Нова картина Клінта Іствуда «Гран Торіно» з’явилася практично водночас із його-таки «Підміною» і привернула до себе набагато менше уваги — що є не дуже справедливо, як стало зрозуміло після обох прем’єр.
«Гран Торіно» — то ім’я не героя, а автомобіля. Форд «Гран Торіно» 1972 року стоїть у гаражі Волтера Ковальські (Іствуд). Розкішний вінтажний, як зараз кажуть, автомобіль — це, здається, єдине, що Волтер любить по-справжньому. Принаймні, в його стосунках із обома синами, а також із онукою нема й дещиці тої прив’язаності. Старого Волта взагалі не хвилюють люди як такі; його можна було б назвати расистом, але для нього всі нації однаково рівні: і для жовтого, і для білого, і для чорного він завжди знайде дошкульне слівце. Тож фільм — про автомобіль і людину (саме в такому порядку)?
Не зовсім так. Насправді «Гран Торіно» — то дещо більше, ніж фетиш. Раритетний «форд», у відмінному стані, так і тягне додати «продається». Але це не продається. Бо це, насправді, людина. Це сам Ковальські.
Жаданий багатьма автомобіль — в певному сенсі альтер-его героя, його матеріалізована сутність. Він частина старої доброї Америки, милої серцю самого Іствуда. Він вигідно відрізняється й від піжонських «тачок» бандитів, і від скучних «японців» економ-класу, на яких їздять Волтерові сини-буржуа. І цей «Торіно» подібний до його володаря — старомодний, по-своєму стильний, закритий у темному гаражі власного життя.
Загалом, у доробку Іствуда-режисера переважають два напрями. Перший, передбачуваний — це, умовно кажучи, ковбойська лінія, започаткована ще в часи співпраці із Серджо Леоне: тут у центрі оповіді безстрашний мачо, заговорений від куль поборник справедливості зі влучним пістолетом у руках. Ряд фільмів, надто ж знятих в останнє десятиліття (найяскравіші тут — «Мала на мільйон доларів» і «Містична ріка») є цілковито інакшими за атмосферою, головними характерами, драматургією. Тут, звичайно, можуть діяти сильні герої — але їхні вразливі боки проявляються доволі швидко, вади врівноважують, а й навіть і переважають чесноти тих чи інших персонажів, а щасливих розв’язок майже не буває: дуже часто це є таким собі кінематографічним дослідженням свідомості жертв. Сам Іствуд у таких драмах у кадрі не з’являється (на відміну від «вестернів»).
«Гран Торіно» цікавий тим, що об’єднує обидва напрями. Так, з одного боку, Ковальські — то символічна постать (навіть прізвище має знакове, так звати одного з героїв знаменитої п’єси великого американського драматурга Теннесі Уільямса «Трамвай «Бажання»). Ветеран Корейської війни, майже тридцять років пропрацював на заводах Форда, майстер на всі руки, буркун, ультраконсерватор, упертюх, яких мало. І так само він — самотній, зневірений, про смерть знає більше, ніж про життя — за визначенням панотця Яновича. З останнім у Волтера постійні світоглядні суперечки. Але нігілізм відлюдькуватого дідугана має свої межі, які чітко проявляються завдяки знайомству з новими сусідами — родиною емігрантів із Лаосу. Волтер проганяє бандитів, що напали на родину — просто тому, що міг постраждати його газон, і саме з цього моменту в старому ковбоєві прокидаються почуття, різноманітніші за постійне роздратування.
Від Волтера, тим паче що Іствуд грає його з тою-таки маскулінною незворушністю, до останньої миті чекаєш крутої розправи з негідниками, небезпечного успішного двобою. Однак Волтер — саме завдяки тому, що відкриває в собі нарешті смак до життя — чинить геть інакше. Не можна сказати, що подібне завершення є таким вже сюрпризом, однак історія набуває необхідної завершеності — при тому, що багато моментів у ній виглядають таки не доведеними до ладу, як, наприклад, важливий сюжет з молодим священиком, — чому все ж таки навчився вчорашній семінарист у свого запеклого опонента?
Можливо, ця доволі прямолінійна історія і не є найкращою в кар’єрі Іствуда. Однак вона цікава саме цим центральним образом старого рубаки, цього Волтера — Великого Торіно, що у вирішальну мить відмовився битись — і переміг.
За можливість подивитись фільм автор дякує кінотеатру «Київ».
