Рік народження Івана Богуна досі залишається невідомим. Відомо тільки, що він — полковник подільський, згодом — кальницький (вінницький) і паволоцький, наказний гетьман України. І що 1651 року вразив цілий світ своїм героїзмом, вивівши з облоги під час бою під Берестечком більшість козацьких військ. А ще історики говорять, що там, де був Богун — була перемога, бо козаки йому вірили й любили його. Відома також дата страти героя — 17 лютого 1664 року.
Саме до 345-х роковин від дня смерті наказного гетьмана України львівська поетеса, волинянка за походженням Євгенія ЛЕЩУК видала великий, на 12 сторінок, настінний пам’ятний календар. Причому власним коштом. До речі, концепція, макет та художнє оформлення календаря — авторства Євгенії Лещук. І видання це Євгенія Степанівна називає «останнім променем своєї душі» та щиро вірить, що «він прислужиться для гарту та духовного спрямування молоді».
— Скільки себе пам’ятаю, іще з дитинства — завжди в душі Україна, Берестечко, національні герої, Іван Богун, — розповіла «Дню» поетеса. — З легенд і розповідей наслухалась, що якраз Іван Богун — найвірніший Україні, й уже тоді почала складати про нього вірші й пісні. Вишукувала літературу. Благородний шляхтич і відважний лицар-козак, він став легендою ще за життя. В літературі про нього згадують як про сміливого, розумного та надзвичайно популярного, сильного й хитрого, як лис, відважного та завзятого. Достеменно невідомо, де й коли він народився. Відомо лише, що походив з української шляхти, мав ґрунтовну освіту, можливо, навіть інженерну, оскільки добре розумівся на фортифікації. Знайти матеріали про Івана Богуна було надзвичайно складно. Я шукала їх понад 40 років. І вже за вільної України з’ясувала, що за три з половиною століття Іванові Богуну ніде не було ні належного пам’ятника, ні пошанування. Все це дуже турбувало, і я постійно думала, як пошанувати видатного сина України. І ось почала вишукувати по історичних музеях України портрети Івана Богуна, по телефону домовлялася про дозвіл сфотографувати їх, посилала фотографа.
— Чи хтось допомагав вам?
— Ні. Я все робила сама. І все оплачувала з власної кишені... А потім зробила видання знайдених портретів, оздобивши його піснями свого авторства на честь героя. 1995-го сформувала фото-поетичний альбом «Берестечко. Свята дорога». Розсилала листівки із закликом до громадськості про спорудження пам’ятника Іванові Богуну. Створила громадський фонд «Богун», бо ще вірила в людей... Розсилала аудіо-касети своїх пісень, календарі. Про це писали в газетах, отримала я й багато листів подяки, і цим усім творилася хвиля «Богуніани» по всьому світу. Але на рахунок у банк надійшли мізерні кошти — переважно від бідних, за що немислимо було щось зробити. Тільки 2002-го молода львівська скульпторка Марина Мельник створила погруддя Івана Богуна, яке подаровано від фонду «Богун» музею «Козацькі могили», де й до сьогодні в першій залі музею герой зустрічає гостей з усього світу. При цьому в різні державні інстанції я постійно писала сотні листів-прохань про створення Іванові Богуну пам’ятника в бронзі. Та всі ті роки відповіді були однакові — нема коштів. Це дуже пригнічувало. Тож вирішила створити хоч духовні пам’ятники: 2003-го на основі телефільму Львівської телестудії «Уклін України» Сіверська телестудія зробила дозйомку та змонтувала на мої твори телефільм «Іван Богун», який багаторазово транслювався. Зібрала усю свою багаторічну працю, і до 340-ї річниці страти героя при великих фінансових труднощах видала фотопоетичний альбом «Вічність Івана Богуна». Це надало сили для подальшої праці. А книга-альбом, хоч і схвалена в Києві, у Державному комітеті телебачення і радіомовлення України, видавництвами Львова поки що не підтримана. Також багаторазово зверталася до видавництва «Марка України» про видання марок, конвертів із портретом Івана Богуна, що здійснено-таки у серпні 2006 року. Багато зусиль було докладено до випуску пам’ятної монети на честь героя. Аж у вересні 2007-го Нацбанк представив виготовлену зі срібла найвищої проби монету «Іван Богун» — і вона зблиснула над світом, немов срібний пам’ятник Іванові Богуну.
— Все це ви так легко, навіть поетично описуєте, а насправді було, напевно, дуже непросто?
— Сотні листів, телефонних прохань із непомірною оплатою за розмови, на додаток — великі переживання через зволікання, а ще — видатки з пенсії... Все це надломило моє здоров’я. Але то таке... А бронзового пам’ятника Іванові Богуну немає! Мій фізичний стан складний, треба поспішати. Зібрані за роки існування фонду чотири тисячі гривень переказала на гранітний завод, доповнивши їх пенсією та допомогою академіка Михайла Павловського. На основі портрета Богуна пензля Пойди під моєю корекцією вдалося виготовити чотири гранітні меморіальні дошки із зображенням героя. Одну з них подаровано на Козацькі Могили — для школи, з побажанням, щоби це була школа імені Івана Богуна. Й 14 лютого минулого року там, у присутності учнів, громадськості, кобзарів, представників уряду та священиків після заупокійної панахиди архімандрит Олексій освятив меморіальну дошку в школі с. Пляшева Радивилівського району Рівненської області. А в Новгороді-Сіверському, куди подаровано від фонду «Богун» три меморіальні дошки, славне козацтво «Сіверської Січі» досі не спромоглося відкрити ці дари на честь героя. Про це бажано знати гетьманові Українського козацького війська, Президентові України Вікторові Ющенку. Надіюся, що незабаром за сприяння Міністерства оборони України з’являться ордени, медалі із силуетом Івана Богуна — для нагородження доблесних воїнів за найбільші заслуги перед Україною. Торік я збагнула, що до 345-ї річниці Івана Богуна не буде пам’ятника ніде. Сумувала... І враз зблиснула ідея створити заключний духовний постамент героєві — видати настінний календар із портретами звитяжця та поезіями-піснями. Як епітафію, як свічку душі до Дня пам’яті Івана Богуна. Весною 2008-го накреслила план — продумала макет календаря на основі своєї книги-альбому «Вічність Івана Богуна». У липні подала матеріали до видавництва «Каменяр». Процес підготовки йшов складно. Це була важка праця з великими перепонами. Як сказав у газеті «Наша віра», вітаючи мене з 80-річчям, друг дитинства Євген Сверстюк, я «самою долею призначена для увічнення слави Івана Богуна в поколіннях усіх часів», і при цьому зауважив, що все це «великий труд душі». Дякую за розуміння. Так, усе це було надто важко — в окаменілому оточенні лупати цю скалу. І я дякую Богові, що допоміг мені за ті всі роки зробити це на пошанування Івана Богуна. Дякую, що допоміг мені довершити і цю працю, яку пожертвувала, як і всі попередні, молоді — для гарту й духовного спрямування, роздарувала для воїнів, як блискучі шаблі Івана Богуна, щоб завжди були вірними захисниками рідної землі — як Іван Богун.
— Скільки примірників календаря розіслали по різних куточках України?
— П’ятсот. Наклад принесли мені наприкінці року. Ото мала! Людям Різдво, а мені в хаті... Це ж кожен календар треба було спакувати в картонне «пуделочко», зверху наклеїти адресу, відправити... Дуже допомогли працівники пошти, щиро їм за це дякую. Мусила встигнути до 17 лютого, бо саме цього дня 1664 року Іван Богун був по-зрадницькому вбитий поблизу Новгорода-Сіверського. Встигла. І мала втіху від того, бо в Україні згадали про героя, а я ніби диригувала цим нагадуванням... Шкода, що нема пам’ятника. Я й Іванові Васюнику писала, і відповідь від нього отримала, а там вкотре вказується, що неможливо поставити пам’ятник... То нехай цей календар стане моїм духовним постаментом Богунові.
— Не втомилися, пані Женю, від такої тривалої, виснажливої та безкорисливої праці?
— Трохи втомилася. За всі ці роки було багато труднощів, що безпощадно ламали мене, але в душі була постійно вища сила, що підтримувала, кликала далі, тому я твердила: «Мушу!» І маю ще одну мрію: аби в майбутньому, після стишення всіх політичних штормів, один із кораблів українського Чорноморського флоту назвали славним іменем «Іван Богун».
ВІД АВТОРА:
Коли після кількагодинної розмови я вийшла з оселі Євгенії Степанівни, то довго не могла прийти до тями: звідки ж у цієї 80-річної жінки беруться сила, воля, терпіння, зрештою?! Перед очима чомусь стояли, даруйте за асоціації, найсильніші чоловіки України — Василь Вірастюк і Віталій Кличко. А аудіо-пам’ять досі зберігає слабенький, як і сама пані Женя, голос і слова, сказані мені на прощання: «Тільки не пишіть, що я квола...». Тому утримаюся від будь-яких коментарів і дозволю собі навести кілька рядків із вірша Євгенії Лещук «Вранішня молитва»:
Пошли нам, Боже, нині Богунів,
Щоб вберегли омріяну Державу,
Щоб виростили
лицарських синів,
Щоб воскресили
розіп’яту славу...
Пошли нам, Боже,
вірних Богунів —
Козацької душі, снаги і вроди,
Щоб в них була
опора наших днів,
Щоб стрій козацький був
Не лиш для моди.
ДОВIДКА «Дня»:
Євгенія Степанівна ЛЕЩУК народилася 7 вересня 1928 р. в селі Квасові Горохівського району, що на Волині. За фахом — лікар. Автор 22 книг поезій («Мамині квіти», «Дорогою птахів», «Мої ластівки», «Берестечко. Свята дорога», «Прибій», «Прощання з вітром» тощо). Твори пані Лещук входять до 11 антологій, із них сім — міжнародні. Як самодіяльний композитор видала книгу власних пісень. На твори поетеси, за її сценаріями Львівська телестудія створила декілька фільмів. Член Національної спілки письменників України. Почесна громадянка Волині. 2001 року Євгенії Степанівні присуджено Міжнародну премію Миру. Особливо високо оцінена її поезія в Італії, за що поетесу визнано лауреатом кількох міжнародних премій, нагороджено «Срібною трояндою», яка знаменує високу поезію. 2002 року Євгенії Лещук присвоєно звання Почесного академіка Універсальної академії, що діє під егідою ООН (в царині поезії). Нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ-го ступеня.
Євгенія Лещук — активна громадсько-політична діячка. Сприяла відкриттю музею Лесі Українки в Ялті, хати-музею Лесі Українки в Сан-Ремо (Італія), першою порушила питання про увічнення пам’яті національного героя України Івана Богуна. Створила та очолила благодійний фонд «Богун».
