що антизаконного вимагали делегати з’їзду? Однак практично всі політичні партії, крім Соціалістичної, і всі народні депутати-мажоритарники проігнорували тоді це звернення, яке, до речі, було опубліковане у газеті «Голос України». Тобто про нього знали.
Подібне повторилося і через рік, коли постало питання про дострокові вибори у 2007 році. Соціально-економічна складова далі пропіарених фраз не розширила своїх рамок і в сумі дорівнювала нулю. Те саме можна було сказати й про «здобутки» ініціаторів дострокових виборів.
До чого я це веду? До єдиного знаменника, який називається політична відповідальність. Бо поки що маємо справу з безвідповідальністю. Спочатку за слова, а потім — за вчинки. Адже не було в нашому українському парламенті випадку (за винятком одного, який більше скидався на популізм), щоб наші політичні партії, які перебували чи то у Верховній Раді, чи поза нею, визначали для себе хоч одну якусь певну сферу в економіці або суспільно-гуманітарному житті й зобов’язувалися вивести їх із кризи, чи просто здійснити глибоке й остаточне її реформування. І не просто зобов’язувалися на словах, а публічно брали на себе ПОЛІТИЧНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ.
Тож складається враження, що народні депутати навмисне створюють політичні тромби в кровоносній економічній системі країни, щоб було про що говорити під час наступної виборчої кампанії. Щоб не вичерпувалося джерело для обіцянок. Для всіх. А для окремих політичних сил ще й вигідно, щоб взагалі позитивних змін у країні на краще було поменше... І так від виборів до виборів. І ніякої відповідальності. Зате при першій кризовій ситуації — винні усі, аж до Президента, тільки не народні депутати. Так вони напевно розуміють свою особисту недоторканість до державних справ. Зате про свою особисту зацікавленість до державних, особливо майнових і фінансових справ, не проти заявити навіть мовою закону, поставивши його букви собі на службу.
Гаразд, якщо не вдається з усіма про все домовитися, а точніше — всіх впрягти в єдиний віз усіх економічних і соціальних проблем, то можливо варто кожній політичній партії взяти по одному конкретному напрямку й працювати над ним від «А» до «Я».
Звичайно, це не проста справа і не одного місяця чи навіть року. Але ж для високих професіоналів, а кожен у тій чи тій партії вважає себе тільки таким, подібний «прорив» під силу. Тим більше, судячи по запевненнях у сесійній залі й на різних телешоу, всі просто горять бажанням засукати рукави «по саму шию» і працювати в інтересах України. Але до таких марафонських дистанцій не звикли парламентарі, чимало із них комфортніше почувають себе на спринтерських забігах. Особливо між сесійним залом і студіями телеканалів. Тому не випадково переважна більшість народних депутатів спеціалізується не на створенні оригінальних нових законів, а на змінах до старих. Не випадково їх кількість у багато разів перевищує нові законопроекти. Часто ці поправки складаються всього з кількох фраз чи речень. Але в «заліковій» книжці народного депутата вони фігурують як повноцінний закон. І нехай спробує хто сказати, що він не займається законотворчістю. Є комітети, які за рік видають на-гора лише закони-поправки. Але цього ніхто не моніторить і не афішує. Зате спікер регулярно звітує перед депутатами про прийняті ними постанови й закони.
Ось так одне до одного й складається. Одні обіцяють, другі фіксують ці обіцянки, треті їх тиражують. Врешті, маємо замкнене коло, по якому уже вісімнадцять років ходять мільйони виборців і ніяк не виберуться на широкий шлях справді демократичного волевиявлення.
