Це виглядало б дуже смішним, якби не було так небезпечно — варто комусь (зокрема, мас-медіа) сказати критичне слово на адресу російських імперських ідей чи деяких аспектів нинішньої політики нашої північно-східної сусідки, як у відповідь сиплються звинувачення в русофобії. Нині все частіше подібні закиди адресують авторам нашої газети та її редакції в цілому. Причому ті, хто їх оприлюднює, як правило, не обтяжують свої пасажі ѓрунтовними доказами. У цьому зв’язку видається не зайвим вказати, що термін «русофобія» є окремим випадком застосування такого поняття, як «ксенофобія», яке, згідно з тлумаченнями різних словників, означає, зокрема, страх або ворожість по відношенню до чогось чужого або іноземців. Так ось, нинішнє керівництво Росії зробило і робить багато кроків, які спонукають мислячих людей України серйозно непокоїтись з того приводу, чи не затягнуть нашу країну до складу нової імперії або чи не розчленують на частини з тим, щоб відібрати під свою руку деякі з них. Чого тільки варті неодноразові заяви російських очільників про невизнання адміністративних кордонів, які існували між колишніми республіками СРСР, або затягування демаркації існуючих з Україною кордонів (вже делімітованих)? Про систематичні претензії на Крим і Севастополь та газові конфлікти ми вже не говоримо. Один з останніх прикладів — це ледь не істерична реакція Москви на підписання меморандуму між Європейським Союзом та Україною щодо модернізації нашої газотранспортної системи. До речі, за визнанням експертів, — головної гарантії нашої державної незалежності. Виходить, праві були деякі оглядачі, коли вказували, що заблокувавши нам шлях до НАТО, Росія перешкоджатиме і нашому просуванню до Європи.
Отже, маємо більш ніж достатньо підстав вважати, що з боку Росії існує серйозна загроза нашому суверенітету і що останніми роками вона веде фронтальний наступ на Україну в політичній, економічній, культурній та інших сферах. Жодна інша країна (навіть Румунія, де іноді звучать претензії щодо належності цій країні окремих українських земель) і близько не допускає у стосунках з нами таких відверто зневажливих кроків і спроб диктувати свою волю, як Росія. Тобто у нас незмірно більше резонів говорити про українофобію як суть політики цієї держави на даному етапі, основу позиції її керівництва і переважної частини правлячої верхівки. Насаджувана зверху ворожість до України і українців серед широких мас росіян є продовженням державної політики цієї країни, розрахованої на внутрішнє споживання.
Водночас за русофобію, як правило, видаються такі явища, як намагання українців віддати шану гетьману Мазепі, бійцям і командирам Української повстанської армії, жертвам Голодомору 1932-1933 років, а в сучасному вимірі — відстоювання національних інтересів України, які, зрозуміло, не можуть бути ідентичними російським. Справа доходить до того, що тих, хто визнає справедливою боротьбу УПА за незалежність нашої країни, оголошують фашистами і нацистами, причому як російські шовіністи, зокрема, з числа керівного прошарку, так і наші «домашні» україноненависники. А серед останніх — ледь не більшість Верховної Ради, насамперед — депутати від Компартії й Партії регіонів. І можна впевнено стверджувати, що справжньою причиною такої ненависті є саме гасло незалежності України, яке підняла на своєму прапорі УПА, і приклад її довготривалого успішного збройного (так, саме успішного і збройного) опору радянській (читай — російській) імперії.
Втім, якщо дивитися на стан речей об’єктивно, з боку України як держави та її патріотів (розумних, відповідальних, яких переважна більшість), не йдеться про ненависть, ворожнечу до Росії і всього російського. Автор сам зростав багато в чому на російській культурі, до цього часу вважає російську літературу однією з найпотужніших у світі. Особливо з великим пієтетом ставився і ставиться до творчості Федора Достоєвського — в романі «Ідіот» письменник геніально показав складнощі буття людини, яка ставить наріжним принцип творення добра для інших, а в «Братах Карамазових» підняв глибокі пласти першооснов існування людей в суспільстві та їхньої взаємодії з Богом. Тому, повторюю, всім, хто клеїть українським патріотам ярлик русофобії (тобто ненависті до Росії), варто подбати хоча б про серйозне підтвердження своїх тез. Серед іншого — щодо нашої газети. Бо, якщо розглядати стиль і характер публікацій «Дня» у сукупності, то патріотизм і україноцентризм є дійсно стрижнем редакційної політики. А критичне ставлення до певних аспектів діяльності Росії та орієнтованих на цю країну представників українського політичного бомонду обумовлене, насамперед, занепокоєністю долею України. Тому що недемократична Росія є очевидною загрозою для незалежності України та збереження у нас хоча б тієї квазідемократії, яка з певними відхиленнями, але дає народу можливість обирати владу. І тільки дуже упереджені люди можуть не помітити цілої низки публікацій, не кажучи вже про такі книги, як «Дві Русі» (видано в серії «Бібліотека газети «День»), де науковці, письменники, журналісти з повагою говорять про Росію як країну, розповідають про ті чи інші пов’язані з цієї країною культурні та інші події. До того ж, часом у газеті з’являються статті, в яких по суті виправдовуються навіть дуже сумнівні дії її сучасних політиків. Що свідчить про широту підходів.
Наші ж опоненти не соромляться, зокрема, й на сторінках «Дня», називати маячнею те, що Голодомор 1932-1933 років означав геноцид українського народу, хоча на нинішній день існує достатньо історичних матеріалів і свідчень, що цей злочин влади був справжнім геноцидом. Верхом цинізму можна вважати коментар на статтю Оксани Пахльовської «Яку Росію я люблю?» Її, інтелектуала найвищого рівня, звинувачують у незнанні Росії (це при тому, що вона вочевидь глибоко знає історію цієї країни, її культури, бо оперує великим масивом інформації з цих питань) і фашизмі. Скоріше, справжню історію своєї країни не знає і не хоче знати опонент пані Оксани, бо навіть не пробує зрозуміти суть її аргументів. Йому подобається своя «авторитарна, агресивна та варварська» Росія. Це його особисте право так вважати. Небезпечно інше — такий режим знову намагаються нав’язати Україні. У даному контексті особливу тривогу викликає те, що комуністам, які, використовуючи свободу політичної діяльності, відверто тягнуть Україну назад, в радянський тоталітаризм, з парламентських фракцій підігрують регіонали, литвиновці і частина бютівців. Голосування з прийняття постанови про відзначення 90-річчя комсомолу України (її автори не вказали офіційну назву колишнього резерву КПУ — Ленінський! Комуністичний! Союз молоді України) — тому наочне підтвердження. Але вияви пієтету до радянського минулого України, а тим більше спроби повернутися до суспільних відносин тих часів, означають фактичне заперечення незалежності України, свободи і демократії як наріжних засад існування суспільства, які забезпечують повагу до особистості. Бо Радянський Союз — це втілення тоталітаризму, який означає придушення волі і права вибору влади, а також підкорення панівній нації (у даному випадку — російській) інших народів. Нинішнє керівництво Росії відверто намагається повернутися до радянської ідеології і радянського устрою влади, який означає панування вузької групи «товаришів». Одночасно на озброєння беруться імперські погляди добільшовицьких часів. Нашу країну Росія наполегливо і послідовно втягує у свою орбіту, в орбіту євразійства, що вочевидь означатиме новий відхід від європейської цивілізації, заснованої на повазі до особистості. А коли українські патріоти протестують, це оголошується русофобією.
