Криза українсько-російських відносин стала очевидною. Ще більше очевидним є те, що вже зараз потрібно шукати шляхи виходу з такої неприродної для двох сусідніх держав ситуації. Якими бачать ці шляхи наші регіональні експерти «Дня»?
Віталій МАСНЕНКО, політолог, доктор історичних наук, професор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького:
— Криза в стосунках має, на мою думку, системний характер, але не можна також сказати, що вона є природною. Криза радше пов’язана із тим, що Росія прагне відновити свій статус «наддержави». У цьому полягає суб’єктивна основа цієї ситуації. Насправді ж криза стосунків виникла через те, що у випадку України і Росії ми маємо різні системи державно-політичного характеру. В Росії сформувалася ситуація державно-бюрократичного капіталізму, а в Україні — дещо інша ситуація, із елементами демократії, хоч є й елементи олігархії, проте все це істотно вирізняється від російської моделі. Зрозуміло, що якщо Україна обиратиме свою позицію, то вона завжди буде натикатися на неприйняття цієї позиції з боку Росії. Іноді бувають такі ситуації, коли говорять: ось винний Президент, бо він щось зробив, і це «щось» викликало негативну реакцію з боку російського керівництва. Переконаний, що будь-яке керівництво українське завжди викликатиме подібну реакцію з боку керівництва російського.
Власне, криза україно-російських стосунків охоплює не лише політичну, економічну сфери, вона торкається і сфери гуманітарної. Я був нещодавно вражений Указом Президента Російської Федерації від 15 травня цього року з приводу створення комісії при Президентові по запобіганню фактам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії. Комісію очолює людина, яка весь час працювала в КГБ, і зараз, напевно, у відповідних службах працює. А завдання комісії полягає в тому, щоб відстежувати будь-які тлумачення історії. Причому, судячи зі складу цієї комісії, йдеться не лише про відстежування в межах Росії, а й в інших країнах. І якщо будуть вважати, що щось шкодить інтересам Росії, то це розглядатиметься як фальсифікація історії, і тоді вживатимуть певних заходів на державному рівні. Тобто, є така собі установка на формування цензури, спроектованої в історичне минуле. І тут важливим шляхом виходу з цієї ситуації є розвиток контактів поза державною сферою, тобто на рівні громадських організацій України та Росії, мають контактувати також люди, які переймаються цими питаннями. Якщо російська влада вважає, що можна визначати якось державною цензурою тлумачення історії, то, зрозуміло, що історики мислять інакше. І ми, безперечно, можемо зі значною кількістю російських істориків порозумітися, попри те, що позиція їхньої офіційної влади є інакшою. На мою думку, цей шлях може бути достатньо продуктивним.
А щодо порозуміння на державному рівні, то поки-що складно говорити, бо позиція тут однозначна. Принаймні, офіційна позиція російської влади — неприйняття президентської частини української влади. Вони очікують, що в Україні щось має змінитися, так само, як колись очікували у 2004 році, готуючи власний сценарій, який не спрацював. Нині готується щось подібне перед виборами.
Таким чином, українська влада не може ось так відразу взяти й подолати цю кризу. Але для того, щоб принаймні не поглиблювати її, позиція влади має спиратися на визначені міжнародні правила гри. Існує ж міжнародне правове поле, існують певні загальноприйняті позиції у стосунках, і вони мають бути основою для спроби провести якийсь нормальний діалог. І зрозуміло, є міжнародні організації, хоч далеко не всі вони є ефективними — та ж сама Організація Об’єднаних Націй — вона не завжди спрацьовує. Але є більші вагомі організації — наприклад, європейські структури. Росія, попри свою позицію, розуміє, що вона має грати певну роль на європейському рівні, відстоюючи свої інтереси, зважаючи на інтереси європейських країн. І тут поведінка української влади має відповідним чином скеровуватися, щоб викликати довіру і зацікавлення європейських структур. Показовою є ситуація, яка виникла із газом, коли вималювалося якесь порозуміння України з Європейським Союзом, але тоді відразу з’явилася негативна реакція з боку Росії. Потім щось вдалося переграти й окреслилися якісь нові сценарії. Тобто, апеляція до міжнародних інституцій дозволить шукати якщо не виходу на площину діалогу, то, принаймні, можливостей уникати якихось таких особливо гострих моментів.
Юрій ШВЕДА, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка, кандидат політичних наук:
— Нинішній стан російсько-українських взаємин навряд чи можна назвати нормальним. Але казати, що цей стан речей відповідає настроям, які склалися і в російському, і в українському суспільстві, очевидно, не можна. Швидше за все, відповідальність за це несуть правлячі політичні еліти — як Росії, так і України, які на догоду своїм політичним проектам, політичним амбіціям, з метою, в першу чергу, консолідації населення навколо себе, намагаються створити образ зовнішнього ворога, а це є метод брудних технологій, які не відповідають національним інтересам ні Росії, ні України. Відтак треба відійти від такої хибної практики. Російській політичній еліті, яка сьогодні реалізує владу, варто нарешті зрозуміти, що Україна є суверенною державою, котра має право на місце в політичному просторі, інтерпретацію своєї колишньої історії так, як вона це розуміє, бачить, і відмовитися від комплексу старшого брата, що має право на втручання у справи інших держав. З іншого боку, українській політичній еліті теж треба зрозуміти, що, роздмухуючи істерію стосовно Росії, вона навряд чи сприяє національним інтересам України. Тому зрозуміло, що потрібна переоцінка тих взаємин і механізмів, на основі яких сьогодні вибудовується російсько-українські стосунки. Подобається нам чи не подобається, Росія є одним із найближчих наших сусідів, ми маємо найдовший кордон саме з Росією, Росія — один із найбільших наших економічних партнерів, об’єднані ми й нашою спільною історією. Тому наші стосунки повинні бути прагматичними, позитивними, дружніми, і від цього виграє й одна, й друга держава. Взаємні звинувачення, взаємне копання в минулому не додають честі ні одній, ні другій стороні.
Олег САНЖЕРЕВСЬКИЙ, кандидат історичних наук, директор Центру євроатлантичної інтеграції, Рівне:
— Якщо говорити про кризу українсько-російських стосунків, то тут проблема не в Росії, а в Україні. Проблема в українській політичній еліті, яка, на жаль, не поводиться як еліта незалежної держави. На сьогодні національні інтереси опинилися в руках бізнесової групи, яка отримала в управління державу. Виникає питання національної ідеї як такої. Якщо, скажімо, японських школярів запитати про національну ідею, вони її сформулюють, американські школярі теж дадуть відповідь. Натомість якщо це саме запитання поставити українським школярам чи студентам, то відповіді не буде, бо національної ідеї як такої немає.
Росія не поважає незалежності України, але й інші держави мають таке ж ставлення. Коли у Європі вирішується якесь важливе питання, з думкою України не рахуються. Тоді як, наприклад, із Польщею ситуація протилежна. На позицію цієї держави зважають. А до речі, в Польщі є лозунг «Ніколи про нас без нас». Натомість Україна завжди «за». Фактично це субстанція, яка не чинить опору. Мова не йде про необхідність якихось конфліктів. Я маю на увазі те, що Україна повинна займати свою позицію, яка відповідала б національним інтересам. Не націоналістичним, а національним. Вони відрізнятимуться від інтересів, скажімо, Франції чи Росії. Але це цілком нормально. Проте це стане можливим тоді, коли виросте політична нація, а з неї формуватиметься політична еліта. У цьому і вбачаю шляхи виходу із кризових стосунків із Росією.
Віктор РАДЧУК, політолог і політтехнолог, Житомир:
— Як історик за освітою, відзначу, що останні роки й навіть місяці відносини між Росією та Україною все частіше стали переноситися й на світоглядні парадигми сприйняття тих чи інших подій минулого. Намагання відродити пам’ять про українських діячів, яких забули або проклинали, зустрічаються в Росії здебільшого «з багнетами». Здавалося б, якщо заперечують наше право самостійно вирішувати, як нам прокачувати нафту й газ, то хоча б не втручалися в спроби самостійно, без підказки ззовні виробити ставлення до історії. Вважаю, що це питання має вирішуватися не тільки між істориками, політиками і громадськими діячами України й Росії, але й інших країн. Незважаючи на те, що прем’єр-міністр Росії Володимир Путін нещодавно схвально цитував висловлювання білогвардійського генерала Антона Денікіна про те, що у відносини між цими країнами ніхто немає права втручатися. Як і з питанням стосовно модернізації газотранспортної системи України, для обговорення історичних проблем слід залучати міжнародних арбітрів-фахівців. В Європі є багато істориків, які, на відміну від політиків і обивателів, чітко ідентифікують Україну і Росію як окремішні державні утворення, які багато в чому такими були навіть за радянських часів і мали власну історію.
Я вважаю, що саме в період перед виборами варто також звернутися до тих українських політиків, які поводять себе запопадливо перед Росією, використовують історичні питання, питання стосунків із Росією в політичній боротьбі, з пропозицією провести великий суспільний круглий стіл для їхнього обговорення. Проблему ставлення до Української повстанської армії, наприклад, можна було б вирішувати не Указами Президента, а в процесі суспільного діалогу на рівні партій. Хоча окремі з них можуть не піти на це. На такій зустрічі можна було б спробувати виробити якісь спільні світоглядні орієнтири, наблизитись до компромісу в питаннях — йти на союз із Росією та Білоруссю, чи все таки наближатися до Європейського Співтовариства та структур, створених європейськими та іншими демократичними країнами.
Петро АВДЄЄВ, політолог, кафедра історії та світової політики Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова:
— З моменту отримання незалежності й до сьогодні найбільш адекватно українсько-російські відносини можна представити у вигляді конкурентної моделі. Саме конкурентний настрій і української, і російської еліт визначав розвиток подій, часом доводячи загострення до конфліктів.
Конкуренція — закономірний етап розвитку етносу, нації і будь-якого іншого співтовариства на їхніх ранніх стадіях. Така природа людини й людства. Головна складова конфлікту існує в форматі непримиренного «чорно-білого» сприймання реальності. У результаті важливі ухвали заганяються в жорстку дилему «або-або». Наприклад, «або ви йдете в ЄЕП, або в ЄС». Посіяно силу-силенну стереотипів негативного сприймання один одного.
Думаючи про те, як наші взаємовідносини поліпшити, згадую післявоєнну зруйновану Європу, де всі країни дивилися на Німеччину, як на ворога. Але не минуло й 20 років, як Європа стала об’єднуватися. На базі економічної інтеграції. Україна та Росія переживають період розлучення. І згодом, емоційна складова, думається, повинна піти й на перший план вийде прагматичний підхід і розумна економічна двостороння кооперація. Якщо цей чинник переважатиме, то навіть головний зовнішньополітичний подразник Росії — північноатлантична орієнтація нинішнього українського політикуму — відійде на другий план або навіть піде з порядку денного.
