Навіть дуже поганий господар знає: своєму майну власник і розпорядник — саме він, а аж ніяк не сусід. І, відповідно, навпаки.
Цю істину, яку сьогодні знає, напевно, будь-який школяр, минулого тижня піддали сумніву високопосадові російські керівники й засоби масової інформації. Почалося з досить різкого (на адресу України) обміну репліками між президентом Д. Медведєвим і прем’єр-міністром В. Путіним, потім перенесли російсько-українські міжурядові консультації. Минулими вихідними напруження постаралися додати московські аналітичні програми, відомі своєю проурядовою позицією. «Загострення сутички навколо української труби» — анонсує сюжет ведучий програми «Постскриптум» на телеканалі ТВЦ О. Пушков. «Сепаратні домовленості!» — таку оцінку тому, що сталося, чуємо в програмі «Вести в субботу» на головному державному телеканалі «Россия» (ведучий — С. Брильов). «Нове загострення газових відносин!» — ця фраза, що звучить просто-таки катастрофічно, вже з недільної передачі «Вести недели» все на тому ж телеканалі «Россия» (ведучий — колишній власкор каналу в Києві Є. Ревенко).
Ситуація насправді гідна пера великого Миколи Гоголя, 200-річний ювілей якого саме цими днями відзначають і російський, і український народи. Дійсно, через що здійнявся весь цей галас? Республіка Україна — абсолютно суверенна й дієздатна держава і Європейський союз — інтеграційне об’єднання 27 теж суверенних держав підписали спільну декларацію про модернізацію української газотранспортної системи. Між іншим, слова про необхідність такої модернізації лунали, зокрема, з Москви, й під час січневого газового конфлікту. Тож постає питання, що в тій події, що сталася, такого, що порушувало б фундаментальні принципи ринкової економіки та міжнародного права? Абсолютно нічого, все зроблено відповідно до міжнародних законів.
Проте, як бачимо, реакція на вершині російської влади була такою, ніби Україна або ЄС зазіхнули — борони, Боже! — на власність Росії. «Чим Росію не влаштовує ця декларація?» — прямо запитує газета «Вести» Надзвичайного й Повноважного Посла Російської Федерації в Києві В. Черномирдіна. Відомий «вишуканістю» свого ораторського мистецтва, політик відповідає: «З нею не все зрозуміло. Незрозуміло, чим керувалися сторони».
Так і хочеться поставити зустрічне питання: тобто як це, «незрозуміло, чим керувалися»? Одна зі сторін керувалася безумовним і всім світом визнаним правом власності на об’єкти модернізації, інша сторона — правом запрошеного інвестора, якщо хочете, технічного фахівця, якого власник, відповідно до законів і права ринкової економіки, наймає для модернізації цього об’єкта. Усе! Більше жодних підстав не потрібно!
Шкода, що серед тих, хто формує сьогоднішню російську зовнішню політику, вочевидь, більшість керується абсолютно іншими принципами сприйняття навколишнього світу та подій, що відбуваються в ньому, про що ми вже розповідали читачам. «Чому російські інтереси не врахували, коли укладали угоди?» — лунає з телеекранів. А що, власне кажучи, мали враховувати? Можливості кращого прокачування російського газу через українську територію після модернізації трубопроводів? Що ж, саме це і є метою досягнутої угоди. Агентства Рейтер і Блумберг нагадують у зв’язку з цим: Росія сьогодні забезпечує чверть усіх потреб країн Євросоюзу в природному газі, і 80 % цього газу прокачується саме через трубопроводи на території України. Аж коли почнуть працювати (й чи почнуть узагалі?) так звані альтернативні шляхи постачання палива — «Північний» і «Південний» потоки? Через два роки? Чи через три? Але річ у тому, що навіть тоді їхня сумарна пропускна спроможність значно поступатиметься українським трубопроводам! То, де ж у такому разі «не врахували» інтереси Росії, якщо вона після модернізації отримає гарантовані і якісніші, ніж сьогодні, магістральні шляхи безперебійного постачання левової частки свого газу до Європи?
Питається, що ще Росії як постачальнику газу треба? Як відповідь звучить своє запитання, причому не приховано, а прямо й відверто: а чому російські компанії не запросили до участі в проекті (читай: до розподілу майбутніх прибутків)? Ну, чим не реакція маленької дитини, що скаржиться своїй мамі: «А чому мене в пісочницю не взяли?»
Ну, не взяли, ну то й що — значить, на даному етапі у партнерів є свої міркування щодо прибутків, і це знову ж їхнє право. А ти, якщо хочеш, щоб тебе взяли, запропонуй свої, привабливіші умови — на те й конкуренція! А то поки що російські друковані ЗМІ нагадують: вартість можливої модернізації української газотранспортної мережі «по-російському» обійшлася б у 16 млрд. доларів, а Європа обіцяє зробити це вдвічі дешевше.
Не дивно, що в подібній ситуації наведені на захист російської позиції аргументи просто не витримують жодної критики. Узяти хоча б неодноразово чуту й по телебаченню, й у вищезгаданому газетному інтерв’ю В. Черномирдіна «підставу»: «Газотранспортна система, яка була створена в Радянському Союзі, — це єдина система». Питається, й що з цього?
У відповідь у більшості випадків чути глибокодумне мовчання. Але розшифрувати його неважко: на газотранспортну систему, що проходить через територію України, має право хтось іще. Здогадатися, хто саме, теж неважко. У тій же таки телепрограмі «Вести недели» ведучий Є. Ревенко йде далі й з пафосом запитує: «Хто будував українську трубу?» Не знаю, якої саме відповіді на своє запитання він чекає й від кого, але дуже сподіваюся, що він сам, і ті, хто за ним стоїть, не розраховують почути у відповідь, що українську частину колишньої єдиної радянської газотранспортної системи будували всі народи Радянського Союзу, крім українців! Так, трубу будували всім Союзом, але більшу частину тисячокілометрової траси все одно прокладали жителі сусідніх областей і районів тодішньої Української РСР. Тож подібний аргумент явно із серії просто несерйозних.
Однак, якщо підходити до цього питання, що називається, за «гамбурзьким рахунком», то виникає один дуже важливий момент. Українська сторона цілком має право у відповідь на висловлену їй претензію щодо «походження труби» поставити зустрічне запитання: «А де, друзі, колишня загальносоюзна власність, що десятиріччями створювалася працею всіх народів колишнього СРСР і вмить, 1992 року, стала цілком і повністю російською?» Причому, як казав один із героїв Федора Достоєвського, «круглим рахунком», тобто без оголошення точної вартості сотень об’єктів! Причому, на відміну від тієї ж таки української «труби», ці об’єкти лежать далеко за межами й Росії, й України, й усіх інших колишніх союзних республік. А тому, дотримуючись запропонованої логіки, в цьому випадку вже точно ніхто не може претендувати на них сам-один, а конкретно, якщо говорити про українську сторону, то вона має хороший привід знову порушити це давно й вперто замовчуване Москвою питання.
Тож перш ніж починати із сусідом черговий «газовий конфлікт», краще подумати, чим він може для тебе самого обернутися?..
