Рівно 64 роки тому в’язні одного з найстрашніших нацистських «таборів смерті» — Бухенвальда — отримали свободу. Ця велика подія давно вже стала символічною; саме 11 квітня знаменує для всіх демократичних народів Землі звільнення від державно-терористичного людоїдства гітлеризму, від чуми расової та національної ненависті, злісного мілітаризму, маревних мрій про панування над цілим світом — словом, від усього того, що, власне, й породило прокляту людьми нашої планети гігантську націонал-соціалістську машину винищування. Та згадувати сьогодні про події тієї страшної — і не такої вже й далекої від нас, якщо розглядати історію узагальнено, з висоти «пташиного польоту» — епохи сьогодні необхідно не для констатації тієї очевидної істини, яку, схоже, ніхто не заперечує, — що тоталітарне ХХ сторіччя залишило нам у спадок небувалу девальвацію цінності людського життя, внаслідок чого вбити людину стало страшенно «легко» і «просто», а вже «в ім’я ідеї» — тим паче... Порівняймо, здавалося б, дуже різні цитати — Гітлер: «Лише істинний німець, істинний германець має право називатися людиною»; Геббельс: «Я звільняю вас від химери, що зветься «совістю», і від імені фюрера наказую вам бути безжалісними щодо людей неповноцінних рас!»; шолоховський Макар Нагульнов із «Піднятої цілини»: «Жалієш їх? Як революції служиш, падлюко?! Та постав зараз переді мною тисячі дітлахів, баб, старих; та скажи мені, що треба їх «на видаток» — для революції треба... Та я їх усіх із кулемета поріжу!». І (надаючи вдумливому читачеві законне право самому проаналізувати спільне й відмінне в усіх цих висловлюваннях, узагалі в цьому способі мислення) погодимося в одному: історія нацистських «фабрик смерті» являє собою вічний урок людству, значення якого ще далеко не всім зрозуміле. А саме: байдужість до розправи над будь-якою окремо взятою людиною є непрямою співучастю в її вбивстві. І найкоротший шлях до «персонального» краю прірви.
Та повернімося ближче до теми нашої розмови. Звичайно ж, важливо зрозуміти, хто, навіщо і як конкретно створював систему «таборів смерті», не менш важливо з’ясувати, на чому ж, власне, трималася ця система — на фанатизмі, страху, брехні, доносах, відчутті національної вищості, насильстві, вседозволеності, чомусь іще? У пошуках відповіді, можливо, нам допоможуть політичні та психологічні портрети наближених до фюрера «істинних арійців» (назвати їх людьми язик не повертається), безпосередньо причетних до масових убивств людей у концтаборах. Ось, наприклад, Генріх Гіммлер, один із найкривавіших злочинців у історії людства, багаторічний (1929—1945 рр.) керманич СС — організації, відповідальної за знищення мільйонів євреїв, слов’ян, циганів, лівих політичних діячів, просто опозиціонерів і незгідних практично в усіх окупованих нацистами країнах Європи. Яким був цей лиходій (до речі, саме особиста участь Гіммлера у розробці й організації державної системи концтаборів на захоплених гітлерівцями територіях була визначальною)? «Вбивця за письмовим столом» — так називали рейхсфюрера СС сучасники. Як розповідають люди, котрі його близько знали, головний кат коричневого рейху «боявся крові» та «взагалі був надзвичайно чутливим, сентиментальним» — особисто він «своїми руками навіть мухи не скривдив, а тим паче нікого не вбивав». Відомо також, що в оточенні цих недолюдків багатьох наділяли зменшувальними, ласкавими прізвиськами. Так, есесівського генерала Вольфа, який певний час служив ад’ютантом Гіммлера, звали «Вовченя» (Вольфхен), а одну з «дам серця» Гіммлера — «Зайченя» (Хезхен...).
Що до зовнішності рейхсфюрера, то французький історик Жак Деларю свого часу писав: «У Кальтенбруннера і Гейдріха — обличчя вбивць, у Гіммлера навпаки — гладке, страшенно банальне обличчя». А генерал Доренбургер, що керував у Третьому рейху роботами зі створення ракет Фау-1 і Фау-2, писав про Гіммлера так: «За бажання я не міг зауважити в цій людині в есесівському мундирі нічого видатного або прикметного, він був середнього зросту, доволі стрункий. З-під низького чола дивилися сіро-блакитні очі, прикриті блискучим склом пенсне. Губи були безкровні й дуже тонкі. В куточках губ постійно таїлася усмішка, дещо глузлива, часом навіть презирлива. Доглянуті вусики під прямим носом виділялися на цьому хворобливо-блідому обличчі темною рискою». До речі, звернімо увагу на те, що пересічна зовнішність, цілковита «сірість» і внутрішня пустота зближує нацистського ката №1 з іншою, по-своєму дуже цікавою персоною вже радянської історії — наркомом внутрішніх справ СРСР Миколою Єжовим. Щоправда, скінчили свій кривавий шлях обидва людоїди по-різному, хоча заслужена відплата в результаті наздогнала обох...
Отже, вочевидь, річ не стільки в особистих якостях «бонз» фашистського режиму, як у системних його, режиму, основах. І в ідеології, «що скріпляла» ненавистю, терором і кров’ю націонал-соціалістську державу. Ідеології, що робить ставку в усіх справах завжди виключно на «силу», «право вищої раси» (що, втім, зовсім не виключало диявольської хитрості Гітлера та його найближчих підручних у тих випадках, коли вони не зважувалися надто ризикувати), ідеології не просто наднаціоналізму, але злісної національної винятковості, цілковито «чорно-білого» бачення світу (свій-чужий, наш-ворог, а ворог підлягає ізоляції та знищенню в таборах). І — чиновницької бюрократії, що залюбки втілювала найстрашніші геноцидні дії в мову циркулярів, інструкцій, сухих формул. Криваві педанти — це щось нове в історії!
Публіцисти й історики, які досліджують табори знищення — найстрашніші кола нацистського пекла, звертають особливу увагу на одну обставину. Річ у тім, що знищення людей у найстрашніших таборах (Освенцімі, Майданеку, Треблінці, Собіборі, Берген-Бельзені) було поставлене на міцну промислову основу (!). Треба було обов’язково створити «індустріальну базу» для геноциду, для вбивств — і це було зроблено. Нацисти поставили перед собою й вирішили проблеми транспортного, будівельного, технічного й іншого оснащення катів Освенціма й інших «фабрик смерті». Це стало можливим передусім завдяки тому, що пропащі бандити, закінчені авантюристи та злочинці оволоділи цілою державою і саму державу перетворили на знаряддя своїх лиходійств.
І все ж саме ідеологічне зомбування німецької нації зіграло особливу, справді фатальну роль. Догми нацизму наказували знищувати людей із «нечистою» кров’ю — і кровожерливі маніяки, що прийшли до влади, взялися за діло. З цією метою було видано сумнозвісні Нюрнберзькі расові закони, активну участь у підготовці яких брав, зокрема, Глобке, згодом — начальник канцелярії федерального канцлера ФРН Конрада Аденауера. Страшну роль виконувала підвладна Гітлеру преса; так, одна з найбільш тиражних газет у націонал-соціалістській Німеччині, «Штюрмер», щодня розміщувала на своїх сторінках «примітні», «ефектні», «професійно зроблені» заголовки на кшталт: «Приготуйте їм («неповноцінним расам». — І. С.) могилу, з якої вони не зможуть повстати», «Будуть викорчувані назавжди», «Будуть вирізані у масовому масштабі», «Вони мають бути вирвані з корінням» тощо. А ось украй цинічні слова Гіммлера (сказані ще у квітні 1940 року): «Антисемітизм — це точнісінько те саме, що санітарна обробка. Позбавлення від вошей — не питання ідеології, це питання гігієни. Так само для нас антисемітизм є не питанням ідеології, а гігієнічною проблемою, яку ми скоро практично вирішимо. У нас лишилося тільки 20 тисяч «вошей», і потім із цим питанням буде покінчено по всій Німеччині». Немає сумніву, що в перспективі, після «остаточного вирішення єврейського питання», нацисти «покінчили» б і з «польським», «українським», «білоруським», «російським» та іншими «питаннями» — якби вони перемогли у війні.
Головний кат і «керівник» винищувальної команди Освенціма Рудольф Фердинанд Хесс показав на Нюрнберзькому процесі 1946 року, що підготовкою до геноциду — причому підготовкою суто практичною, а не абстрактною — нацистський режим зайнявся від самого початку війни, з 1939 року. (До речі, цікавою є біографія Хесса. Ще 1923 року він був засуджений судом до десяти років ув’язнення за умисне вбивство. 1933 року отримав призначення в Дахау особисто від Гіммлера, потім був заступником коменданта й комендантом в іншому концтаборі — у Заксенхаузені. 1940 року Хесса було переведено до Освенціма, де він створив один із найстрашніших у світі «таборів смерті», в якому було винищено понад чотири мільйони осіб, переважно — євреїв і слов’ян; після краху нацистської Німеччини Хесс ховався під вигаданим прізвищем Ланг; на початку 1946 року його виявили і передали Польщі. 2 квітня 1947 року Вищий військовий трибунал цієї країни засудив ката до страти — його повісили на території Освенціма). Ці зізнання нацистського злочинця переконливо підтверджують, що концтабори в гітлерівській Німеччині аж ніяк не були результатом «імпровізації» Гітлера, Гіммлера чи інших катів; ні, йдеться про чудово організовану і продуману «систему заходів».
Звісно, вбивці, котрі обіймали вищі керівні посади в гітлерівській Німеччині, не мали потреби самі власноруч розстрілювати, вішати, душити отруйними газами, заморожувати живих людей. Це робили за їхніми наказами інші кати, які виконували «чорну роботу», а «вождям» належало тільки давати накази, що виконувалися беззаперечно. І ось іще про що важливо пам’ятати сьогодні. Онкологи стверджують, що невиліковне, фатальне захворювання можна (хоч і не завжди вдається, на жаль) вчасно розпізнати, виявивши певні симптоми, серед яких — зміни механізму розподілу клітин і генетичної структури організму людини. Злоякісні зміни у свідомості суспільства виявляються тоді, коли з побуту «зникають» два ключові слова — «співчуття» і «совість». Це перший крок дорогою до тоталітаризму.
